Розігнавши круг, розстрілявши кілька сот офіцерів, генералів та членів кругу, Голубов порозумівся з недавнім співробітником Каледіна М. П. Бога-євським і остаточно розкрив свої карти.
Людина безумно хоробра, безмежно честолюбна й екзальтована, Голубов вражав усіх своїми бурхливими витівками" То він задирикувато вертав цареві всі свої хрести й медалі,, то з хоробливим запалом зустрічав Миколу II в Новочеркаському й цілував ступеньки, де ступав царський чобіт. Та кидав військову службу й поступав до університету, то йшов добровольцем до сербської армії й звертав на себе увагу своєю шаленою хоробрістю. З початком революції він так само шалобродив, розпинаючись за жовтневі гасла, але в той же час топтався біля отаманської булави й виставляв свою кандидатуру на всіх військових кругах.
Захопивши Новочеркаське, він з Богаєвським кинув гасло: "За радянський Дон — але без більшовиків". Та ніхто вже йому не вірив. Офіцерство ним гребувало, козаки вважали за зрадника. Покинутий усіма, він утік до ст. Заплавської, де білокозаки вбили його пострілоья у потилицю в той саме час, коли він закликав на борню з більшовиками. За ним безславно загинув і М. П. Богаєвський.
Дон схилив свою голову перед гаслами Жовтня.
VI
Рогожінові не було чого кидати на Тереку, крім своїх невиправданих надій на лютневу революцію, на широку козацьку демократію. Розстріл військового отамана Караулова особливо гостро поставив перед ним запитання: кудою ж далі? ^ .
Повернути назад? Порвати з усім і схилити перед Тасею повинну голову, прохаючи милосердя?
Алеж п'ять років хибного шляху так легко з своїх плечей не скинеш!
Він пригадав образливий випадок з Нагнибідою, другом-приятелем парубоцьких років::
— Геть з дороги... ш — шкуро!.. З — заколю І
Гірше від багнета такий несподіваний удар!. Після приятельської зустрічі й щирих розмов перше ж соціяльно — клясове зворушення поставило їх груди — на — груди. Отже, ясно, — в глибині свого єства Нагнибіда підсвідомо ховає насторожено —потайну думку: "А все таки ти — шкура"...
— За віщо?..
І зразу ж відчув, як гарячий сором окропом залив груди.
— А випадок з Тасею? Чи не пішов ти на провокацію во і'мя своєї золотопогонно-демократичної химери? Чи не вріс ти справді, в чужу "шкуру" всім єством своїм, непомітно для самого себе? І як тепер зідрати її, щоб стати для всіх, для Тасі, для Нагнибіди, знову колишнім Гавриком, а не паном хорунжим ?
Пригадав Тасин присуд:
— Тільки смертю...
Думав над ним уже не раз: мудрий присуд... Тільки віддавши життя своє за масову ідею й переборовши саму смерть, можна вимести з себе чужий, ворожий намул.
— Повернути назад?.. Легко сказати... А коли б тобі, Гаврику, довелося сьогодні розстрілювати, спільно з Нагни бідами, отамана Караулова, вчорашнього друга — приятеля ? Чи зміг би ти взяти на мушку свої недавні симпатії? Повісив голову.
— Ні, — сьогодні ще цього не можу...
І сам собі, з гострим докором зауважив:
— Ото то ж бо й е!.. Ні сьогодні, ні завтра ти ще цього не зможеш. А треба, щоб ти зміг підвести руку на своє вчорашнє "я". Воно, твоє вчорашнє "я", мусить умерти. От у чому — мудрий присуд Тасі.
Щобільше думав, то яснішала путь і м'язи повніше наливалися прагненням... Жити!.. Боротися!.. Перемагати!
Бадьоріше повернув до залізниці й пішов далі, на північ, на Кубанщину, на зустріч шурганам.
Понад колією було людно й бучно. Рушив кавказько — турецький фронт могутнім стихійним потоком, забив залізницю ешельонами, засіяв шляхи подорожніми, голодом, хворобами, безладдям. Поїзди часом ішли "в потилицю", один по одному. Вагони тріщали від живого вантажу. Одні, виснажені докраю безсонними ночами, зривалися з дахів і буферів під колеса, другі лізли натомість десятками. Здорові й хворі, з тифом, з цингою й малярією, в лахмітті й струпах сунули вони на північ, громили з голодухи порожні базари й станції, ганялися за телеграфістами й машиністами, ставили до стінки чергових.
— Дайош путь!
— Дайош паровоза, або кишки геть!
— Гони дужче, продажня душе! Крути, Гаврило!
А поїзди лізли все млявіше і пробка міцніше забивала залізницю. Десятки тисяч скупчувалися на вузлах і пересадках, сараною рухалися понад колією й шляхами, навпростець, осідали по містах і станціях, губили голову від безладдя, недоїдання, злиднів, нерозуміння всього, що діялося.
— В бога... в богородицю... отаманів, владу, комітети, комісарів!.. Доки ж це буде?
Коли починало їм у голові розвиднюватися, вступали до червоних загонів. Але такі загони із перехожіх ешельонів визначалися буйною партизанщиною. Місцеві городовики — фронтовики билися за землю, за нове право, за нове життя, а перехожі частини, передусім, за шляхи додому. Ясно було: на Ростов, на Царицин проходу немає, доки там будуть отаманські, генеральські, каледінські, філімоновські, корніловські фронти... Геть отаманів і генералів! Бий золотопогонників! Дайош домівку!
Рогожін ішов пішки за цим потоком і в подорожі знаходив цілковите задоволення. Вона єднала його з* масою, стирала з нього недавній намул офіцерства; тут він був свій, на однакових правах і в однакових обставинах. Виручала давня мислівська звичка, коли він тижнями блукав по піскових степах із рушницею, кількома десятками сухарів за плечима й кресалом у кишені. Умів узнавати погоду, улаштовувати затишні ночівлі, вишукувати всякі корисні корінці й сухі стеблини, впіймати рибу на привалі біля річки, влучити дичину міткою кулею. Склалася подорожня артіль: гуртом було легше перемагати труднощі подорожі. Минуле помалу одсовувалося назад.
Холодними морозними ночами, коли не щастило дістати теплої хати, грілися біля вогнищ, варили "чай" з різного листу, зерна, сухих ягід і коротали час за балачками.
— Р — революція, так її й перетак!.. За царя хоч у товарних возили, а тепер пішки йди, та погибай отут!
— Бухай, бухало!. Не революція, а безладдя.
— Раніш такого не було.
— Багато ти бачив!.. А біженці ? А переселенці ?
— То ж під час війни!.. Прирівняв!
— А тепер, думаєш, мир ? Мимо Чечні йшли з боєм, через Ростов і Царицин підемо з боєм. А додому прийдемо, то зразу — на штурм. Читав постанову краевого з'їзду армії? "Салдат вертається додому з Гвинтівкою, щоб захищати батьківщину проти контрреволюційної буржуазії"...
— Ох, багато ще проллється нашої кровушки!
— Не самої нашої. Тепер, брат, двір на двір, син на бать-іса піде. Кому за царя тепло було, той даром не поступиться!
— Хо-хо!.. Багнетом швидко підворушимо!
— Та вжеж, їдять його блохи, не для того царя скинули, щоб у панських наритниках ходити.
Рогожіну припав до вподоби літній, бородатий, хазяйновитий салдат із запасних, Шаповал. Здавалося, він і робив, і балакав, і думав не так, як інші. Ніколи не квапився, не хвилювався; спочатку мовчки обмірковував, а тоді вже твердо й розсудливо робив, що треба. Здавалося, він і одягнений чистіше й нагодований справніше й ступає дорогою легше. А на ньому — та ж шинеля, ті ж чоботи й шапка.-Тільки в шапці — голка й нитка, а в руках — уміння й охота. Кожну дірку він вчасно й ловко зашиє, кожну пляму вчасно вичистить. Дорогою до всього додивлявся. З куща шипшини обірве кільки су*их ягід, а вечором гостює товаришів чаєм. На порожньому картоплищі викопає багнетом з десяток картоплин і зварить юшку.
— Глитай? — подумав собі Рогожін: — Дак ні ж, не глитай. Глитай би все робив тільки для себе, а цей охоче ділиться з усяким. Проте й не городовик. Немає в нього того недовірливого, упередженого ставлення, що відзначає гнобленого, дратованого городовика. Напевне селянин із Ставропольщини або з прикубанських сел.
Раз на привалі, ламаючи дрова для вогню, Шаповал пошкодив собі руку. Рогожін дістав уже затягану хусточку, одірвав би йду И перев'язав. Шаповал подякував, але згодом усміхнувся й тихо зауважив.
— От ви, т. Рогожін, прикинулися салдатом, а хусточку забули викинути. У салдатів таких хусточок не буває.
Рогожін щиро засміявся й голосно запитав:
— Звідки це ви взяли, що я прикинувся салдатом? А може я й справді хочу бути салдатом?
— О ? То інша річ. Час тепер такий, знаєте...
— Та ні, ви мене не зрозуміли. Я сам — з бідних козаків* Офіцером став — без году тиждень. Воно мені мулить — оте офіцерство. Я хочу його викорчувати до коріння.
— Розумію... Щоб стати самим собою ? Цікаво, цікаво. .. А чого ж ви тепер на Кубань, коли не секрет?
— Який там секрет! Іду, щоб повчитися, по чому ківш салдатського лиха. У себе на Тереку — це трудніше; там у мене чимало знайомих офіцерів... Може доведеться на когось і з багнетом піти, то щоб рука не схибила.
— Так, так. Ваша правда. А все ж таки здивували ви мене, товаришу!
— Чим саме?
— Та так... Кожна%людина хоче вгору, а не вниз.
— Ну, брат, угорі тепер треба голову міцно за вуха тримати. Щоб часом не закрутилася.
— А це правда. Багато тепер таких завелося —аж на самісіньку верховину пнуться. Знав і я одного: наробить він колись дїлов.
— Хто такий ?
— Сорокін Іван Лукович, сотник Лабінського козачого полку. Haul 133-й піхотний якось попав до Гасан-Кале. А там і сотня Сорокіна стояла на відпочинку. Ну й шалоброд же" скажу я вам! Завжди п'янка, карти, бешкети. Не людина, а порох! Застрелити може за ніщо. Революція йому — лафа. Бачився я з ним потім на окружному з'їзді комітетів у тому ж таки Гасай — Кале. Я, бачте, попав туди делегатом від солдатів, а він — від козаків.
— Еге! То ви вже побували в бувальцях? Того ж то й ваша розмова...
— Та ні, що там... Це я ще змалечку звик. Було парубки на вулицю, а я — до книжки... Так ото, кажу, зустрічався з Сорокіним на з'їзді. Сміливости людина надзвичайної! Командир полку наказав йому з сотнею повернутися до Ерзе-руму. А він на те чхать хотів... "Буде вам, кажу, Йване Луковичу"... А він сміється: "Чудак ти, каже, т. Шаповал. Тепер революція. Сміливому дорога — хоч і в Наполеони"..
— Ого — го ! Здорово загнув!
— Ото ж і я кажу, що здорово. Честолюбства в нього — на цілу сотню... "Або голову, каже, зламаю, або на вск>
Росію ділов натворю". Далехо піде людина! А от — хоч убийте, не вірю я йому.
— Чому? _
— Так... Не надійні такі верховоди. Йому б усе вище й вище, а люди йому — ніщо. Наробить він колись ділов. Треба вногу йти, а не вгору лізти. Отоді тебе сама маса вгору висуне.