Що їй тут на свiтi робити? Нiкуди i не кажи, щоб забiгти та пересидiти, бо до села було далеченько, а дощ так i полива! Нiгде дiтись — треба бiгти додому. Iшла, а де i пiдбiгцем, та поки прийшла додому, так одно те, що утомилась, а друге — змокла як хлюща, так з неї i тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так i труситься.
З лихом пополам прибiгла додому. А дома ж то мати старенька i усе собi немощна, не здужала пiднятись i у печi затопити. Лихо та й годi нашiй Марусi! Нитки сухої на нiй нема, а нiгде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нiгде обiгрiтись. Злiзла на пiч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась i кожухом, нiчого! Так лихорадка її i б'є!
Прийшов i Наум, упоравшись з батраками. Нiкому йому нi вечеряти дати, та й нiчого. Перш був розсердивсь, а далi як розслухав, що йому Настя, стогнучи, розказала, та й замовк; далi назирнув Марусю та аж злякавсь: господи, твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а її трусить так, що й сказати не можна!
Тьохнуло у животi в нашого Наума! Подумав-подумав та й став богу молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи бiда, чи радiсть є йому яка, зараз до бога; так i тут. Помоливсь, перехрестив тричi Марусю i лiг собi. Прислухається троха: Маруся не заснула? "Дай господи, щоб заснула i щоб завтра здорова була!" — сказавши сеє, лiг i... заснув.
Тiльки що у саму глупу пiвнiч будить його Настя якомога i каже:
— Подивись, Науме, що з Марусею дiється? Стогне час вiд часу дужче... от усе дужче... аж кричить... Наум вже бiля недужої:
— Що тобi, Марусю?.. Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?..
— Таточку... батечку... Ох, не дайте пропасти... колеть... ох, тяжко менi!.. Робiть, що знаєте... ко... колеть мене!..
-— Де саме колеть, Машечко?
— От.., у бiк... ох, ох!.. У лiвiм боці... Поможiть менi!.. Не стерплю...
Кинувся Наум, викресав вогню, засвiтив свiтло — аж i Настя вже встала; де та й сила узялась? До Марусi... а вона усе дужче стогне...
Що робити — i самi не знають... Сяк-так старi удвох затопили пiч, укрили її кожухами... так кричить.
— Душно! не влежу на печi... положiть мене на лавi... Ох, душно менi! Ох, важко менi! Болить же бiк... ох, болить!..
Послали мерщiй на лавi; узялись обоє старi зводити Марусю... Вона не здужа йти, старi не здужають її вести... тягнуться, силкуються, спотикаються... Наум сердиться, кричить на жiнку, що йому не помага; Настя ворчить на нього, що... вiн дочку на неї схиля... Маруся стогне, плаче, а старi, дивлячись на неї, собi плачуть...
Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лавi, вкрили рядном, бо усе каже, що їй душно; а самi стали радитись, що з нею робити! Настя — пробi бiгти до знахурки, щоб вмила або злизала; бо се їй, мабуть, з очей; або нехай переполох вилива, або трясцю вiдшептує; нехай, що зна, те й робить. Так же Наум не тiї, бо дуже не любив нi знахурок, нi ворожок, що тiльки дурникiв обдурюють та з них грошики луплять, а самi не можуть нiякого добра нiкому зробити, хiба тiльки бiду, так так! От вiн зараз дiстав iорданської води та й звелiв Настi, щоб нею натерла Марусi бiк, де болить, i дав тiєї ж води трошки напитись, а сам пiдкурював її херувимським великоднiм ладаном, помоливсь з Настею богу... аж ось i Маруся притихла й стала б то засипати. Старi вже хотiли з радостi гасити й самi лягати... Як тут вп'ять Маруся не своїм голосом закричала:
— Ох, лишечко! Колеть мене, колеть у бiк, пече... Ох, трудно менi! Батiночку рiдненький, матiночко моя, голубочко! Рятуйте!.. Поможiть менi!.. Смерть моя.. Не дає... менi дихати!..
Бачить Наум, що зовсiм бiда, треба що-небудь i робити, схопив шапку, побiг до сусiди, розбудив, попрохав її, щоб йшла швидше на помiч до Настi, поки управивсь, поки допроводив її до двора, аж вже i свiта. Не заходячи додому, пiшов у город. Був у нього знайомий приятель, цилюрик, та ще й Марусин кум, вона в нього аж трьох дiточок хрестила, так до нього пiшов вiн радитись, що треба робити, а коли можна, то щоб i сам прийшов та й подивись на болящу.
Так-то старому швидко й дiйти! Iде i, бачить, усе на однiм мiсцi; стане поспiшать — задихається, ноги спотикаються, зовсiм хоч впасти. Жалкує Наум, що не збудив кого з батракiв, що в соломi на току спали, так що ж бо? Хоч би й швидше дiйшов, так не вмiв би так усього розказати; а якби цилюрик не захотiв iти, то батрак не вмiв би його i прохати, як сам отець.
Сонечко пiднялось, тогдi Наум дотюпав — до цилюрика. Поки його збудили... бо вiн був вже багатенький, а через коров'ячу вiспу став вже у панськiм каптанi ходити, так треба вже туди ж, за панами, довго ранком спати. От поки зогрiли йому самовар, поки вiн напивсь того чаю, присмоктуючи люльку, як наш справник, поки-то вийшов потягаючись до Наума, аж вже було геть-геть! Та вже за те спасибi, що як розпитав, чи Маруся недужа, так разом i зiбравсь. Схопив швидше щось таке за пазуху, та узяв склянку з чимтось, та й каже:
— Наум Семенович! Худо дiло; треба поспiшати як можна. Не поскупись найняти збiржу* (*3бiрзка — вiзницький екiпаж.). Менi нiчого i проходитись, та треба поспiшать.
Наум зараз шатнувсь, найняв збiржаника, i побiгли що є духу з цилюриком додому.
Як оглядiв цилюрик Марусю, та аж зацмокав. Став її розпитувати, де саме i як у неї болить? Та вона за кашлем i слова не скаже. Цилюрик аж головою покрутив та й каже собi тихенько:
— Овва! Худо дiло! — А Наум се почув та й руки опустив...
Кинувся цилюрик i якомога поспiша та й кинув їй руду* (*Тобто: пустив кров.) з руки, далi розв'язав пляшку, аж там усе п'явки, та й поприпускав їх до боку. Поки се, поки те дiялось, Наум так, що нi живий нi мертвий; то пiде, то стане, то сяде, та усе, здихаючи, руки лама; а пуще те його смутило, що цилюрик був невеселий. А Настя, бiдна Настя, i байдуже собi! Вона там коло Марусi й помага, i держить, i, що треба, робить, i так справляється, що неначе i не була недужа. Так-то велике горе i бiда як постигне, то вже менше i забудеш, i не поважаєш його.
Управившись, цилюрик вийшов у сiни вiддихнути. Наум пристав до нього з розпитками.
— Худо дiло! — сказав цилюрик. Наум так i кинувся йому у ноги, i аж плаче, i говорить:
— Приятелю мiй, Кондрате Iванович! Роби що знаєш, тiльки не погуби мого дитяти! Не положи мене живого у яму! Вiк буду батьком рiдним звати! Бери що хоч, бери усю худобу... тiльки вилiчи Марусю!..
Цилюрик аж заплакав i каже:
— Друже мiй, Науме Семенович! Хiба ж менi не жаль своєї куми? Що б то я робив, щоб вилiчити хрещену матiр своїх дiток? Та як нема божої волi, так наш братчик, хоч з десятю головами, нiчого не зробить!
— Так моїй Марусi не животiти? — аж скрикнув Наум.
— Один бог зна! — сказав цилюрик та й пiшов вп'ять до недужої.
Подивившись на неї i подержавши за жилу довгенько, каже:
— Молись, Семеновичу, богу! Коли засне, то нi об чiм i журитись; здається, що скоро засне.
От i вiдступилися вiд неї тихесенько, щоб їй не мiшати спати...
Так куди ж то!.. Тiльки що нiби стала дрiмати, як пiднiметься кашель, та прездоровенний; так i пiдступа пiд груди, i дихати їй, сердешнiй, не дає; а тут у бiк знову стало шпигати.
Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лiчив, а то вiн i нiмця привозив; i той i масть до боку прикладав, i чого то вже не робив!.. так нема легше та й нема! I що далi, то усе гiрш було.
Наум давав їм волю, що хотiли, робили; а сам, запершись, усе богу моливсь; впаде навколiшки, руки лама; як вдарить поклон, та з пiвчаса лежить i усе молиться: "Господи милосердний! не осироти нас! Не вiднiмай вiд нас нашої радостi! Рiши мене усiй худоби; озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе; а нехай вона поживе на свiтi..." Далi й закiнча:
"Да будеть воля твоя святая зо мною, грiшним! Ти усе знаєш, ти лучче зробиш, чим ми, грiшнiї, думаємо!" Пiдiйде до нiмця, просить, руки йому цiлує... винiс скриньку з грошима, а, мабуть, було у нiй сот три рублiв, i просить:
— Бери, — каже, — скiльки хоч, усi озьми, усю худобу озьми, усього рiшусь, у старцi пiду, тiльки вилiчи моє дитя; вона в мене однiсiнька... Без неї нащо менi жити? Не буде менi нiякої радостi... хто мене догляне... хто... — та так i заголосить.
Дарма що нiмець, та й вiн заплакав, i хоч би тобi копiєчку узяв. У останнiй раз як був, i вп'ять чого-то не робив, а далi сказав:
— Нiчого не можна зробити! — 3 тим i поїхав. Моливсь Наум, моливсь... i що то вже плакав! Так i пiдпливе сльозами. Далi вийшов iз кiмнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свiчечка, догоряє, перехрестивсь i на думцi каже собi:
— Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грiшних, i навчи, що нам робити i як тебе слухати? — Та з сим словом i пiшов.
Iде i за сльозами свiту не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дiвка у три днi як занедужала, а вже й на божiй дорозi. Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь i, крiплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Марусi:
— Донюi запричастимо тебе! Чи не дасть бог швидше здоров'я?
— Я сього хотiла прохати... та боялась вас потурбувати... I вже здоров'я!.. Хiба спасення душi... коли б тiльки швидше... — ледве промовила сеє Маруся.
Кинулася Настя хату прибирати i сiни упорати, а Наум засвiтив свiчечку i ладаном покурив; аж ось i батюшка прийшов...
Поки Маруся сповiдалася, Наум iз Настею i хто ще був у них iз сусiдiв вийшли у сiни. От Настя i каже мужиковi:
— Нащо ти її так сполохав? Вона тепер подума, що вже зовсiм вмира, коли привели панотця?
— Що ж, стара, будемо робити? — здохнувши тяжко, сказав Наум. — А яково ж би нам було, якби вона вмерла без покаянiя?
— Та, що-бо ти, старий, говориш? Де їй ще вмирати? Ще тiльки сьогоднi четвертий день, як гаразд i занедужала...
— Але, четвертий! У бога усе готово, його свята воленька! Повелить, то я ще швидш її вмру, дарма що вона вже на ладан дише.
Сказав Наум та й вiдiйшов, гiрко заплакавши, i каже собi тихенько: "I коли б то господь послав менi сюю милость! Воля твоя, господи!"
Тут панотець кликнув, щоб усi йшли у хату, буде її причащати. Наум, тiльки сам живий та теплий, ще здужав пiдвести її до святого причастя... Маруся прийняла тайни Христовi, як ангол божий; потiм лягла, перехрестилась, пiдвела очицi угору i веселенько проговорила:
— Коли менi...