ле у дворі навкруги будинку етапу повинні були ходити, ще двоє вартових, а коло замкнених воріт також стояв вартовий, та тут же містилася й караульня для конвойних солдатів. —
На мить Андрій зупинився, ие знаючи, що робити, але наступної ж хвилини кинувся в той бік, де повинен був вартувати підпилий солдат. Він справді був тут, та тільки не ходив, як йому належало, уздовж стіни будинку, а стояв, схилившись на виїмку в стіні, що утворювала ніби нішу, і явно похропував.
— Ну тут небезпеки немає,— шепнув Андрій;—якщо й розштовхати його, то він витягнеться в калюжі... а онде той, що сидить...
— Той не був у нас і не пив,— відповіла Уляна.
— Гм... нічого робити... може, й він з тих старовірів, що був у коридорі...
— То що ж? — блиснула очима Уляна.— Не гинути ж нам через падло... пришити!
Андрій кивнув головою на знак згоди й шепнув:
— Швидше! Ворушись!!
І, підбігши впритул до вартового, він нараз помітив, що
той устав і взявся за курок, придивляючись до гуртка тіней біля рогу тюрми.
Не можна було гаяти —й хвилини,— Андрій розмахнувся рушницею і всадив йому багнета в груди.
— Ну, тепер сюди! — прошепотів Андрій, кидаючись з Уляною до високої стіни, яка оточувала двір.
Коло стіни були'складені дрова.
Із спритністю дикої кішки виліз Андрій на них і допоміг вилізти Уляні.
Над дровами стіна підвищувалася ще на аршин, верх її був обтиканий гострими половинками черепиць, так що вчепитися за неї не було ніякої можливості, та Андрієві це не була перепона,— поклавши на стіну поліно, він став на нього.
— Окрайка на тобі? — шепнув він тихо Уляні.
' — Є! .
— Давай один край сюди.
Уляна подала йому край вузького й міцного пояса, другим же обв’язала свій стан.
— Ніж є? ^
— Є! ,
— Почекай мене тут за стіною недалеко, я зараз вибіжу з воріт... А якщо не встигну, то поспішай сама до лісу... Склик — вовче виття...
Уляна мовчки кивнула головою й затисла в руці довгого гострого ножа.
LXXXVIII
Андрій прислухався, й коли кроки вартового, котрий марширував уздовж зовнішньої стіни, затихли за рогом, хутко спустив із стіни Уляну, а сам стрибнув назад у двір; перебігши тюремний двір, він кинувся до воріт.
Коло замкнених воріт, біля невеликої хвіртки, теж замкненої, стояв ще один вартовий.
— Біда! — закричав йому Андрій.— Відмикай скоріше,
начальство треба кликати: шпанка збунтувалася, двері
виламують...
Аніскілечки не підозріваючи у вартовому переодягнутого арештанта, солдат одчинив перед ним хвіртку, й Андрій зник у розбушованій темряві ночі, гукнувши на бігу вартовому, щоб сказав унтерові про бунт арештантів у камері.
— Негайно повідомити наглядача! Катай, Шворінь! —1 скомандував стурбований унтер.
— Уже побіг старовір,— заспокоїв його вартовн^і.
— Так за. мною* хлопці, в коридор, там, виходить, немає нікого! — крикнув унтер і кинувся з трьома інвалідами в тюрму, залишивши інших із Шворінем коло вартового.
Поки арештанти вили й дзвякотіли ланцюгами, наповнюючи диким звірячим ревом усю тюрму, з заднього боку похмурої будівлі тихо й нечутно виповзали з проломленої В стіні діри п’ять людських постатей, а потім витягли й шосту, котру поклали в рядно й, пильнуючи якнайбільшої обереш-' ності, понесли до складених коло стіни дров... Без перешкоди поперелазили вони через стіну й позіскакували на землю. В4 цей час пролунав по той бік протилежної стіни постріл...
— Тривога?..— скрикнув каторжанин.
— Еге ж, пропало! — простогнав Кармелюк і потім квапливо додав: — Рятуйтеся, братове! Покиньте мене!.. Зара*з налетять шуліки...
— Ні, тебе не покинемо! — прошепотіли арештанти.— Все діло заради батька.
— Підхоплюй рядно всі разом — і бігом! — скомандував каторжанин.
Коли втікачі з своєю ношею відійшли від стіни ступнів на п’ятдесят і почали спускатися в долину, по той бік тюремної стіни прогримів знову постріл і пролунали крики: "Лови, держи!"
Втікачі прилягли до якоїсь калюжі.
До тривожних криків: "Лови, держи!" — приєднався ще один голос, а потім ще один, але крики не наближалися до долини, а віддалялися...
— Це Андрій одводить,— зауважив Кармелюк.
— Так і є,—підхопив Махйидралов.—Уперед! Тепер, хлопці, наполяжте: по двоє на зміну.
Два арештанти вхопили рядно з Кармелюком, і всі пустилися бігти.
— Ех, якби ноги!,.—: мимохіть вихопилося в Кармелюка.
— Нічого, батьку, донесемо,— шепнув разом Явтух і каторжанин.
Пробігши деякий час, Явтух і каторжанин змушені були зупинитися й передати Кармелюка двом іншим своїм товаришам.
— Вітер дужчає, дощ перестав,— сторожко сказдв Кармелюк, поглядаючи на небо.
Справді, подув сильний вітер, і пітьма почала пройматися тьмяним світлом.
— Не турбуйся, отамане, донесемо... А Андрій молодець... Якби тільки сам вискочив! — обізвалися вони.
— До лісу не більше як верст чотири,— заспокоїв Кармелюка каторжанин,— а ті барани не скоро прочумаються...
Коли пролунав постріл, Шворінь кинувся на звук і, поки гукав вартового та шукав його, минуло кілька хвилин. Потім, натрапивши на труп, він з жахом став кричати: "Караул!" — і, побачивши сліди, пустився по них догонити... Тільки згубивши їх уже зовсім у темряві, він поспішив до наглядача. Виявилось, що начальство ще нічого не знало про бунт і що старовір і не з’являвся..;
Перестрашене начальство посхоплювалося на ноги.
— Підкіп! Розбій!— крикнув наглядач, скочивши з місця.
За ним зірвалися й капітан, і корнет, і всі, розлючені
вкрай, кинулися до тюрми... Корнет, пробігаючи повз стайню, встиг крикнути денщикові, щоб негайно звелів гусарам сідлати коней і його коня і мчати до тюрми, а також послати когось на заїжджий двір по решту. Наглядач скомандував усім солдатам іти за ними до тюрми. Там уже було цілковите пекло...
Корнет, не звертаючи уваги на бунт, протиснувся крізь стовплених у коридорі до камери Кармелюка й нараз крикнув ве своїм голосом:
— Зрада! Пробої одбитоШ
Він шарпнув двері, й на нього зразу війнуло холодним і вогким повітрям. Корнет прожогом кинувся до камери розбійника й тільки тут побачив вийняте вікно.
— Сюди! За мною! В погоню! Кармелюк утік! — крикнув він несамовито й кинувся до виходу.
Тим часом утікачі вже встигли пройти верст зо дві від тюрми. Спершу дуже заважала рухатися густа пітьма: кілька разів попадали вони у водориї і ями, падаючи вкупі з Кармелюком, та помалу темрява почала прояснюватися, непевне, сумнівне світло стало пробиватися крізь поріділі хмари, й нарешті в продухвинах, що утворилися на них, заясніли клаптики темно-синього неба з блискотливими зірочками й краї хмар посріблилися ніжним сяйвом місяця...
— Сто чортів! Місяць! — вилаявся Кармелюк і оглянувся.
Понура споруда тюрми хоча й не дуже, але ще бовваніла
вдалечині темною, безформною купою; попереду ліс був не ближче; його можна було тільки вгадати в темній смужечці, на обрії... Самі вони тепер перебували якраз посередині між лісом і тюрмою.
— Донесемо! Ще в нас добра година попереду... а вони застрянуть,— прохрипів каторжанин, напружуючись з усієї сили.
Та справа була не така легка, як здавалася спершу. Сприятлива багнюка, котра, як гадали арештанґй, повинна була забарити гонитву, не менше забарила й утечу: ноги втікачів грузли в багні, виривати їх з липучої глини ставало все важче й важче: гуснучи од вітру, гразюка ставала все глеюватіша; густа грязюка обліплювала ноги по коліна й іце вдвічі збільшувала вагу, яку арештантам доводилося нести. Все частіше й частіше змінялися товариші, які несли Кармелюка.
А тим часом вітер робив своє діло. Спершу невеликі ігро-духвини — одна, друга — почали помалу-малу збільшуватися, зливатися й нарешті весь край неба очистився і з-за сріблястого пасма, іцо неслося слідом за іншими, виплив молодий ріг місяця...
Кармелюк знову оглянувся кругом, і нараз мимовільний крик вирвався в нього з грудей; всі видивилися в далечінь і заніміли від жаху: відкритою рівниною, тепер освітленою місяцем, хутко наближалися до них п’ять чорних цяток...
— Кінна погоня! — вигукнув Явтух.
— їх п’ятеро, а нас семеро!..— прохрипів каторжанин.— У кого є ножі?
Виявилося, що втікачі мали тільки три ножі й ніякої більше зброї... А погоня наближалася й була від них не далі, як за верству.
— Нічого, впораємося,— промовив каторжанин, але в глибині серця відчув холодний струмінчик.
— Бігом, хлопці! — крикнув він для бадьорості.
З гарячковим зусиллям ухопилися всі за рядно, в котрому лежав Кармелюк, і пустилися бігти; та хвилин через п’ять вони змушені були сповільнити свої кроки, а ще через п’ять — посунули ще дункче втомленою, вповільненою ходою... Відстань між ними й вершниками хутко зменшувалась... Уже чути було окрики гусарів, і ось пролунав перший постріл; він, правда, не зачепив нікого, але куля пролетіла над самим вухом пічника...
— Стійте, братове,— нараз рішуче скомандував Кармелюк. Всі мимоволі зупинилися.
— Покиньте мене, дохлого,— мовив він владно.— Зі мною ви однаково нё втечете... Рятуйтеся самі!
— Нізащо! — обурилися всі арештанти.
— Здохну тут, коло тебе, батьку, а не відступлю й на крок! — крикнув Явтух, не випускаючи з рук рядна.
— Поборемося з собаками,—спробував був каторжанин піднести настрій товаришів, та Кармелюк рішуче став проти цього:
— Навіжені! Ви своєю впертістю занапастите себе й мене... В них же рушниці, й пістолі, й шаблі та й самі на конях, а ви з голими кулаками; вас або тут переб’ють, або ще передадуть катові...
— Однаково без батька не бути нам! — вперто мовив Явтух.
— Та зрозумій же ти, вони мені лиха не зроблять,— захвилювався отаман,— вони мою голову берегтимуть дужче, ніж свою. А от коли вас переб’ють, то мені вже потім і тікати ні з ким буде. Отож розбігайтеся зараз же в усі кінці... заради мого визволення! — владно крикнув Кармелюк.
Каторжанин і Явтух, узявши рядно, кинулися в протилежний бік, щоб одвернути й розділити погоню. Інші, поклавши отамана у водориї, подалися в рівні боки...
Загриміли постріли. Спершу вони не завдавали нікому шкоди, але ось Махнидралов нараз махнув якось чудно руками й перекинувся навзнак..
Після побачення з Кармелюком Олеся повернулася додому неначе ошалівши: приплив несподіваного щастя так сп’янив її, гак охопив і поглинув її душу, що дівчина стала майже глуха й невразлива до явищ звичайного життя. Її думки були не тут, у скромній світлиці, а там, у таємничій ущелині пралісу; слух її ловив не мову кревних рідних, батька й матері, а уявні звуки далекого голосу, що безугавно тріпотіли1 в її серці... В