— Ну, я вас прошу... Не приходьте сюди, тікайте в гори. Там вам буде краще. Чесне слово!"
Ласки хрумтять печивом.
"Ну, чого ви до мене причепились? — трохи плаксиво продовжує хлопець. — До людей не можна чіплятись. А я — людина, хоч маю роги на голові".
"Господи! — каже мама, несподівано з’являючись за Савиною спиною. — Вони вже тут! Я так і знала, що коли-небудь ти їх приведеш!"
"Я їх не кликав. Вони самі прийшли. Мамочко, тільки нікуди не дзвони! Я тебе дуже прошу... Вони підуть..."
"Як вони підуть, коли ти їх годуєш? Геть звідси, геть!"
Мати хапає мітлу і шпурляє нею в ласків. Ті з підібганими хвостами тікають до хвіртки.
Сава заплющує очі й на мить втрачає свідомість. Коли він опритомнює, йому здається, ніби він уже не той Сава, яким був досі. І він починає плакати від жалю, що це справді так. А мати думає, що він плаче від страху.
Вони якось забувають про епідемію. Наступного дня зоопарк зачинено на карантин. На ласків влаштовують облави.
Через тиждень Сава залишається сам. Мати захворіла на цю страшну хворобу. Хлопець сидить надворі, на сходах, бо весь будинок просмердівся дезинфекцією. В лікарню йому приходити не можна. Сава просто сидить і думає, що, якби мама не прогнала ласків, вона б не захворіла. І, якби він не дав їм цукерки, ласки не пішли б за ним. І якби не погладив. Значить, винен він. А якщо мама помре, то його вина стане ще більшою. А якщо видужає, то, напевно, залишить його назовсім.
...І ось вони другий рік уже тут. Сава розгинає спину. Руки у нього в землі. Скоро зайде сонце. Треба загнати курчат. Вони ще не навчились знаходити свій хлівець і засинають де-небудь, якщо їх вчасно не половити.
...Сава працював на плодоягідній плантації, будівництві, був поливальником вулиць, помічником столяра і помічником аптекаря. Утримував себе й матір, котра нічого не потребувала й казала в розмовах: "Щоб зберегти гідність, треба від усього відмовитись".
А проте вона не відмовлялась від Сави. Своїми кволими руками ця жінка не могла розірвати кровні зв’язки, що єднали їх. Син купував їжу, одяг для неї й для себе, навчився економити — не купував книжок, а відвідував бібліотеку.
Він виріс, став дужим, і ніяка робота не була для нього важкою. Може, тому він так часто міняв місце роботи, наче відчував, що колись різні вміння стануть йому в пригоді.
Комплексу неповноцінності Сава майже позбавився, бо працював з такими простими людьми, котрим було приємно повідомити: "Зі мною працює Сава". Вони не раз кликали його перехилити з ними чарчину. Сава не відмовлявся, хоча вина не любив.
Мати майже не виходила. Сава придбав у кредит відеон, і вона могла спілкуватися з усім світом. До того ж у неї завелись дві подруги: підсліпуваті, завжди голодні бабусі, які іноді залишали Саву без вечері й сніданку.
Саві було вже двадцять років, а він лишався дитиною: не мав ніяких мрій і бажань, доки жив з матір’ю, і навіть думати не хотів про неминучу й швидку розлуку, хоча й бачив, що мати хвора. Робив свою роботу, доглядав матір, дім, садок з невеликим городом і кілька курей. Аж світився радістю від найменшої приємної дрібниці: якесь велике яйце, розквітла пишна квітка, цікава книжка. Він міг би на цьому протриматись усе життя, нічого не втрачаючи і не здобуваючи.
Щодо дівчат Сава знав, що жодна з них не погодиться стати його дружиною, бо не захоче мати від нього дітей. Сава аж трусився, коли бачив маленьких дітей, а особливо коли вдавалося з ними побалакати. Хлопець розповідав їм про небачених звірів, малював їх на піску або на папері. З товаришами по роботі він не міг про це говорити. Крихітне дитяче рученя, просвічене сонцем, викликало в нього шалений захват. Нічого прекраснішого він не знав.
Втім, іноді наставали часи, коли його не влаштовувало навіть дитяче товариство. Сава ставав мовчазним і дратівливим. Він або ховався десь у лісі, або йшов спати. Але нерухомість не допомагала. Сава почував у собі нуртування хижих, темних сил. Немовби повертався давній острах, що колись він обросте шерстю і перетвориться на тварину. Тільки тепер чомусь здавалося, наче це трапиться на очах людей. Він боявся їхнього жаху. "Я сам знаю, чого я зараз хочу, — думав він. — Щось повинно трапитись, добре або погане. Інакше чому мені сняться такі дивні сни, про які не хочеться навіть згадувати?" Він схоплювався, міряв з кутка в куток кімнату, що видавалась йому тісною. Вибігав надвір, задирав голову, дивлячись на зірки, доки на душі ставало холодно й порожньо. Вертався до кімнати, брав книжку, але й вона не могла погамувати його неспокою.
Зустрічаючи на вулиці жінок, він похмуро відвертався, бо знав, що жодна з них не захоче жити в його домі, готувати йому їжу, лягати з ним в одне ліжко. А якщо й захоче, то неминуче піде від нього.
Але цьому переконанню Сави судилось трохи змінитись.
Як не дивно, іноді йому полегкість приносила якась чарчина вина, котру Сава випивав після роботи разом з Томасом (коли він працював помічником столяра). Томас був до вина ще охочіший, ніж до роботи, без котрої не міг прожити ні дня. Було йому вже під тридцять. Мав він дружину й трирічну дочку. Сава був його помічником. Вони виконували різні дивацькі замовлення від жителів міста, які прагнули зробити свої оселі неповторними. Це були дерев’яні клітки для птахів, лавки для квітників, віконниці з вирізьбленими серцями, полиці на посуд, колиски... Роботи вистачало. Томас вдосталь сміявся над претензійними замовниками, які ставили грубі дерев’яні речі в стандартних будинках з синтетичного матеріалу. Вже трохи згодом будівлі стали споруджувати з каменю й дерева, але на це потрібен був дозвіл Екологічної комісії.
Томас мав безліч знайомих і намагався розворушити Саву, вважаючи, оскільки він старший за віком, це своїм обов’язком. Проте він ніяк не міг второпати, чому рівно без двадцяти десять Сава покидав найприємнішу вечірку.
— Якщо в тебе там якісь амурні справи, то я тебе розумію, — казав він, — хоч баби не варті того, аби нехтуй вати друзями. Але здається мені чомусь, що ти просто хочеш спати... Тоді ти нікчема, Саво. Я тебе зневажаю, чуєш, хлопче? Бо це неможливо, це жах, так роблять тільки останні тварюки. Врешті-решт, це смішно!
— Заспокойся, Томасе, я не буду спати, — вмовляв Сава п’яненького майстра, і той хапав його за руку:
— Поклянися!
— Обіцяю.
Ніякої таємниці в Сави не було. О десятій вечора він мав провести материних подружок і простежити, щоб мама вчасно лягла спати. Сон — це були єдині ліки, від яких вона не відмовлялась. Дві оті справи — втекти з кав’ярні перед десятою і вкласти матір спати — вимагали неабияких хитрощів.
Сава мусив іноді посидіти в теплій гамірливій залі, прислухаючись до музики й Томасової балаканини. Він наче перероджувався, веселішав, встрявав у суперечки, навіть наспівував щось, похитуючись у такт музиці. І, хоч завжди був насторожі, вино, люди, музика дещо приглушували передчуття небезпеки. Сава не сподівався, що його розуміє тут Томас чи хтось із присутніх. Йому досить було й того, що він зливався з публікою і ніхто на нього не зважав. Відвідувачі були більш-менш постійні, всі вони звикли до Савиної присутності й не звертали на нього уваги.
От улітку сюди приходило багато відпочиваючих, які роззявляли рота на Саву і чіплялись до нього з розмовами.
— Покинеш ти мене, — зітхнув якось Томас— Не може отака людина, як ти, все життя майструвати стільці й колиски. Зманять тебе кудись. А я буду колись розповідати про Саву своїм онукам...
Сава густо червоніє.
— То все дурниці. Я просто живу й більше нічого не потребую. Не уявляю себе ніде, крім нашого міста. Кудись поїхати — це зустрітися з незнайомими людьми. Я не їхнього сміху боюся. Вони просто зроблять мене нещасним...
— Саво, любий, ти верзеш щось таке, що ні в які ворота не лізе. Як шістнадцятирічне дівчисько. "Нещасний"! Все, що має статися, те станеться. Ти повинен викачатись в купі гною, яка зветься людьми. І, якщо ти не викачаєшся, тебе туди силоміць ткнуть!
— Ну, Томасе, — звертається до них раптом хлопець з-за сусіднього столика. — Вигляд у тебе ще цілком пристойний. Саво, ось прекрасна істота, яка навчається в університеті, виявила палке бажання з тобою познайомив тися.
Сава незграбно встає, каже:
— Сава.
— Еліс, — говорить дівчина, яку, проте, не можна назвати прекрасною, бо очі в неї метушливі, неспокійні, а волосся коротко підстрижене.
Сава понад усе цінував у жінок довгі коси. Дівчині хочеться побалакати з Савою!..
Тепер Сава сидить навпроти дівчини і дивиться крадькома на годинник. Дев’ята. Півгодини він буде мучитися, якщо дівчина одразу не втече.
— Вибачте, але я трохи підслухала ваші розмови, хоч це й негарно. Мені весь час хотілося на вас дивитися.
— Можете помацати мої роги! — сказав Сава, котрий не вмів розмовляти з дівчатами. — Передсвідчитесь, що вони справжні.
— ...Слухайте, а чому ви не вступаєте в університет? Мені здається, що ви були б його окрасою.
— Я чи мої роги?
— При чому тут ваші роги? Це — мутація. Всього-на-всього. Ви розумна й цікава людина. Вам потрібно вчитися.
Тут уже Сава не витримав:
— З якої б то речі ви лізете не в свої справи?
— Я — людина відверта, — посміхнулась дівчина й рішуче закотила один, а потім другий рукав сорочки. — Як тут жарко! Не думайте нічого поганого. Ви мені сподобались.
— А ви могли б... ну... вийти за мене чи за когось заміж і покинути університет та переїхати сюди?
— Ні, звичайно! Навчання — це єдине, чим я живу. Треба завжди думати про майбутнє.
— Я його уявляю собі таким, як сучасне, — буркнув Сава.
— Значить, у вас рабська кров. Ви нічого не прагнете досягнути!
— Я хочу мати дітей і робити все, щоб вони були щасливими й любили те, що я люблю.
— Але ж вони можуть бути схожі на вас!
— Я й хочу, щоб вони були схожі на мене.
— Так, цілком природне бажання. Воно здійсниться. У вас буде багато дітей, і вони будуть щасливі, бо любитимуть те, що любите ви. А далі?
— Далі? Ми з ними сядемо й вирішимо, що нам робити.
— А самі ви не змогли б щось зробити?
— Напевно, зміг би, але мало.
Така дивна розмова, ніби він давно чекав, щоб дати відповідь на ці запитання. Сава нікуди не може подітись від надміру жвавих темних очей, які нишпорять по ньому.
— О, це цікаво! Ви не вчили в школі логіки?
— Я вчився три роки в школі.
— Ага.