іла я підійти, запитати, коли він віддасть мені борг...
— Що за борг?
— Якщо пам'ятаєш, я поїхала в експедицію, заробила грошей. Він моментально пронюхав і прибіг позичати. То були мої перші зароблені гроші. Я на них надіялася про зиму, — але дала. Минув рік, — Борис грошей не віддає. Бачу, що він не такий злидень. Питаю: "Чи пам'ятаєш, що позичав у мене?" — "Пам'ятаю." — А думаєш віддати?" — "Ні, не думаю..."
— Так і сказав? Клясична відповідь. А ми ще сумніваємося, чи він клясик. Ага, а що то за історія в нього була з Тамарою? Тамара ж тепер із орденом ходить...
— А! — нетерпляче скричала Килина, мов не бажаючи слухати про Тамару. — Ця ладна перефарбуватися на що скажуть, аби тільки платити.
— Та що до неї Сміянець.— вислужник...
— Гавкунець. Штатний говорун. Типовий просвітянин радянського видання.
— Щось він ніяк не дослужиться, хоч би до якого поганенького ордена.
— Я певна, що то він про той альбом доніс.
Сьогодні — день розкриття таємниць. Так буває в них, — зачепиш за ниточку, а воно й почне торочитися, торочитися...
їйбогу, Тарас ніколи не бачив увічі того альбома, що за нього зацькували Волинця й Побережця. Коли ж це було?
Ніколи йому не показували його, тільки раз Кузьма був натякнув щось...
А це діялося ще до нього, він був на селі десь тоді. Ці два незаможники змайстрували шаржі на всіх тодішніх світил та їх супутників. Текст Волинця, малюнки Побережця. А Сміянець про це знав...
— Глянь! — перебив її Тарас, обернувшись лицем до міста.
Він любив дивитися на мальовничі міські горби в садах з цього берега.
— Глянь! Чи той павільйон, он там на кручі в кучерявій зелені, чи він не подібний на тризуб? Жовтий, золотий аж, а тло з чистої блакитної емалі. їйбогу!
Килина вдивилася. Втім, вона озирнулася навкруги.
— Тихше! Бо хтось підслухає, — буде тому архітекторові! То Костів приятель того проєкта робив.
Мовчки дивилися. Чи це вони вигадують? Але ж справді бо так...
— Я там була не раз. Зблизька — анітрохи цієї наподоби нема.
То був феномен. Може поза волею його автора. Може повітря тут таке? Зідхнули.
Тарас хотів ще знати про ті студкомівські її подвиги. Бо й він також учився під захисним щитом підпільно виданого незаможницького квитка.
— І ти? А я тоді думала, що ти, — найпролетарськіший студент у всьому інституті!
Килина секунду дивиться на Тараса й обоє вони вже знову несамовито регочуться.
Аж от через скільки років розкриваються їх таємниці...
15. М А Л Ь В І Н А
І
Сонце ніжно золотило всі верхівки, все, що досягали ще його прощальні проміння. Скляні дахи, верхівки дерев, шпилі веж. В низинах затягало синіми димками-пилками. Вечірній поьд відходив.
В м'якому вагоні, оббитому зеленим плюшем, ліниво погойдувався на пружинному сидінні драматург Борис Микитчук, — депутат лавреат, академік, орденоносець, мільйонер. Він звик їздити багато отак у м'яких вагонах, — до Москви, на виступи, на прем'єри своїх п'єс... Цим разом він їхав представлятися до своєї виборчої округи, що висувала його кандидатуру у депутати Верховної ради СССР.
В цьому ж поїзді, десь у одному з вагонів, населених простими смертними, їхав і Тарас Сарґола. Він покинув усе й, ще вчора діставши Оксаниного листа, вже сьогодні був у дорозі. Тривога, вкраплена в Оксаниному листі, в її словах: "мама заслабли, лікар негайно призначив на операцію... Я боюсь що це — рак... Не знаю, чим усе це закінчиться..." — тривога ця ширилася, росла й множилася в ньому, хоч як він скріпляв себе.
Борисові Микитчукові не хотілося спати. Він обмірковував свою промову перед виборцями й інколи поглядав у тьмяне вікно. Поїзд прибуде, очевидно, попівдні.
Тези заготовлено в цека, а словесного, барвистого шуму в нього вистачить не на одну промову, недаром він стільки років виховувався в комсомолі. Одна година — й промова буде взавтра вранці прикрашена та розцяцькована, як ялинка.
Геніяльннй Борис Микитчук, вихований комсомолом і партією, улюбленець народу, найпопулярніша і найславет-ніша людина на всю Україну — не вдарить лицем у болото.
П'яна, наркоза слави була уже звична для його організму. Ці повсякденні дози, у вигляді хвальних рецензій, повідомлень, друкованих виступів, згадувань, портретів, — були йому вже потрібні, без них він почував себе в'ялим і нікчемним. Він звик до підхлібного й побожного погляду, куди б не глянув у спілці, де все робилося за кивом його голови, за помахом його вій.
Так, він тепер уже справжній вельможа, справжній державний муж. Перший серед перших. Герої Радянського Союзу шукають зустрічі з ним...
Поїзд ритмічно вколисує здійснені мрії, сон зліплює очі. Майбутній депутат натиснув рукою ґудзика настільної лямпки, лінивою рукою сягнув по портфель, — переглянути сьогоднішні газети, свої портрети...
Поїзд ритмічно стукав. Десь у одному кутку іншого вагону блимала сліпа лямпка.
Тяжке почуття втрати раптом стиснуло Тарасові серце. Даремно він стишував себе, — ще ж нема нічого страшного, невміщеного в людський розум.
Хотів уявити собі маму такою, як бачив її востаннє, а ніяк не пригадував, — яка вона.
Натомість вимальовувала пам'ять давній образ, — гарну, квітучу жінку з чорними довгими косами, з сумними очима.
За нашим батьком вона не знала добра, тільки й її було, що дитячий безжурний вік.
Ніколи маму не відчував так близько себе без її присут-ности, як у цю хвилину. Він уже бачив її такою, як вона сама про себе розповідала.
Була найменша, пестунка у великій сім'ї. Надягнуло на себе мамину довгу свиту, татову шапку на голову натягло, ціпка в руки й прийшло до старших:
— Дайте мені що або що, — я вам принесу що!
А тепер мама вмирає. Рак. Або затяжна з муками смерть, або смерть під операційним ножем.
Борис Микитчук також чогось не спав. Він рідко бував сам і під монотонний сонний ритм поїзду передумував свій шлях до сьогоднішніх вершин.
Власне, якби не Тамара Сагайдачна, то він може й не був би тим, що є. Він на неї так узлився за відкинуті залицяння його, що пішов тоді до Танцюри й розказав йому, — Тамара попівна й учитися в пролетарському вузі не має права.
Щоб не так було страшно йти до того зизоокого вершителя студентських доль, Борис, хоч і не думав пробувати своїх сил у літературі, пішов до нього, ніби до літературного метра. Танцюра його похвалив, про Тамару вислухав.
Ну, тепер уже Борис віддячився їм обом. Тамарі дав ордена, Танцюру відтягнув від загрози заслання, ще й зробив його оце секретарем журналу.
Сумління Борисове чисте.
Пам'ять його давно викинула, як непотрібний мотлох, образи із життя архієрейської залі в Золотоверхому мана-стирі. Знайомий тепер лише з людьми рівної собі верстви,
— героями Радянського Союзу, орденоносцями, п'ятисотни-цями, наркомами, — він навіть не пам'ятав прізвищ тих комашок і черв'ячків, що жили разом колись із ним та вчились. Часом він навіть натикався на якесь знайоме обличчя, але їйбогу, не завдавав собі труду пригадати, коли це й де було. Всі вони десь унизу, — він на вершках суспільства плаває. То все сіра маса, чернь. І так чисто по-партійному міркуючи,
— а це єдино правильний спосіб думання, — то він і тільки він мусів бути автором п'єси "Комуна в степу", бо для світу однаково, чи Микитчук, чи якийсь там Сарґола. Аби ім'я було! Для партії важливо створити авторитет, а для нього... Хто ж, як не він, вихований у червонопрапорному комсомолі, зміг би провести генеральну лінію партії в художньому творові?
Може отой мовчазний, нерішучий завжди, песиміст і пасеїст Сарґола, з підмоченим соцпоходженням, який балястом, для меблів, висів у письменницькому колективі, аж поки його не викинули?
Партія й уряд потребують твердокам'яного, монолітного більшовицького світогляду, а не таких кваш і слинтяїв...
Ні, на ковану золотом і встелену 'прапорами доріжку до вершин слави не падає жодна тінь...
Він уже засинав...
Раптом його струснуло. Він відчув, що все кругом перемішалося і сам він летить стрімголов у якусь прірву. Страшний свист, чи то від падіння власного тіла, чи то від катастрофи, наповнив його душу стрясаючим жахом. І може він уже божевільний, — йому здається, що якісь потвори, сторукі й стоногі, зловтішно регочуться, підставляють йому хвости, а він падає, падає... Борис зробив зусилля і розкрив очі. Чи ще живий він?
Цокотіли колеса, незгашена лямпка затишно освітлювала купе, поїзд мчав.
Це тільки сон, кошмар якийсь. Борис 'перевтомився. "Як добре, все ж таки, що це тільки сон", — думав він, витираючи піт із чола і засинаючи знов.
А Тарас усе стояв біля вікна, він так хотів би прорідити темряву.
Бо потяг мав дорогу через рідну Дрижипільщину й боявся Тарас, що не за дня, а за ночі це буде.
Колія проходила так, що самого Дрижиполя він не побачить, але Осташенківський хутір стоїть при самій дорозі, за які гони. Він ті осокори, що при дорозі, відразу впізнає, аби тільки хоч сіріло... Дорогу з тополь...
Стільки спогадів було зв'язано із цими місцями! Там виросла мама, там він зазнав найкращих часів. Індики з розпущеним пір'ям і червоним намистом на шиї ходили там по подвір'ю, завжди там усе було повно життя, кури й гуси, товар і коні приходили до жолоба коло криниці з великою цямриною.
Він ті черепичні дахи ще здалеку впізнає, той хутірець у саду, мов у кужушку. А перед тим має бути залізнична будка.
Сіріло. Станція за станцією, Тарас напружував увагу, щоб не проґавити. Впізнавав уже знайомі місця, станції, перес-танки. Ось ця будка, де Федько лежав замордований.
Тарас спинив дух. Федько може ще жив, хотів до маминого хутора доповзти, може кричав, на поміч кликав...
Напружена увага ловила обриси будки, гострі ножі спогадів полоснули, але мусить глянути на хутір.
Ні сокорів, ні тополь... А де ж садок?
В сірій імлі вирізняються якісь купи розвалених руїн і самотня деревина, либонь, вишня...
Що ж це таке? Де хутір? Невже оці сумні руїни і е той затишний, радісний мамин хутір? Що це таке? Може помилився він? Або вже проминули, або ще десь попереду.
Тарас сам собі не вірить. Він розбитий.
"Ну, так"! — у другу хвилину каже сам собі. — Ну, так! Дядько Никодим помер з голоду в Розумниці, слідом за тіткою Харитою, а їх всіх порозганяли. А Сергій зник невідомо куди"...
А за вікном бігли й бігли неосяжні простори... Вже була восьма година.
Знаменитий драматург дивився у вікно, де перебігали безмежні масиви, не поділені на вузенькі смужечки, споглядав довгі будови якогось колгоспу. Все