Передай його вельможності, що незабаром буду.
— Його ясновельможність хоче бачити вашу милість за столом негайно, — не змигнувши оком, сказав вершник, хитнув головою і наступної миті зник у густій куряві.
Леміш провів його спопеляючим поглядом і вилаявся.
— Здогадуюся, що та ясновельможність — пан Заремба, — сказав Швайка.
— Та він, він, хай йому нечистий! Лізуть на нашу шию, мов ті змії. І нічого йому не переч, бо ж, бач — цяця велика, має дарчу від самого великого князя литовського! Я перед ним, як порожнє місце, бо ж правую лише від імені воєводи київського.
— І багато за ним земель?
— Звідси — і аж до Сули.
Швайка свиснув.
— Ого! Мабуть, чимось прославився?
— Та де там прославився! Подавав сподні якомусь ляському магнатові, тоді представляв його інтереси у дворі великого князя литовського. Ссав їх, як хитре теля двох мамок. А їм що? Їм вигідно дарувати нічийні землі. Вдасться їх освоїти — добре. Знесуть голову такому ось Зарембі чи Кобильському — теж невелика втрата: завтра прийде ще якийсь дурень. — Леміш зітхнув. — Воно ніби й добре, погано тільки те, що ці Заремби й Кобильські поводяться так, ніби я їм не переяславський староста, а слуга.
Леміш лайнувся ще раз і наказав кільком слугам озброїтися і їхати за ним.
— Дожився, бач, — уже боюся сам-один їхати до того зуха, — поскаржився він. — Чого доброго, ще накаже в холодну кинути. Слухай, а ти не хотів би зі мною поїхати? Заодно й побачиш, що воно за одне.
— Дуже радо, брате старосто! — усміхнувся Швайка.
— От і добре…
Вони виїхали на вулицю в супроводі десятка козаків. А ще за хвилю звідкілясь, мов із-під землі, вигулькнуло ще кілька пишно вдягнутих вершників і подалися за ними.
Рука Швайки мимоволі потяглася до руків’я шаблі.
— А то хто такі? — запитав він.
— Не зважай, — сказав Леміш. — Клятий Заремба зумисне їх підсилає, аби мені терпець урвався. І тоді в нього буде прегарна нагода поскаржитися на мене великому князеві.
Швайка знову свиснув.
— Веселе життя, — сказав він. — То цей Заремба — що? — хоче поселитися в твоєму маєтку?
— Слава Богу, ні. Збирається звести палац десь біля річки Золотоношки. Подобається йому, як блищить там дно. Наче золото хтось розсипав… Ет, Пилипе, мабуть, треба знову тікати у плавні! — Леміш знуджено посміхнувся. — Як гадаєш, приймуть мене там?
— Тільки не здумай так чинити! — різко відказав Швайка. — Ти тут потрібен. На тебе вся надія.
— Та яка там надія! — буркнув Леміш. — Цей Заремба вже почувається єдиним паном. Три дні тому в Драбівцях та Житняках почистив усі комори. І трьох чоловік закатував на смерть за те, що спробували чинити опір. А он і він сам, катюга…
Пан Заремба розкинув своє шатро перед дібровою, під розлогим дубом. Десь тихо грали музики, з поштивим схилянням туди-сюди сновигала челядь, біля річки голі жовніри купали коней.
Сам Заремба сидів у позолоченім кріслі на невисокому пагорбі і вдивлявся за Трубіж — розглядав неозорі простори. Він так захопився тим спогляданням, що й не звернув уваги на Леміша та його людей, що зупинилися за десяток кроків від нього.
На лицях Зарембових слуг промайнули глузливі посмішки. Леміш скрипнув зубами, проте стримався.
У глибині діброви подала голос зозуля. Коли вона нарахувала до тридцяти, Заремба повернувся до Леміша і невдоволено сказав:
— Я на вас чекав раніше, пане старосто.
— Вибачте, ваша мосць, — схилився Леміш. — Нагальні справи.
— Ваші справи могли б і зачекати, — невдоволено мовив Заремба. — Є речі значно важливіші.
Він помовчав, аби присутні зрозуміли значущість мовлених ним слів і повів далі:
— Перш ніж оглянути даровані мені самим… — він значуще підняв догори вказівного пальця, — землі, я хотів би дещо з’ясувати. Якщо ви, пане старосто, уже встигли завважити, я намагаюся порадитися з розумними людьми, перш ніж почати діяти.
Власне, свою діяльність він уже розпочав. Неподалік, під іншим деревом, стояло трійко чоловіків із зв’язаними за спиною руками. Пригледівшись, Швайка в одному з них упізнав Грицька Грабенчука, котрий минулого року козакував аж біля Хортиці. По розшматованій сорочці і кривавих смугах на обличчі Швайка зрозумів, що його вже пригощали канчуком.
— Пане старосто, ви знаєте цього? — запитав Заремба і тицьнув канчуком на Грабенчука.
— Так, ваша вельможність, — відказав Леміш. — Це кропивнянський староста.
— І хто ж його поставив гм-мм… на старостування? — поцікавився Заремба.
— Це право, дароване мені, — з гідністю відказав Леміш. — І я не розумію, чому він потрапив у вашу немилість.
— Он як… То мушу заявити, пане переяславський старосто, що цей ваш староста поводиться як останній покидьок і хам, чого я терпіти не збираюся. Вам відомо, що він учинив?
— Поки що ні… — через силу мовив Леміш.
— Шкода, — зітхнув Заремба. — Я гадав, що переяславський староста має знати про все, що діється у його володіннях. То мушу заявити, що цей староста, цей хлоп, відмовився виконувати мої накази! Коли мої люди зажадали від мого імені двох чоловік, котрі мають стати жовнірами у моєму війську, він відказав, що виконуватиме лише ваші, пане переяславський старосто, накази! Себто я для нього ніхто. Я, котрому сам король і сам великий литовський князь виявляють ласку! Мало того, коли мої люди хотіли покарати його за нечувану зухвалість, йому на захист кинулося ось це бидло, — він кивнув на товаришів Грабенчука. — То що я повинен з ним учинити, пане старосто? Спустити з живого шкіру чи посадити на палю? — Заремба криво посміхнувся. — Як бачиш, пане старосто, я не прихильник самосудів. Перед тим, як діяти, я завжди раджуся з розумними людьми. Ну, що скажеш?
Швайка ще ніколи не бачив Лемеша таким. Ще трохи — і той, схоже, вчинить щось страшне. Але йому цього не можна, ні в якому разі не можна! Бо коли й пов’язує бодай якась ниточка козаків з їхньою землею — то це саме він, Леміш.
Швайка торкнув поводи і виїхав наперед.
Заремба здивовано втупився у нього.
— Ти хто такий? — вигукнув він.
— Я вивідник у татарському степу, ваша ясновельможносте, — сказав він. — Переяславський староста може засвідчити — у тому, що наші землі не такі розграбовані, як інші, є й моя заслуга. А також і його, — Швайка кивнув на Грабенчука. — Ми не раз ходили з ним на татарів і щоразу він поводився мужньо й хоробро. І завжди приязно ставився до корони.
— А чи не здається тобі, вивіднику, що ти сунеш свого носа до чужого проса? — примружився Заремба. — Це у вас, пане старосто, всі такі? — звернувся він до Лемеша.
Той не відповів.
— Починайте, — звелів Заремба слугам.
У повітрі засвистіли нагаї, полишаючи на Грабенчуковій спині криваві смуги.
Швайка витяг шаблю і став поруч з Грабенчуком.
— Ваша ясновельможність, це чесна людина і віддана короні! — вигукнув він. — Ще раз прошу вашу милість спочатку розібратися, в чому справа. Може, вас ввели в оману.
— Ти що — змушуєш мене сумніватися в моїх людях? — обличчя Заремби почало буряковіти. — Та хто ти такий, щоб мені перечити?
— Вашмосць, це відомий вар’ят, — виступив наперед один із слуг. — Я був у дворі пана Кобильського і бачив, як цей зі своїми людьми збиткувався над підданим корони.
— Он як… — загрозливо почав Заремба.
Швайка повів очима навколо себе. Помітив як на пружився Леміш, як руки його охорони потяглися до шабель. Зараз має статися сутичка, яку можуть потрактувати як повстання…
Ні, не варто Василеві виказувати себе чи ставати на прю з представником самого короля, не варто! Він ще не раз знадобиться, коли татари здумають прийти в ці землі…
Не роздумуючи, Швайка смикнув поводи і Вітрик звівся дибки. Почт ще не встиг змигнути очима, як Швайка сховався за деревами.
— Наздогнати! — вереснув Заремба.
Кілька жовнірів, заважаючи одне одному, кинулися до коней.
ГРИЦИКІВ ЗАДУМ
Санько з Грициком покривали очеретом дах хати тітки Мокрини. Така робота подобалася Грицикові чи не найбільше. Ще змалечку він, як вивірка, гасав на воронівських дахах, допомагаючи дорослим. І тепер він теж сидів на кроквах, вправно підбивав очеретяні кулі і час від часу питав:
— Ну як, добре?
— Ніби все гаразд, — відказував знизу Санько, а його мати схвально кивала головою. Зараз їй тільки й лишалося, що кивати. Бо вкривати дах вважалося справою не жіночою.
Зготувати обід для робітників зголосився Демко, котрого ніякий дах витримати не міг.
— Тітко, — сказав він. — А чи не дали б ви мені приготувати куліш?
— Як це? — не зрозуміла тітка Мокрина. — А я для чого?
Проте Демко таки вмовив її поступитися місцем біля вогнища, запевнивши, що він приготує не простий куліш, а козацький. Той, що навчив його варити дід Кібчик — найкращий кашовар на всьому Дніпрі.
І тепер Демко дмухав на вогнище й кришив старе сало, Санько з Грициком лагодили дах, а тітка Мокрина вперше в житті сиділа, склавши руки. Втім, сиділа вона лише кілька хвилин, а тоді все ж вигадала роботу й собі. Ще кілька років тому завівся у Воронівці звичай копати від хати чи від льоху потайний хідник у яр. Це на той випадок, коли татари нападуть зненацька і вулицею бігти до Городища буде вже запізно. Тож вона подалася до льоху, щоб підновити хідник, бо після зими він почав де-не-де осуватися.
— Це добре діло, — схвалив її намір Грицик, який зверху бачив усе. — І знаєте, тітко, що я ще придумав? Треба одразу за входом зробити місце для капкана. Знаєте для кого?
— Знаю, — долетів з підземелля глухий голос. — Та й хто б не знав!
— А я — ні, — зізнався Демко.
— Дивак, — сказав Грицик. — Це ж дуже просто! Уяви, що налетіли татари і вриваються на подвір’я твоєї Ждани. То вона що робить? Тікає до льоху, залазить у нору і ставить за собою капкан. А далі — уявляєш, що воно буде?
— Ну, це вже уявляю, — повагом відказав Демко. — Татари вриваються на подвір’я, кидаються за нею — і передній з них потрапляє в капкан. Доки татари гадатимуть, чого він реве, мов бичок…
— Бичка ти гарно придумав, — похвалив Демка Грицик.
— Не заважай, — відмахнувся Демко. — Так от, поки вони дізнаватимуться, чого він там реве, доки витягуватимуть його звідти, — вона вибереться до яру і — шукай вітра в полі!
— О, згадав! — Грицик ляснув себе по лобі. — Демку, а про що ви з нею балакали?
— Коли?
— Ну, тоді коли я від’їхав, щоб вам не заважати. До чого ви домовились?
Демко зів’яв.