Переді мною — звичайнісінька великоруська тупо-хамовата свиня, а я буду "метати бісер"...
Ах, як же ненавиджу я їх, оцих змосковщених виродків. Ненавиджу Москву!
Днями були: дружина композитора Верьовки, якого больш. вивезли до Уфи, і з нею якийсь громадянин з Вукопспілки (я з ним раніш познайомився у Тичини, але не пам’ятаю прізвища). Вчора заходив інж. Кошовий, що кінчав і-т з Ніною, тепер працює нач. виробничої частини на заводі, що колись звався "Ленінська кузня".
Вже третій лист від Самчука. Попередження, що приїде його шеф др. Аріо, директор ДНБ, який хоче, щоб я йому показав Київ. А вчора був Малиновський. Попередження, що сьогодні о 3-й прийде до мене з Аріо. Днями з’явилась по всіх укр. газетах інформація через ДНБ про нашу правописну комісію — там згадано і моє прізвище. Поява цієї інформації дуже важлива саме тому, що там сказано: "В основу покладено академправопис 1929 р.". Отже, для всієї укр. периферії буде вже ясна й точна орієнтація на цей правопис — 1929 р. Менше вагань, мудрувань і більше спільности, унормованої єдности. Я радий, що так широко видрукувана інформація, бо це ж була моя ініціатива, і я сам виготував для Малиновського матеріал. Що б там не було, а вся культурна Україна буде вже щодо правопису мобілізуватись в цьому єдиному напрямкові, тим більше, що в інформації на початку ж стоїть фраза: "При підтримці німецької влади" працює, мовляв, ця комісія. Отже, для боягузів і русотяпів — досить певне застереження. Є чутки, що укр. письмо хотять перевести на латинську абетку, тому й затримується трохи друкування підручників. От коли б це справді здійснилось! Україна зразу переступила б чимало меж на шляху до Європи, а головне, ще рішучіше й остаточно розірвала б штучну, проте міцну пуповину з Москвою. Пригадую, як про це мріяли ми ще в ВАПЛІТЕ. Навіть такий заядлий плужанин, як С. Пилипенко, піддався на наш заклик (нам це не випадало робити, бо одразу ж ініціатива була б паралізована, а він як представник села був тут добрим пробним каменем). Він тоді і проект виготував за зразком чеської абетки. Вже й засідання відбувались в буд. ім. Блакитного. Але все скінчилося крахом і погрозою ЦК КП(б)У.
Сьогодні — неділя. Знову сонце, хоч прохолодно після дощів. Квіти й зелень палають на балконі. Лесик гуляє на дворі, про матір свою й не згадує. А про Харків і "бабу Женю" не хоче й слухати [... — Ред.]. Тим краще!
Мама сьогодні збирається наварити вареників з вишнями — цілий тиждень перебирала якісь запаси пшениці, намочила, змеле тепер на муку, чогось підсипле, і будуть, каже, вареники. Добра моя, хазяйновита мама! Добре мати маму. Без неї мені зараз — хоч пропадай. А вона якось крутиться, щось вишукує, пристосовує, принатурює, сама воліє поголодувати, аби лише нам дати. Справжня мама, люба мама. Не знаю, як уже їй подяку скласти.
Останніми днями хворію — виразка мучить, нерви знову розпускаються, ніяк їх не стримаєш. Багато, багато довкола неприємного. Мимоволі діймає, гостро іноді чіпає. Заціплюю зуби, стискаю серце в жменю, але важко зовсім не реагувати. Довкола не гаразд — витримка потрібна величезна. І в самого мене не гаразд — ще більша витримка потрібна. Знаю. Тримаюсь. Але скільки муки!
5 год. дня. Допіру був з візитою директор ДНБ з Рівного п. Аріо. З ним — його уповноважений, що залишиться тепер у Києві, ще редактор укр. відділу Д НБ п. Лазар і місцевий кореспондент ДНБ Малиновський. У мене вони застали Завитневи-ча (голову мовної комісії) і літератора Винницького. Останній прийшов несподівано, потрапив на нашу офіційну зустріч випадково і трохи перешкодив, бо при ньому ні я, ні Завитневич не могли вже говорити так одверто, як хотілося. Розмова тривала
годину — про справи культури української, про укр. мову, про газету "Н.У.С." й невдалу роль Штепи яко редактора. Аріо, австрійський німець, дуже добре володіє укр. мовою, стоїть щодо мови на засадах правопису 1929 р. Сказав, що цими днями вони пустили інтерв’ю зі мною — оте, іцо взято було у мене Малинов-ським ще місяців півтора тому. Цікаво, чи надрукує його тепер "Н.У.С."? Зустріч ця, на мою думку, матиме деяке значіння, бо протягом години все ж таки ми встигли чимало чого важливого їм розповісти. Аріо просив додержувати зв’язку з його представником.
4/УІІІ — 42 р.
Так, я невиправний романтик, наївна я людина. В цьому раз у раз переконують мене життєві факти. Але нічого. Раз я усвідомлюю свою наївність, значить ставлюсь критично. Значить — я все ж таки не дурень. І я себе цим не заспокоюю. Я не можу, не можу спокійно, задоволено жити. Бачу, розумію і роблю собі певні висновки. Вони іноді боляче крають серце, обценьками давлять голову, душу всю до краю стискають, вивертають. Така моя "наївність" — мов тортури.
Цими днями:
Візита до В.Г. Кричевського (увечері в неділю). Величезна кімната на Житомирській, куди він переїхав під час пожежі на Хрещатику. В цій кватирі колись жив Соловцов (основоположник драм. рос. театру в Києві — стаціонарного. — [Прим, авт.]). На стінах багато нових малюнків. В.Г. в чорному пальті, зігнутий. Жаліється на харчові нестачі, лиху зиму й тяжку перспективу нової холодної та голодної зими. Про Яновського питає. Просить заходити. Конче вдень, щоб на нові малюнки подивитись. Він багато тепер працює, сам дивується. Але так воно й буває: в скруті мобілізуєшся, знаходиш несподівану відпорність і енергію.
Вчора — Гоголівська вулиця, вся в зелені. Наче у Сквирі десь. П. Плюйко. Його клопітлива дружина. Хліб з маслом. Пироги з вишнями. Вечірні прохолодні запахи з городів і садків, коли вертав додому. Схвильованість і важкі роздумування.
Вчора ж знайомство на Малій студії з німецьким драматур-гом-сценаристом (забув прізвище). Пропозиція разом писати сценарій про партизанів. Блукання з ним потім по жидівському
базарі. Сонце, спека. Він усе шукає маленьких порцелянових образків давньої роботи, складає колекцію. Купив звичайного кошика з лози за 40 крб. — пошле в Берлін дружині! Злидні чи екзотика? Меткий, пронозливий чоловічина, хоч уже літній. Вражений був неймовірною дорожнечею на базарі. Таки... злидні і таки... екзотика.
5/УІІІ — 42 р.
Встав о 6-й ранку. Тепер взагалі встаю приблизно в цей час, бо світла нема і лягати доводиться о 9-й. Так живуть майже всі кияни, за винятком, звичайно, німців.
Цілий день з самісінького ранку мотаюсь по різних установах та організаціях — треба десь щось заробити, здобувати харчів, запасати на зиму дров, бо зима буде важка. Допіру, геть стомлений, повернув з Подолу, — пішки, звичайно. Скрізь тільки пішки: електростанцію переладновують на торфоопалення, струм виключений, трамваї не ходять. На Подолі оглядав Музей переходової доби. Директор музею Оглоблін просить написати (за гонорар) спогади про початок війни у Києві та евакуацію письменників. Погодився.
У відділі мистецтв зустрів Є. Фоміна. Він до мене вже кілька разів заходив, але не "заставав" дома. Сьогодні прийде о 6-й, розповість про Уфу, де він був узимку, та про Ворошиловград, що в ньому до останніх днів падіння міста перебувала "столиця УСРР". Зараз (2 год. дня) біжу до голови Шевченківського р-ну п. Василюка клопотатися за дрова, потім — до Завитневича у тій же справі. Побутова виснажлива морока. Справжня тиранія дрібниць. Але в цьому зараз — невблаганна категоричність самого життя.
6/VIII — 42 р.
Знову півдня в ходінні — Мала студія (аж за Володимир, базаром), потім — житловідділ (біля Сінного базару), редакція "Н.У.С>, де взяв журнали й газети західньоукраїнські для читання, нарешті відділ мистецтв (Фундук, вул.), де мене запрошують консультантом. Треба діяти: під лежачий камінь вода не тече.
А загальне становище в Києві таке: вже два тижні, як заборонено сюди довіз харчів із сіл, проте крамниць теж не відкрито. Міському мешканцеві хоч помирай з голоду, бо пайка, яку він (якщо працює) одержує, аж ніяк його не задовольнить — лише огірків трохи та капусти. Хліба з 1 /VIII дають по 200 гр. і на службі на місяць — 1 кг. Ціни на базарі: хліб — 14—15 крб. за 100 гр, сало — 700—750 крб. за кг, масло — 800, пшоно — 22 крб. шклянка, сірники — 6 крб. пачка... А заробітна платня середнього службовця — 700—800 крб. на місяць. От і крутись. Зі спекулянтами, які дійшли ажіотажу, боротись, безперечно, треба, але робочого мешканця забезпечити якимсь мінімумом теж треба. Дивує мене ця неорганізованість і ця безпорадність влади. Вона межує з байдужністю... і злочином. Адже все це — тільки на руку большевикам.
Був Є. Фомін, але коротко. Прийшли інші й перешкодили розмові. Фомін якийсь дуже розгублений, говорить безсистемно, сидить як на голках, хитрує. Каже, що втік з Ворошиловграда ще з двома, показує різні документи. Вже прописаний в цьому ж будинкові, легалізувався. Вигляд дуже непрезентабельний: хто дав йому сорочку, а хто штани. Правда, Фомін давно вже звик до розгардіяшного життя й подачок. Питаю: "А як же буде тепер з вашою дружиною й дітьми, що залишились в Уфі? їм тепер там нічогісінько не дадуть, ще й виженуть. Вони ж підуть жебрати, загинуть, чи подумали ви про це?" "Подумав, — відповідає. — Все одно і я з ними там пропав би". Дивне якесь ставлення. Тут не відчай, ні, а взагалі — страшна байдужність, несердечність і брак благородства. Взагалі — підозріле все це.
10/УІІІ — 42 р.
Знову холодно, наче жовтень. Бігаю по різних установах, добуваючи дозвіл на дрова. Це дуже важко, але тут уже мобілізую всі свої здібності й енергію.
Коли Фомін зайшов у редакцію "Н.У.С." і мав розмову зі Штепою, той спитав його:
— Який орден був у Любченка?
Фомін категорично заперечив: жодного ордена, і взагалі жодних відзнак Л. ніколи не мав. Отже — провокація продовжується.
В педі-ті сьогодні мені сказали, що є розпорядження райхс-комісаріату друкувати підручники для народних шкіл за місцевим діалектом для кожної области. От тобі й маєш усталення єдиного правопису! Не про єдність тут дбається, а про роз’єднання, розслаблення — "розділи й пануй!".
І тут, безперечно, діють "штепівці" та "дудінці" різних категорій. Але, видко, мають вони для свого "діяння" сприятливий ґрунт, мають, на що спертися. Все, зрештою, ясно. Давно вже ясно.
21/VIII — 42 р.
Соняшно. Справжній запашний серпень.