Він — молодий, ще років тридцяти баварець — розповідає про свою родину, про воєнне життя. Відчуваю, як багато в житті важить знання іншої мови. Німець, що донедавна холодно покрикував на поло* нених, почувши, хоч і не зовсім досконалу, мою німецьку мову, навіть від полоненого, стає іншим. До нього ніби повертається людський образ, людський спосіб говорити.
Опівдні він мені сказав, що йдемо до міста Крі-чева і що лишилося до нього ще 10-15 кілометрів.
До Крічева приходимо 16-го жовтня, надвечір. Частину колони заводять на подвір'я якоїсь школи. Потім з'являється командир і пропонує всім українцям відокремитись. Майже третина людей відходить набік з радісною усмішкою, з надією в очах.
Ще донедавна чужі й мовчазні люди, ми починаємо розмовляти рідною мовою, розпитувати, хто звідки, признаватися до однієї спільноти.
Але наша радість була короткою. Скоро всіх знову змішують докупи і приводять на подвір'я цементового заводу. Надворі вже смеркало і дув морозний вітер, але нас загнали тільки за перший дріт, а далі, до головного подвір'я не пускають. Знову без їжі ночуємо тут, мов отара овець. Присівши до землі і попритулявшись один до одного, тремтимо від холоду, цокотимо зубами, а зверху пускається сніг. Хтось посунувся, і вся отара посувається один за одним, щоб не замерзнути на смерть. Чується стогін, що нагадує якесь скавуління.
В ТАБОРІ ПОЛОНЕНИХ
Так минає ще одна голодна, а головне — безсонна ніч. Вранці нас перераховують і пускають за другу огорожу. Бродимо по табору. Вздовж колючої огорожі і тут стоять вартівні. На подвір'ї, в одному кінці — величезні споруди з високими покрівлями, але без стін. Кілька дощаних будівель, але там повно полонених. В іншому кінці — кухня, біля якої стоять два великі баки.
їсти дають лише раз на день. Тож і ми — щойно опівдні — стаємо в чергу і дістаємо в свою посудину по черпаку баланди. Ця баланда: іноді зовсім холодна, бо її варять раніше і виливають у ці баки, а згодом видають.
Таборова поліція з німців і частково з полоне-них-росіян. Поліцаї ходять з палицями і безжалісно б'ють по спинах і по головах за кожний непослух. Пильнують за чергою по їжу. їх тут називають "палочніками". Деякі німці ходять з собаками-вів-чарками, що за наказом кидаються на полонених.
Ходимо зарослі, брудні, завошивлені. На подвір'ї відбуваються нечувані.речі. Сильніші просто кидаються на слабших, що несуть баланду, видирають з рук і тікають.
Ось стара і хвора людина іде й плаче: видерли з рук її порцію їжі. Щодня більше хворих і смертних випадків. Уже ходять опухлі.
Чую сам, як у мене дубіють ноги, а моє обличчя налилося, немов би спухло.
В таборі створюють санітарний пункт. Заходжу і питаю, чи не можна влаштуватися на якусь працю. Знайомлюся з молодим лікарем Рожковим з Харкова. Він радить запитати начальника пункту, німця. Влаштовуюся перекладачем. Але перекладати майже не доводиться, і я щодня приношу їжу для медичного персоналу та хворих. Також допомагаю перев'язувати останніх. Лікар, два фельдшери і два санітари жили в одній кімнаті. Там жив ія. А більша кімната поруч була просто місцем звалу двох-трьох десятків хворих. Вони лежали долі на соломі, один поруч одного. Ані спеціяльних харчів, ані справжньої допомоги. По них повзала сила вошей.
Ось лежить чорний і худий інженер з Москви. Він ледве ворушиться. Його сусід щойно помер. Але інженерові вже все байдуже. Він поволі підводиться, кладе шматок одержаного хліба з висівок просто на мертвого сусіда, шукає ложки, а тоді бере хліб і починає їсти. Мертвого забрали тільки за кілька годин.
До німця — начальника санітарного пункту, що мешкає за стіною, іноді приходить полонений — відомий московський співак і співає різні арії. За це дістає кращі харчі і працює на кухні.
А в таборі вмирає дедалі більше.
За дорученням лікаря організую бригаду пог-ребників. Вона складається з семи людей, що мали копати ями поруч табору на вказаному місці і закопувати померлих. Вигодою для них було те, що вони могли виходити за табір і діставати харчі.
Серед погребників було шестеро українців і один росіянин, що його прийняв сам лікар. В число цих семи потрапили і три мої земляки: Тарасенко, До-сенко та Лисенко, яких я тут зустрів. Але найспритнішим з усіх виявився росіянин. Він так торгував у таборі і поза табором одежею, знятою з мертвих, що скоро став багатою людиною.
Одного дня в таборі виявилося людоїдство. Прийшла комісія і медичний персонал нашого пункту. Я теж пішов до тієї ями, де лежав мертвий. Він був зовсім голий; у нього ззаду були вирізані м'які частини тіла.
Після цього почали давати баланду двічі на день.
За якийсь час я познайомився на кухні з одним полоненим — німцем з Одеси. Це був молодий невисокий, чорнявий хлопець, що розмовляв доброю українською мовою. Це знайомство покращило наше харчування, бо він видавав хліб для санітарного пункту, і відтоді почав давати більше.
Наш лікар помалу навіть заощадив трохи хліба і за одну хлібину виміняв у якогось полоненого годинник.
Одного вечора росіянина з бригади погребни-ків заарештовано, коли він пролазив крізь огорожу, прийшовши з Крічева. Німці відібрали від нього 10 тисяч карбованців, пару золотих годинників та кілька перснів. Розповідали, що він знімав одяг навіть з умираючих.
Іноді з нашого табору, де бувало часом до 10 тисяч полонених, відсилали по кілька тисяч кудись далі. Одного дня прибіг Лисенко і попросив казаночка, щоб взяти обід. Я позичив йому, бо мав їх два. Пізніше довідався, що він з черговою колоною подався з табору геть.
За дорученням лікаря я також провадив реєстрацію померлих. За вісімнадцять днів померло 187 полонених!
28 жовтня 1941 року записую в щоденник:
У ТАБОРІ
Ідуть в обіймах радість і печаль,
Важкі думки і снів чудні міражі,
Коли ж впаде цей камінь із плеча?
Про край страждань хто серцеві розкаже?
Кругом дроти і вартові стоять, І ніч щораз на табір прилітає, Туди, де голод давить, як змія, Де люди мруть, доведені докраю.
Горять вогні під дахами споруд, Гурти брудних облич схиляються довкола. Там кожен схожий на страшну мару, Прийшов зігріти душу й тіло кволе.
Хто може думи їхні розказать? Де взяти ваг, щоб сум тяжкий ізважить? Лиш дехто з нас повернеться назад, А решта вмре під шаром бруду й сажі.
Одного дня в таборі стався вибух гарматня, що тяжко поранив кількох полонених. Цей вибух, як і тоді, в лісі, стався від багаття, що його розклали вночі полонені. Вони грілися біля нього, а цей гар-матень лежав десь близько в землі.
Маючи на рукавах нашивку з червоним хрестом, ми з лікарем іноді ходили по ліки за межі табору. З газет довідалися, що німці взяли Київ, наближаються до Харкова.
Одного разу, на початку листопада, будучи за табором з дорученням санітарного пункту, я почув, як один німець у ранзі капітана розмовляв російською мовою. У справі медикаментів мені довелося говорити саме з ним. Коли я йшов з ним до військової амбуляторії, де мали видати бинти та йоду, я звернувся до нього з проханням відпустити мене додому, на Україну. Розповідаю біографію, описую свої поневіряння в "сталінському раю": смерть брата на засланні, висилка на загибель трьох родин моїх дядьків-селян, власні поневіряння, коли мене чотири рази викидали з праці...
Після кількох питань, звідки я, що робив дома, яка родина, він велигь мені прийти пізніше до комендатури.
І вже того самого дня я дістаю папірець про звільнення з полону.
Окрилений надіями, я повертаюсь до табору і розповідаю про звільнення. Почувши про це, лікар благає мене піти разом з ним ще раз і попросити про його звільнення, бо він не говорить німецькою мовою. Я кажу, що німець розмовляє й російською. Але він просить іти разом.
Іду ще раз і дістаю один папірець на двох. Власне, на тій самій довідці капітан додруковує і про нього.
Але довідка звучала якось невиразно. На ній стояло загально, що нас відпускають додому, на Україну. Харків тоді ще був у радянських руках. Але на довідці стояла печатка комендантури, яка, здавалося нам, важила найбільше і мала нас рятувати. Скільки мрій і надій прокинулось у мені, я від радости й хвилювання не міг спати, а всі заздрили нам, що ми вириваємося з таборів смерти.
Але йти пішки до Могилева було далеко. Нам сказали, що за кілька днів із шпиталю будуть відсилати туди хворих та поранених і що ми можемо вирушити разом з ними.
Ми з хвилюванням чекали дня від'їзду. Здавалося, що німці можуть передумати, скасувати своє рішення, і ми знову лишимося продовжувати тут це страшне животіння.
А тут речі діялися справді страшні. Якось уранці зайшов німець і покликав лікаря. Я теж пішов разом, бо лікар погано розумів німецьку мову. Ми зайшли до одного дерев'яного сарая, що мав підвальне приміщення. В ньому сиділо двоє полонених, за національністю жиди. Я довідався, що один із них повісився.
Вислухавши розповідь, німець сказав:
— Скажіть другому, щоб і він повісився.
І звелів витягти його з цього темного приміщення, куди влазили по драбині...
А наступного дня, надвечір до огорожі підійшла дівчина-білоруска, що мала між полоненими якогось знайомого. Вдень було безпечніше підходити, ввечорі це було пов'язане з великим ризиком. З вартівні пролунав постріл, і дівчина впала мертва.
Всі ці вбивства, нищення людей, огидна жорстокість душили свідомість і призводили до якогось отупіння. Здавалося, що з цього пекла я ніколи не вирвуся, навіть з довідкою про звільнення...
Проте восьмого листопада ми, нарешті, прощаємося з товаришами в цьому нещасті і вранці з еше-льоном хворих і поранених вирушаємо до Могилева. їдемо через ліси, запорошені снігом. День — похмурий, зовсім не пасує до нашого визволення.
їдучи лісом, чуємо постріли вартових. Кажуть, що хтось вискочив з вагона і втік.
До Могилева приїжджаємо надвечір. Допомагаємо вивантажувати хворих і садовити їх на вантажні авта. Хворі стогнуть, кричать, лаються.
Уже смеркало, коли з рештою хворих та з лікарем пішки прийшли до табору полонених.
Заходимо ночувати в будинок медичного персо~ налу. Нам скрізь помагають червоні хрести на лівих рукавах наших шинель. В коридорі чомусь чимало диму, що душив нас цілу ніч. Спимо на столах, що стоять попід стінами.
Умовляємося наступного дня рушати далі.