Чомусь згадав весілля й нахрапистого в новій сталінці Злиденка, що чіплявся до молодої; поет відразу упізнав біса: чуб плакатно вихрастий, очі нелюдським завзяттям пашать, на каблуках підсихає червона глина, підшите шкірою галіфе також у місиві калинових доріг, своя срібна чарка, свій ніж у піхвах на пояску; видно, багато парубків по селах продав цей славний маршалок; затанцювався, хустиною потилицю тре; поет поманив наливкою в графині з півником, спробував посадити гостя під образи й перехрестити, щоб дим пішов; куди там! бочком, смішком увихнувсь між кухарок із гармошкою над головою, діти свищиками стріли на подвір’ї, тільки сліпий сопілкар притупнув на гармоніста: цей перетворить землю на каміння для побиття пророків, це звідси ґвалт про смерчі ворожі, марш, марш вперед, робочий народ, сліпитиме нащадків неокупною кров’ю, це потім милосердний змете тінь антихристів, душевних, але не помазаних духом нічийних синів. Від’ятрилось, розтануло свічкоцвіте мерехтіння на болоті, щезло від приморозку, а чоловік на попелищі зігрів ступні, нагнувшись, витрусив глицю з-за коміра свитки, крізь подерту кишеню налапав за підкладкою пару гарбузяних бубок, розлущив їх і подався на гуркіт поїзда, що десь за лісом засівав каміння тихою мелодією сподівань...
...У майстерні друга, запійного скульптора, що зводив по селах пам’ятники, мав п’ять прав на машину, які мусив викупляти після п’яних зальотів і, смертельно боячись наркологів та елтепе, знову їхати на заробітки, Ігор спросоння згадав власну втечу: молодий з каштановою борідкою лікар гавкнув кінську дозу люміналу, бортонув ангела; по лікарні кипіло розгублення, чужа загибель звільнила: відпросився з трудотерапії за цигарками, за туалетом накинув спортивний костюм, сів на електричку; жаль, диякон відмовився, чималий строк відкайданили; режисерові все одно виписка світить, знімуть статтю про психоз, на кіностудії потішатиме сценаристів історіями про шизиків; годі вибріхуватися, сам знаєш, що з дияконом пов’язали б хутчій; терпець урвався вимріювати картини: нічну рибалку з остями й ліхтарем, затяжку махоркою, стиснуті водою мисливські чоботи, яблукасте над житнім стерновищем небо, — в майстерні, прибудованій до гаража, смерділо бензином, прокислою чайною заваркою, в банці стояв недопитий березовий сік, і павук павутинням мережив альбом курортів: притолочений загравою туманець над кручами, покірну гладь озера з мученицьким ликом храму, терен між лободи, латунну прохолоду ключа на мізинці, по вестибюлі тінь лип, коли з курткою на плечі, з невипитою піснею, з приємною важкістю руки на шиї дівчина відмикає кімнату з крохмальними клавішами простирадл: за довгим полем ріллі стрімкий спалах крейдяного пагорба, над дорогою яструб п’є спокій очей лисиці; вклякнути й плакати, літо загортається легше, ніж томик поезії; називати єдиною, доки згаснуть романси по самотньому радіо, жалісною і чужою під тінню птаха на змитій бруківці, під мимовільною чорнотою польоту до яблука на двох, заздрити собі на тісному покривалі, просинатись від тріску вогню, спросоння розсмикувати портьєри й сліпнути від південної грози, що хилить пальмову віть до вікна, замолювати розгублений плач коханої і губами зціловувати тугі цвітини бузку на грудях; прокидатись романтиком невдач, жагучою рибою в промоїні греблі, блакитним знаменом над палубою, добрим домовиком, звісивши ноги з бантини, — на столі і підстаканнику загострені олівці, два ескізи, фотокартка лікарняних друзів, режисера й диякона, котрий наостанку благословляв: отже, молишся чи постишся, звинувачуєш чи прощаєш, схвалюєш чи докоряєш, виходиш чи входиш, продаєш чи купуєш, розказуєш чи мовчиш, чи щось інше дієш, роби во славу Господню! на старовинній валізі лежала портретна рама, гуаш, різнобарвні замацані пензлі, пучок колосків, похідний кип’ятильник, мурахи в майонезному слоїку з цукром, і, заллявши окропом чай, художник головкою сірника почав рятувати в’язнів скляної домовини, однак вони заривалися вглиб, тоді нігтем постукав по дні, мурахи завмерли під сніжним пригнітом, забули дорогу від солодкої смерті і згадалось: перед інсуліновим шоком санітар, примотуючи до ліжка, впирався в матрац коліном, на грудях стягував широкого пояса, бо ще до сніданку сестра попередила хворого не пити воду, не палити, готуватись до провітрення мізків, бо судома гарячим свинцем наливала кістки, кидала в прірву, де на камені сохли колючі сонця перекотиполя і рикав гривастий зі свічниками замість рогів звір, що час від часу годувався кров’ю блощиць на власному тілі, яке облизував наждаковим від спеки язиком, лапами гріб пилюку; дика пустельна голизна кишіла іржакуватим болем, від сатанинського крику репав сонячний дзвін, бо виламувало скроні, медсестра після уколу глюкози тримала в згині ліктя ватку, давала пити сироп і повернення до свідомості упам’яталось тим медовим ковтком і листяним шелестом паса, якого змотував на руку санітар; страх діабету примусив тікати і отепер офіційному хворому, з відміткою на відомій по відділах кадрів сторінці військового квитка, залишився фотонабір, себто збирання по людях замовлень на кольорові портрети, прийом колгоспних заявок на виготовлення агітплакатів типу "Тверезість гарантує продовольчу програму", оформлення стендів соцзмагання з трактором на хвильчатому тлі; лишилось заробіткувати на стрічках — кращому механізаторові, рибалці, ідеологічному працівникові, винбригаді, доярці, народному контролерові, наставнику молоді, фуражирові, чабанові, комсомольсько-молодіжному агрегатові, працівнику бухгалтерії, городній бригаді (страх Господній, скількох тра ощасливити золотистою биндою), лишилось оббивати пороги правлінь, вбалакувати парторгів на вивіски, слухати, що є свій художник, що продере сліпи й намалює ого-го, а грошей на витребеньки катма, та й зайва маруда застійних часів одбиватиме селян від праці, ми обдумаєм це питання на районній нараді, залиште адресу, ждіть офіційної відповіді; лишився острах потикатися до батьків, випадкові нарікання по випадкових готелях, частіше пітна вокзальна товчія, в усміхненому туфлеві віть полину, шкіряна папка з показухами, в сумці станок для гоління, нитки з акуратно обмотаною голкою, порейзана фломастером карта Союзу, пара шкарпеток, на середхресті мигалка з червоним хрестом, вага етюдника на плечі, жорсткість фарби на пучках, понад річкою всевишній солов’їний пульс і осторога бути пійманим на в’язки.
25
По райцентрах, міняючи волю на спекотний порох доріг, художник під кінець літа відчув упевнений спокій творця, і тоді лагідне світлоносне небо вклякнуло перед двоповерховою дерев’яною оселею, — собака на затіненому виноградом подвір’ї позіхнув, покидаючи вулик, що слугував будою, тітка в тріснутій на рукавах сукні втомлено замахала, "не треба, маєм портрети"; на веранді дівча бавилось безвухим зайцем і, доки запнута тугою, відьомськи вродлива, молода жінка, долонею притримуючи спідницю на породистих, засмаглих ногах і грайливо торкаючи хитке перильце, збігла сходами старої будівлі, срібним нігтиком зірвала застібку на зашмуляній по краях папці, супроти сонця глянула на рум’яно портретне лице малюка, на наречену в білому чеканні темряви, на діда з орденськими планками на піджаку, доки пес обтрусив солому, листя гойднулось від леготу, мати гримнула тазиком картоплі перед качками, плеснула в розрубану шину води, сонним перевальцем почовпала до літньої кухні, доки вишневі тіні різьбились на кволих без чоловічого захисту плечах, на волоссі кольору молодої соснової кори, Ігор боявся словами розчаклувати захоплену німоту; віддала папку, ловко підібрала коси з очей, посмішкою з лукавим вогнем помади запросила нагору, а художник усе незмигно дивився на Неї; боком обминув чорнороте оскалене собача, з альбому вибрав фотографію доньки, погортав оксамитову скарбницю без жодного батькового знімка, помріяв хоч доторк вільної блузки, хоч тінь безтурботного намиста, хоч почерк залишити на згадку і попрохав записати своє ім’я, своє прізвище, свою адресу; Вірина згода обернула сміх на прохання зустрічі; працюю вихователькою в гуртожитку, відпустка скінчилась, яке там море, яка там блакить, знов чекай п’яного шарварку, виску, дізнань після бійки, пелюшок на коридорі, безсоромного сміху з прохідної дівочої секції, залицянь на вахті; розлучена давно, знаєш станцію човнів за мостом? тоді до завтра, вибач дурну відвертість, це прикмета довіри до тебе, Ігоре.
Другого дня від букета троянд пломеніла заграва, рибалки змотували вудочки в очеретах, на найвищому кургані над містечком тлів на вежі сторожовий ліхтар, художник згадував і не міг пригадати роки, коли так натхненно чекав побачення; вуж проповз по піщаній стежині, продиркотів до танцплощадки край парку мотоцикліст, лілова повінь над схилом змивала перелітних качок, що на ніч сідали на стернях, тітка з відрами нагнулася над колонкою, голосно засурмила артезіанська вода, і Віра, зринувши з глибокої сутіні, межами повз городи зійшла до приріччя — ще здалеку впізнав обсипані медовим пилком плечі з метеликами зав’язок на сукні, помітив хитиво соняшників уздовж кукурудзяної стіни, поцілував руку і здивувався з розгубленості, відповідаючи, що квартирує в побожної, заклопотаної долею церкви, бабусі, котра до грубого зошита великими літерами переписує молитвослов, роздає людям заступницькі письмена, щоб замолити гріхи блудного світу, ледь чутно цокоче настінний годинник, кіт дрімає на барвистому біля холодильника килимку, ждучи м’яса, пахне від духовки сухарями, за образом стоїть на розтирання одеколон, за днем прожитим світає обнадійлива печаль: Богородице діво, радуйся, яко Спаса народила душ наших! зранку вихиляю кварту молока, мандрую від селища до селища, спекота зморює булану череду на водопої, пастуха в газетній пілотці, млявкувато гуде канат на вітрильнику, Бог вість навіщо спорудженому біля шахти, велосипедист везе до чайної низку плотвичок, купається в теплій калюжі гайворон, десниця вітру кидає попутку, якою за розмовами про ціни на спиртне дістанешся до свого провулка, за вербами викупаєшся голяком, розчухаєш на лопатках комарів, обсохнеш, потім за фіранкою малюй собі перевізника в ондатровому картузі на поромі, за ходку бере порожніми пляшками, бо вино в селі на обмінний посуд, малюй двох смоловарів за шашликами біля вогню, забувай заповідь, що кожен за себе, один художник за всіх, малюй, коли бабця лляною хустиною вкриє окуляри на Святому Письмі, пригубить сироватки з медом, засне під лампадкою над узголів’ям, ця легкість була передчуттям стрічі з тобою, — вона росою букета остудила рум’янець, розгладила здивовану брову: справді художник? а схожий на горьківського босяка, джинси підскубані, сорочці двох ґудзиків бракує, правда, сивина й погляд довірливий, цікаво, цікаво, думала, йдучи сюди, дивна сонячна млість від моря золотаво засвічує кров, гульки гульками, надходить настрій, коли сама собі ворог, прагнеться свята: торік сіла в "Москвич" до пристарка, діаманти обіцяв, плакала, повертаючись сніговими заметами з лісу, дурна, мало першим законним навчена, піймала з повією, забрала маля, зблеску втекла на чуже село, дали квартиру й агроном присватався, однораз після роботи бачу: донька заревана, питаю: чого? — вона схлипує: дядя вдарив, що зайцеві вухо відірвала, — лють мені виїла очі, з сокирою гнала приймака, сором, сусіди пліткують на кожен рип, то повернулась до мами, дім цей, молитовний раніш, успадкували, стеля вимита воском горить, чоловік нажабиться, ниє під вікнами, віриш, звичайно, гріх, але зраділа, коли забув за нас на режисерських хлібах, свекруха досі кістки миє, запропастила, мовляв, одне на умі було, зіп’юсь тобі на погибель, нехай і так, математику викладала, а яка з мене вчи— телька, діти стрибають: ви когось любите, тільки чесно? та за вами вспієш хіба? тепер вихователькою гуртожитку, доньку беру з собою, зрідка під грозу заночуємо там, вахтерка сиротами кличе, залицяльників достобіса, а батька дитині нема, своїх покинули, на чужих охота гарикнути, скажеш, забагато люблю її, звісно, так, насилу дотерпіла на курорті, фотографію зацілувала, може, коли подорослішає, вийду заміж, мужиків досить, знаю, вперта я, — сутінь тихла, ріка поза часом ткала туманне полотно, щоб свіжими сорочками туману обдарувати ближніх своїх, чоловіка й жінку в човні без весел, на кургані малиново розгоралось вартівне світло, що лягало на пристрасні брижуваті піски, на тиховоддя в ліхтариках лелій, на залізничний міст, на сумні, за легендою прозвані Двома сестрами гребені гір, на стрімкий вал, зірваний жовтовіконною "Ракетою", що з м’яким стуком об газонівські покришки прикипає до набережної, на купол безхрестої, з тонким шпилем церкви над площею, на тінь ґітариста, який на танцмайданчику в парку пробує на звук струну — кожен подих і погляд будив творче сяйво, жінка заплакала, хвилі розмірено чмокали стовбур верби, хижо щирилась багнетна сталь над коміром солдата на мосту, а в пам’яті художника повставали сумісні, бачені повсюди лани білопінної гречки й вусикуватого ячменю, половіючого жита й соковито зелених після дощу буряків, Ігор водномить відчував шаленство і спокій, захват і впевненість, хотів подовжити очікувану близькість, знаючи, що біополе його і нової знайомої співпадає, хотів вдихнути весь матіоловий запах освітленого хною, темного при корінні волосся, яке лоскотало йому руку, "не плач", "легко з тобою", "візьмемо шлюб", "пізно, сама собі чужа", "двом легше, подумай, мила", "а третю забув?", "добалакаєм потім", "мовчи, хто тікає в майбутнє, той втрачає його", "мовчатимем до зустрічі другораз", "добре диво", крізь виноград зелене світло на другому поверсі обторкувало дитячі сандалики, м’яч, безвухого зайця на поріжку, і, долонею затуляючи цілунок на грудях, жалісно усміхаючись бісиками зіниць, вона на клямку закрила віконниці, щоб не зманювати гавкіт псоти, одягнена довго лежала на атласній ковдрі, доки художник, вклонившись образам, почув шашеля в сволоці й сонні зітхання бабусі, за перкалевою відгородкою на цупкому картоні малював портрет у спрагло малинових, у благально зелених світлотінях, щасливо загадував: завтра вмовлю взяти відпустку за власний рахунок, на головпошті зніму пару сот, позичу в друга, одеський поїзд близько четвертої, до вересня раюватимем на квартирі дорідної вірменки, вночі дудонітиме вітрисько з моря, білизна відвільгне від протягу по фанерній халупі, а вдосвіта поцілунок лоскотатиме сіллю на губах.
26
Передобіддям, випросивши в бабці букет, художник загорнув квіти портретом і, минаючи в провулку запах абрикос на шиферній покрівлі повітки, подумки бачив дорогу до міста: на обочині бризки розплавленого асфальту, лет шуліки над полином по курганах, пост ГАІ на пагорбі перед лиховським поворотом; бачив під лісосмугою недбало підпитих, лінькуватих шашличників, на базарі кагати притрушених пилом динь, помідорів, лящів на жовтій газеті з обірваною на розкур стьожкою, бачив чергу машин перед будкою вулканізації з циганкуватим, наблатиканим майстром, метких, чорнокосих, із оберемками немовлят циганок на бордюрі обік заправки, водіїв, що замахувались каністрами на понурих од безгрошів’я гадалок, на другому поверсі вокзалу, — безнадійну товчію біля кас, квитки на одеський поїзд між прокурених пальців носильника з бляхою на банті, на вулиці солодке вжикання пристрою для цукрової вати, гам цеховиків, що при стіні розвісили сітчаті панчохи, майки з лимонними пропечатками левів, далі напарфумлена, спрагла задуха купе, на полустанку запах смажених курей від вагону-ресторану, білі фіранки і біла осонцена ковила за вікном, спокій, по-рідному тихий вишепт при випадкових сусідах, потім сонне з хитринкою лице, стиглі губи, вночі на станції Синель— никово звук свистка, на запасних коліях жовтоліхтарний зблиск у руці зчіплювача, голос сусідки: "глянь, береже дружину, не спить", глибока місячна синь на посадкових акаціях і на шлагбаумі з вогняним вічком, здається, поїзд пливе дном вікодавнього моря, повз хижі очиці міст, повз морочні розщелини лісу, а над ранок власкавіє тепло щоки на його руці, "де ми, коханий, де ми?", в тамбурі сигарета гоїть невиспівану пісенну німоту: "горіла сосна, палала, під нею дівчина стояла"; відкрити тамбур, плакати мимоволі, в дзвінкій прохолоді причується соловей, війне духмяністю кави від провідничої канцурки, сидіти скраєчку, коли вдосвіта здригнеться, розкуйовдить злямчену вітром сиву чуприну, запитає: двом тісно? ляж задрімай, — за річкою школа тулилась до площі і вітер від купола церкви ніс іржаве порохно над головами людей.
Знав, що сила любові — це біль переламаної над степом блискавки; в обладнаній під будинок піонерів церкві вискляво, неблаговісно голосила сурма, діти з розмаху хляпали дверима, вітер патлатив червоні галстуки: де твоя дитина? де твій храм? — запитував себе, чекаючи жінку, чия довірливість окреслювала особливий тип; нині, здається, ти найнеобхідніший, позавтрім обридний; відчуваючи, що вдячна душа за стільки літ знаходить постійність, можливо, стомлена пошуком того сухого, розсипаного чорнобривця, котрий слугував закладкою "Кобзаря", — Віра в голубій, яскравішій від линялої синяви неба, сукні перейшла міст, урочисто серйозна, ледь усміхнена смородиною зіниць, і, даруючи букета, художник думав, що така мить повертає цноту обом; два листки над майданом, дві синьокрилі бабки летіли над головою молодиці з пакетом живої риби, під опорами мосту ріка молитовно каялась перед осінню, Ігор натякнув про поїздку, вона пристояла, обіруч стисла його кулаки, "відкладемо на той рік", "дотоді висохне море", "давай "Ракетою" втечем за містечко", "а мати? а донька?", "сказала: день ангела в подруги", "ти справжній заєць, ти диво з див", луна кроків гасла по кам’яному провулку, художник згадував попередніх красунь: самі манірні обридали, багатьох було жаль, світе ясний, помилуй єдину від злопам’яті образ, коли наперед відома розлука, благослови випадок, три незасмаглі трикутники в довершеній сутіні і нічого, крім серпня, — відтак на базарі вкинули гарячого кавуна до торби з картатим покривалом і на задній палубі теплоходу вона роззулась, рожевим кісником перехопила волосся, і, помітивши виголені острівці під її пахвами, краєм зору пізнавши захоплення рибалок на причалі, він застебнув спухирену на спині сорочку й прислухавсь до нелукавої, відповідної до характеру розповіді: ночами примара залоскочує, здається, з донькою на чужині, копійку до копійки збираю, мама водила до знахарки, що порадила заміжжям себе вберегти, відвикла, та й бридко почуватися зобов’язаною, скажеш, егоїстка? сама собі дивна я, — ріка рівно обрубувала береги, коріння кленів пило прохолодну порожнечу, діти на кам’яних стільчиках стежили за поплавками, між териконів за вишневими садами бовванів виселок, на поромі баби тримали в кошиках безсмертник, молоду картоплю, тугі баклажани, кульки персиків, безхмарно велична блакить пульсувала щебетом ластівок, що по верболозових затінках стригли хвилі, пірнали до глиняних нір, кущі глоду їжачились над потічком по балці і "Метеор" з розвороту причалював до нового берега, котрий однаково хмелив художника вільним простором, натхненням фарб і відкриттям жінки, чия відвертість засвідчувала самотину: вийдемо на весілля, обніму хлопця, довгенько маму рідня цькує, бідна після батькової смерті так розповніла, завагітніти гріх, знайти собі гріх, на аборт лягти гріх, не поститися гріх, онуку панькати гріх, нарікати на долю гріх, втекла на море, за балачками бант синенький світав, бузька, замурзана об порічки, покусані комарами руки, єдина моя, думаю, невже без тебе вжила б? — розмови про дітей вбивали його щирість, міркував: жалію чужих за рахунок своєї сиротливої кровини, але тепер він уголос подумав: дивно, дитя твоє миліше від рідного, посміхнись, моя вчителько, вчиш терпіти на семиліття, — грімкий вихор зносив два гребені вибалаканої недовіри, ріка двоїлась, і, вмитий трунком спільної туги, єдиний тіньовий обрис світлів на водяній скибі, що приорювала сонячний падолист за бортом.
У згині ліктя тримаючи торбу, Ігор допоміг Вірі зістрибнути на голокамінний берег, а згодом купалися, вода вже тримала обережну судомість осені, гостра порода приємно нашпигувала ступні, від водопою на акацієвому стручку пливла нитка слини, пахло живицею від молодого підліску на пагорбі, був довірливий щем і повільне бажання, усміхнений смуток і живична плинність часу, забутого вкупі із золотими сережками при валуні, — з дубової кори художник вирізав чарку, поскибкував кавуна, що встиг охолонути в мокрому піску, а яструб, кігтями здерши сухий мох на сосні, зринув під високість, звідки владно оглянув свої володіння: пригорщу шипшини на розстеленій сорочці, жовток винного корка з хвостиком, білу пряжку на поясі штанів, цукристий сніг на скибках, смагляву вологу на жолобку між лопаток жінки, що обтрусила на коліні полин, взяла з рук супутника соковито яскравий дар, задивилась на полум’я: кавуняче зернятко стекло їй по підборідді, мурахи наповзали до солодкої чарки, тремтіло марево на обвітреному камінні, дим спраглим коромислом хилився до води, і, осліплений видивом людського щастя, птах зник за хмарою, — снилось серце пічного вогню, коли батько з получки клав на столі пістолета з пістонами, які пахли сміливим теплом, дарували втіху, а невідомість у сниві паморочила малого втратою забавки, за вікнами місяць сріблив червневі луги, білі, як в інеї, — спросоння вона торкала його ногою, він діткнувся до вигину шиї, заплющено узрів нестерпну сонячну повінь, ліг долілиць і під тріск черепашнику, забувши клеймо втікача, повірив, що це не сон: люба, славна, чудна, озвись, обіцяй бути моєю; почув, що цокіт годинника на зап’ястку коханої наструнює його єство, що, вихолоджуючись, злегка стріляє на кам’яному обручі жар, пообідня пора тане легко, мов подих коханої, котрій наснилися дружки на короваї за святково уквітчаним столом, "за віночок свій ти коня візьмеш, я си куплю другого, ти весь світ зійдеш, та вже не знайдеш, вінка рутяного", над сизою ріллею тлів вогник свічі, яка від пісенного болю тремтіла й розгублювала зерна спалахів по марнотному обрії, — під голову жінки художник поклав польові гвоздики, кинув пригорщу падолисту на жар, сонце, видовжуючи льодохід тіней, торкало верх обламаної сосни, від річкової судоми тремтіли найменші листки на осиках, своєю одежею вкрив шовковисте в сиротах тіло і вона кинулась, невидюще зойкнула, видихнувши примарний розпач, заколола цнотливою квіткою зачіску, простягнула руки до лизявого, серпанкового вогню і, торкнувшись розгубленого чоловічого погляду, згадала чуті оперед пісні слова захвату й поклоніння, відказала з вінуватим сміхом: милий, боюся гіршого, бач, підкидає сонну; склала вчетверо, згорнула на лікті шахове, розкішне безладдя покривала, витрусила з босоніжка пісок, двох охмелілих мурашок і ще пелюстково теплий попіл багаття, дістала з сумочки дзеркальце, двічі хукнула на долоню, зукоса помітила, як супутник на кручі вимахує вогняним скрутнем трави перед теплоходом, що здибивши хвилю й розлякуючи ластівок, стрімко обминає бакена на повороті.
27
Проти сонця іржава курява з церкви нагадувала остюкувату пилюку за волокушею; Віра закликала в гості: пес на утрамбованому котовилі зубами сік блохи, мати на ослоні крізь м’ясорубку чавила в емальовану миску помідори, зітхнула на привітання, на сходах донька фломастером підмальовувала метеликів на зачитаній книжці і по-старечому кахикала в кулачок, благодатний спокій царював над чистою синню серпня, над махровим рушником на умивальнику, коли, дзенькнувши металевим стрижнем і хутко ополоснувши руки, Віра кивнула на веранду під виноградом, що пах молодим вином, — на другому поверсі Ігор помітив: маково над курганом спалахує сторожове світло, містечко урозкидь огортає димкувата імла, ріка засинає в кам’яній, зеленкуватій від моху тіснині, зрідка мотористи пригинаються в катерах під мостом, на сходах жінка пестить бант на голові доньки, що здивовано глипає на чужака в дверях; він казав собі: неможливо побачити дерево вічним, пракорінь за коренем, гілка за гілкою, запримітити давні обламини під новим пагінням, куди воно виросте? неможливо уявити повінь по серпневому річищі, неможливо вгадати обсноване світлотінями серце, то тьмяне, як мороз на листі, то ясне, як брунька роси, що тихо цюкає стрімководь; вона навшпиньки зняла з шафи магнітофон, туга литка тримала впевнений спокій воску, коли схиляючи голову й опускаючи довгі вії, натисла на звукову клавішу й, сидячи на підвіконні, гойднула загнутим носком пухнастого капця; темінь закутка срібліла віковими, намоленими слізьми ікон, ще стіни тримали дух свяченої верби, ще сухі айстри ліловіли на купі книг, ще з "огоньківської" обкладинки над дзеркалом зорив босий Толстой, ще на дитячому ліжку дрімало безвухе зайча, на томику Мопассана лежав навпіл згорнутий журнал "Здоровье", коли хруснули її пальці, "горіла сосна, палала, під нев дівчина стояла", — жалісна моя, ходім до мене, бабуся на богомілля поїхала, — "під нев дівчина стояла, русяву косу чесала", — присплю доньку, почекаємо, добре, — "ой коси, коси ви мої, довго служили ви мені", — згодна? житиму тутай до зими, — "більше служить не будете, під білий вельон підете", — осінню легше забути, розійдемося, та й, — "під білий вельон, під вінок, більш не підете у танок", — справді, як тобі, нареченій моїй таємній, стати коханкою привселюдно, — "горіла сосна, палала", — зара викупаю Олю, заберу пошту на вулиці і, може, сходимо в кіно, посидь трохи.
Ігор знітивсь від вдавано привітної усмішки матері, що заповнивши собою дерматинове крісло, боляче охохкнула й натерла духмяною маззю лоб, розпитала, звідки він родом, яких батьків син, помовчала і зітхнула веселіш: сестра хатину оцю відписала, дотоді на Поліссі жили, дві телиці, троє поросят зривали стелю, конюшина порохніла по копичках, така жись, чорна праця від гордощів оберегла, мій преставився, Віра на останньому курсі педінституту малу знайшла, чоловік ревнивий, після армії кинув, бив у хмелю, бідна, втікала на чуже село; а для Олі тутай повітря цілюще, я молюсь безнастанно, таки відпустив, живе мирно, злитись ніколи, на все воля Господня, диплома отримала, по десятці відклавши із стипендії, туфлі купила, після служби застає чоловіка з повією, таке одоробло, брагу вічно по стромах винюхував, прибрала доля, та нове лихо обсіло: мала хворіє, возили оцево на аналізи в область; а ви, бачу, людина серйозна, викохуватись обом минула пора, за клопотами зживетесь любенько; дитині догляд потрібен і роботи непочатий край, сама перу, сама товчуся по господарстві, сама виряджаю до дитсадка, на півставки газетами торгую в кіоску, звідки допомоги чекати, Бог вість? — "ой мамо, знов за своє", — "хіба змовчу пристойній людині", — "ми погуляємо біля річки, добре, мам", під комірцем волошкової махровки Віра пристебнула брошку-бедрика, сутінь пахла глянце— вими змилинами на подорожнику, і дівчата на скелі співали про козаченька, що сів та й поїхав до війська служити, і, коли пісня мовкла, на протибічному березі парубки свистіли в два пальці, аплодуючи, кидали в темряву іскристі пшикалки з коробок сірників.
Ступала попереду, в блимоті засліплених мошвою ліхтарів художник на мосту підмічав зблиск мідних набойок на каблуках туфель, яскраву золотінь заколки в зібраному вузлом волоссі, звабну ліру вузької джинсової спідниці, забур’яненою, крутою стежкою минав запах білого наливу по садках, новий сплеск підголосків над водами, тіток, що зорювали під брезентом на базарних лотках, і ніч схолодніла за рипом хвіртки, — за підсобівкою налапав ключа, вдихнув заспокійливий, ситцевий дух фіранки між стіною і закутом, доки жінка з хапливою турботою розстебнула й стоптала спідницю холодними від роси ступнями, недбалим рухом скинула блузку, зіллялася з ніччю; він цілував родимку на плечі, цілував мокрі від сліз губи, цілував твердішу від денного журавлину сосків, цілував плаский живіт, цілував незасмагло конвалійний трикутник без плавок, а десь проламував хащі й розфиркував по галявині туман білогрудий з могутніми рогами олень, дві відьми з пуховими хустками на попереках чаркувались наливкою приворож-зілля, домовик, звісивши ноги на скрипучій віконниці й лапами стиснувши скроні, заскалив ліве око, аби не осліпнути від нетерпцю, сич вигрівав крила в дуплі обпаленої блискавкою сосни, проти світла над вежею шаленіла в бузувірському танці хмара кажанів, займалось передосіннім полум’ям листя глоду, сивіла в криниці стояча вода, і зір лампади боронив од напасті два стомлені любощами тіла, "чом заплакана, рідна моя?" — "з обласного диспансеру отримала лист, зумисне при мамі змовчала: в Олі туберкульоз; вдома плакати побоялась, сюди прийшла, ой Боже ж мій, Боже, чим прогнівала?", він до хрусту стис худенькі плечі і сотні голок болю закам’яніли під нігтями, по артеріях лоскітно заструмкотіли до серця, і, коли кров вимерзла, ліг на спину, щоб полегшити голос, "зрозумій, зароблю гроші, поїдемо по найкращих санаторіях, заспокойся, благаю", "їдь один, мати взнає і дорікатиме розплатою за гріхи, їдь завтра, коли навідатись, я напишу", "люба, допоможи допомогти тобі", "їдь, розлукою спокутую провину; може, помилка, може, колби переплутали, правда", "жалісна, славна, сиротлива, дозволь побути, доки взнаємо все", "розриватимусь навпіл, ти мені милий і донька не чужаниця, їдь", "знаю, з медом борсучий жир лікує", "ой, горе; вибач це одноденне кохання", "побудь хвилину, дай надивитись", сиділи поряд, лицем до лиця, дитячі сльози на дитячих віях схолодили його щоку, "маєш гребінець?", "розчешу пальцями, ось так, тепер зовсім шкільне дівча", "прозивали лисичкою; дивно, нічого підступного в мені нема", на переїзді уривчато дзигонів дзвінок перед Ворошиловградським поїздом, і місяць маслянів на відрі, коли, провівши жінку й сидячи на цямрині, побачив чорну, мов обкорована береза, вежу над сонним розгубленням степів.
28
Спросоння чув: бабця шкребе сковороду ножем і виполіскує теплою водою з чайника; металевий звук кігтив груди новим забуттям, доки в передобід помітив крізь прохил фіранки: хазяйка пхнула до трьохлітрового слоїка посипану сіллю цілушку хліба, пішла до сусідки по молоко; тоді художник спакував до спортивної сумки дірчату мильницю з торохким змилком, станок для гоління, куртку з чортової шкіри і сказав собі: звідтепер кожна година розлуки, кожне випадкове на осінніх дорогах добро, кожен видих милосердя до стрічних людей власкавить долю до дитини з нестерпно старечим бухиканням; було важко озирнутися по кімнаті: постіль ще тримала запах лободи і солодкого поту, а подушка вже висохла від її сліз, — до ранку його катувало безсоння, за вікном тремко, ядуче сокотіли цвіркуни і далеко за обрій мигтіла зоря за зорею, по провулку з лиховісним виттям, з багровим смолоскипом на кабіні прогналась пожежна машина, пилюка вільго запахла дощем, однак ні крику юрби, ні пострілів черепиці під струменями бранспойтів художник не розпізнав у ворохобному пустозвуччі, коли вийшов на ґанок курити і всахнувся від доторку кажанячих крил, що з капустяним тріском черкнули брову, обірвали павутину над газбалоном, ламкими тінями загидили тісноту сінців і різонули ніч за порогом; на тарілці з олією кіт догризав хвоста оселедця й шкодливо ждав миті, щоб шаснути в дверний прочіл надвір, дві нарум’янені цвітом папороті відьми гилили консервну бляшанку до вокзалу і там обмулювали боки нічліжників на валізах, біля урн розвівали соняшникове лушпиння, збиткувалися над стрільцем у мотоциклетній колясці на платформі, скубли комір його бушлата і навівали злодійські сни; білогрудий задиханий олень по коліна в бездонному озері гамував спрагу, ясени вмерзали в оранжеве небо і по сусідству дід клепав косу в засохлій під пругом траві, рибалка ладнав торбу макухи, до велосипедної рами примотував вудлища, тиха в скорботі за відбуялим цвітінням земля німувала, лиш зрідка цокала защіпка об кватирку, й Ігор заледве вірив, що серце до світання вимолить муку.
На клумбах доцвітали троянди, і барабан озвучував церковні стіни, під линялою парасолею тітка торгувала пиріжками й компотом, дід котив до базару тачку лисобоких кавунів, пил осідав за шахтарським автобусом, і дівчата, затискаючи носи, підмітали шкільний майдан; за вітриною кіоску тітка розкладала газети, і відмінний від учорашнього, покаянний сум зміцнив бродягу, що почував себе старшим на десять літ і під скрегітний тріск гравію на вибоях забував те миттєве сяйво художності, те дороге, зрозуміле тільки митцеві, творче прозріння духу, той геніальний смак полуничного вина в ресторані над Доном, елеватор над хутором, синюваті з прозеленню горобини подвір’я і зрідка криті очеретом хати, розпластаного міднокрилого орла на пагорбі при в’їзді в станицю, гінку, рожеву цвітінь чортополоху над полиновим туманцем кургану, станичника на коні і жінку з обмурзаним циганчам на руках, ватагу, що плавно витанцьовувала під гармошку повз сутінковий готель, підлітків, з якими по очеретах вибовтував щук і пригинався від рибнадзору з молочною фарою на носі човна, діда Зосима, котрий взяв на квартиру, замість себе поставив до горілчаної черги, потім навчав ловити сома на смажене курча, запах глиці на маслюках, тугу за батьківщиною; забував однаково, як і дорогу до аулу Хурзуф, чуби горілого лісу на скелях, двох веснянкуватих хлопчин на віслюкові, біля якого сфотографувався на пам’ять, пахучий пухкий лаваш і легку випивку просто неба, забував, щоб стати буденно кволою людиною, щоб хоч трохи полегшити ниття під лопаткою; забувалася молодиця, що в поїзді за в’язанням приказувала: якого вони собаку тримають, сім курок зарвав, кабанові одгриз хвоста, з одною теличкою в союзі, отако лигне за два рази відро помий, за малу крихту мене не зарвав, таке-то гостювання в дітей! — тускнів на дзеркалі спогадів общетинений, хворий парубійко на нічному вокзалі Дніпропетровська, бідний доздоровкався на свою голову з старшиною, підмели, та й; зникала граційна великоока студентка в синьому береті, в білій курточці, самими пальчиками помахавши з автобуса, — хотів навмисною тратою святого вогню задобрити втрату єдиної, що проти волі обох зірвала цей каменепад, хоча сподівалась повернути простір злагоди: побережи, Господи, крутий поворот і пінисту гримотливу ріку по Учкуланській розщелині, життя, що хапаючись за кожен виступ, жде обвалу, сонного дядька з бамбуковою палюгою на колінах, пса з обережно задертою лапою біля вівчарні, сонце крізь зливу, димок над халупами в живиці на стінах, Господи, укріпи в мені спокій творця, не дай забути глибокі на острові радіоактивні сніги, покинуті, вбогі шахтарські бараки, грузьке місиво під черевиками, коли розлякуючи щурів, штовхав ліктем обпалені, подовбані двері без петель і просив закурити в бичів, що на солом’яній підстилці розігрували в карти, кому сьогодні здавати кров, кому їхати по чорнило; Господи, побережи в пам’яті сухі зазубні породи над шляхом, високу кабіну попутного "КрАЗа", звідки бачиш весь осонцений виднокіл, вінок сіянки під причілком, деко гарбузяних бубок на повітці, кущ перелок, що горить під вікном неопалимою купиною осені і в морозній імлі засинає бинт на хризантемах, котрі мати на зиму втеплила кізяками, відтак обсипала попелом, спить у кавунячій долобанці скрижаніла вода, яку дві качки марно довбуть спраглими дзьобаками, спить на дні тазика руде брикетне кришиво вкупі з вугіллям; Господи, приспи божевільну тугу і втримай на льоту! — по дорозі на вокзал під ногами хижо тріскотів гравій.
29
Вкотре за осінь літак, покидаючи хмари, розтинав полум’я нічного аеропорту, колеса торкались бетонки і голову відкидало назад, стюардеса просила зачекати автобуса, — і душа, обморожуючи крила, поверталася з Башкирії: дим хімзаводу пластався над гуртожитком, де при навстіжних дверях супроти телевізора сліпав на матраці сорокалітній каліка, якому відняло ноги на шкідливому виробництві, в консерві чадів недопалок "Біломору", павук на милицях плів павутину, і, слухаючи гамір чужих малюків, розлуння чужих кроків по коридору, дядько благав смерті для себе, не для дружини, котра до сусідньої кімнати закликала приймака і дітям заборонила потикатись до батька; душа прилітала з Кавказу: на веранді пригощали чачею, кисло смердів під навісом козячий пух, і набридали розмови про порядок, тоді художник цівкою диму лучив у здоровенний, завбільшки з двері стайні, портрет молодого Сталіна при скромній зірочці, за вікном зупиненого грозою авто букове листя підганяло пастухів, що на яблукастих конях батожили череду до обори і з чорних папах на біло вичовгані носаки чобіт струмкотіла вода, гортанні вигуки покривали розпач грому між скелями; душа на Уралі прощалася з кремезним білоруським дідорою, що вік горбатів вибійником, заробив пенсію, дітей довів до пуття, а бабу сказило під старість, пішла прибиральницею до чоловічої лазні, отакий на сиву голівоньку срам; душа вертала від поліського краю: півень, сидячи на залізній шкрабачці, бив криллям до сусідських курей і обсікав налипи сухої грязюки, від ями смерділо жомом, грелі без одного зуба схилились на погрібник, тліла в дірчатому відрі шешітка з соломою, щоб розлякати комарноту, і хлопець навколішки міняв циліндр мотоцикла, за кленами горіло в степу вогнище косарів; душа, пам’ятаючи лампадне світло любові, звідусіль надлітала до південного міста, в полум’ї забувала відчай доріг, де не ступала жінка з лісовим ім’ям.
Ігор поспішав упам’ятати тисячі облич стражденної істини; колись розгодиниться пора і він намалює на пеньку сідло з ремінними попругами, з іржавими стременами в гнойовиці, намалює на умивальнику розквасле під дощем мило, цибулю в ящику під повіткою, попону мух над бідоном меляси при хліві, на злущеному рубероїді кролячої клітки червонітиме рак із побілілими на сонці вусами, на сливці зависне залатана шовковою ниткою підсака на акацієвому держаку, кури довбатимуть бляшанку з черв’яками і дід паяльною лампою обпалюватиме вербового човна, з банки оліфи стримітиме помазок, цідилок на кущі зацміну зазолотіє від тирси; намалює стомленого нічного таксиста, що на стоянці, ледь відкрутивши корка, миє руки з пластмасової каністерки на капоті; намалює бронзового матроса на баржі з піском, свою комору: забите паперовим мішком вікно, патьоки замазки на дверях, під пропаленим праскою столом біле, обламане крило вентилятора, на язику дві розварені картоплини і сіль у сірниковій коробці, за абрикосовими гілками терпку навалу грози; намалює себе при гасовій лампі: неголеного, з пасмами сивого, зачесаного назад волосся, за вухом жовтіє сигаретний фільтр, а погляд, колись однаково пожадний на щастя і безнадію, стомлено прикипів до ґнотика, що крізь горловину надтріснутого скла пропечатує стелю березовим тихим листком, — спокій посідав місце біснуватої розтривоги, дорожнього відчайдухства, коли боязно послабити волю, згадати: мама допрацьовує до пенсії медсестрою, через день поспішає на другу ходку автобуса, бо перша відвозить школярів; світло батьківщини! хіба осилити знаття, що селяни, навчені довгими проводами, довгим чеканням, довгою зневагою засоромлених дітей не прощають потерпіло сирітських повернень; падолист покидає віття назавжди; минула весна, коли безпритульність оголювала почуття, ріднила з петеушниками по запльованих тамбурах електричок і гріла такою беззахисною любов’ю, котра, здавалось, назавжди позбавить голосу в довірливому співчутті; згодом звик до щоденних відвертостей, втрат, каяття, похмільної втоми на лавці з газетою під головою, звик до плинного позачасового смутку, що напував смертним жалем народження, смертною ціною совісних літ, останньою вірою: ти художник, ти владен нагадати поколінню про святе, ти один на лісозавалі, домовини штабелів непотрібно змертвіли окрай води, ти тільки забудь головпошту, різь вапняного кутка по очах, листувальний скоропис: отримала посилку з цукерками, спасибі, але копійку шкодуй, тобі не в конвертах приносять червінці.