ілу ніч тут ходить і не здрімне, а щоб горілки, то й... Не те щоб пити, а самого її, голубоньки, духу чути не може!
— Анафема! — з удаваним обуренням вилаявся Явтух.
— Ірод! — підтримали його й інші.
— А чому ти думаєш, що начальник йому так довіряє? — перепитав каторжанин солдата, підносячи йому знову чарку.
— Та як же,— захвилювався солдат, уже розчервонівшись,— цілу ж ніч він тут вартує без зміни — це раз, а друге,—він понизив голос і промовив, озираючись на всіх з таємниче-урочистим виглядом: — У нього ж, кажуть, і другі ключі від камер переховуються.
Всі кругом якось мимохіть заворушилися.
— Хіба? — недовірливо перепитав каторжанин.
— Правду кажу,— підтвердив солдат.
— Ну, а до жінок він як? Теж строгий? — значливо підморгнув Махнидралов..
— Ну цей товар він любить...— з цинічною посмішкою підморгнув солдат.
Зауваження його було вкрите вибухом відповідних жартів.
Почалася весела пиятика. Арештанти самі пили .мало, а більше пригощали солдатів, так що коли вартовий крикнув нарешті, щоб ставали на перевірку, то й старший солдат, і його молодий супутник з великим зусиллям повставали з місця й, помітно заточуючись, понесли з камери цебер.
Перевірка пройшла гаразд.
Наглядач спершу не брав участі в грі, а по обідньому відпочинку спокусився, підсів до своїх гостей і спробував щастя. Карта, друга, третя — захопили його остаточно. Незабаром з’явилися на столі пляшки, й азартом перейнялися всі. На час перевірки ніхто не захотів одриватися від гри, і зробити перевірку доручили старому унтерові — помічникові наглядача.
Він зайшов у загальну камеру, зайшов до Уляни й заглянув на мить у камеру Кармелюка... Кармелюк лежав на лаві й тільки тяжко дихав. На запитання унтера він пе відповів: певно, свідомість його була притуплена. Остаточно заспокоєний станом головного злочинця, унтер замкнув камеру, оглянув скрізь замки й іїробої, ще раз передав вартовому наказ наглядача не випускати нікого в коридор і подався доповідати начальству.
Гучно грюкнули за ним двері в сінях, ще долинула далека його хода, і все замовкло.
В камері арештантів стало так тихо, що чути було дихан* ня тих, хто дужче хвилювався.
Минуло з півгодини в такому напруженому чеканні; нарешті Махнидралов не витримав і голосно відкашлявся. У відповідь на нього почувся кволий кашель з камери Уляни, і знову все замовкло.
Вартовий ходив по коридору,
— Чого стоїш коло вікна? Іди на місце! — нараз почули арештанти його окрик.
— Почала,-— радісно шепнув Андрій.
— Скучно мені самій, служивий! — почули арештанти відповідь Уляни.
І хоч у словах її зовсім не було нічого особливого, але тон, яким вони були промовлені, сповнений був такої дразливої пристрасті, що навіть Андрій і Явтух не впізнали голосу отаманші, а сивий велетень не зміг утриматися, щоб не похвалити, крутнув головою й прошепотів:
— Ну й жінка ж! Опекла!
— Мовчи! Гомоніти не дозволено!—обірвав Уляну грізний вартовий.
Але красуня зрозуміла не так наказ начальства.
— Моторошно, холодно мені самій,— провадила вона, понижуючи до шепоту свій голос, що став нараз якимсь надзвичайно лагідним, співучим,— а ніч — як море... пітьма душу бентежить...
— Чого ж просилася в рпрічну камеру? — грубо відрубав вартовий, але вже не так суворо.—^ А ти відступись далі, далі од віконця.
— А якщо ближче? — підморгнула Уляна й обпалила солдата таким поглядом, що в нього стрепенулося серце й спина здригнула, мов від електричного струму.
— Ну, ну... ти! — хотів був вилаятися вартовий, але тільки очима повів на Улянині двері й, одвернувшись, сердито заходив по коридору, карбуючи підборами повороти.
— А що ж, ти гадаєш, що розбійниця я? — знову зачепила Уляна вартового після короткої паузи, коли він порівнявся з її дверима...— Ні, не розбійниця я, а вільний птах з буйною душею,— це правда. Не була нічия, а жила так, як мені хотілось, як моєму серцю було любо!
— ^ Справді? — солдат знову спинився коло ы дверей.— І так-таки ніякого начальника ти над собою не мала?
— Ніякого, крім ось цього серця! — Уляна розгорнула керсетку. Під розстебнутою сорочкою виразно виднілися її молоді пругкі груди... Світло від ліхтаря, що висів у коридо-pi, падало на віконце, з якого визирало, мов із рами, обличчя Уляни,— воно палало дикою, демонською пристрастю.
"Ех, не двічі жити на світі, а раз! Сьогодні наша година, сьогодні наш день! Чого там і думати про завтра!" — здавалося, казали вогненні очі красуні.
— От як? Ніхто?..— крутнув солдат головою й чомусь зітхнув.
— Так, вільна я,— мовила Уляна з дедалі більшим хвилюванням.— Занапастили батько й мати мою душу, за нелюба віддали, а серця не окрутили: втекла я від чоловіка й волочуся, а серце оддам хіба тільки тому, хто мені припаде до серця.
— Виходить, усе шукаєш того любого? — моргнув і солдат.
— Шукаю, а може, й знайшла. Ось ти мені любий,— несподівано випалила Уляна,— і не боюсь я сказати правду в очі. Може, ти й не вартий, а от любий, та й годі!
— Он як! Дивись ти...— зніяковів солдат і почервонів, як буряк.— Глузувати надумала?
— їй-богу, не глузую, а от серце моє до тебе вабить.
— Та ну тебе! — відмахнувся солдат і знову заходив по коридору.
До слуху арештантів долинуло зітхання Уляни, таке глибоке, знадливе, дразливе...
Уляна заговорила пошепки, мов у знемозі:
— Та спинися... скажи ж хоч слово... чи ти боїшся? Чи ти серця не маєш у грудях?
— Тихше! — промовив пошепки вартовий і почав озиратися на всі боки. Кругом було тихо, тільки дощ глухо стукотів об черепицю й захльостував при поривах вітру у вузьке вікно в коридорі.
Вартовий почав підходити до кожної камери прислухатися, а потім позакривав на всіх дверях залізними заслонками віконця.
В камері арештантів стало зовсім глухо й тегмно. Але кроки вартового весь час чути було в коридорі, тільки окрики його лунали все рідше й рідше й нарешті вовсім припинилися.
— Клює, нехай вовк мене з’їсть, клює! — в захваті про— * шепотів каторжанин.
Усі насторожилися.
Знову запала мовчанка. І ось — почувся шепіт Уляни, а слідом за ним голос вартового, вже не такий суворий. Ось на хвилину зупинилися його кроки. Почувся сміх Уляни, дразливий, п’янкий...
Шпанка завмерла на місцях, не зважуючись підвестись,
щоб не сполохати непоступливого солдата... та кроки варто-’ вого зазвучали знову.
— Диявол, просто таки диявол! — не витримав каторжа
нин і навіть зірвався був з місця, як ось раптом вартовий круто повернув, і шпанка виразно почула тихе клацання замка... ‘
Цей ледве чутний звук справив на всіх таке враження, що багато хто з арештантів підвівся на своєму місці. Не було сумніву — вартовий зайшов до камери Уляни.
В коридорі було тихо, як у могилі.
— Чи справиться тільки? — прошепотів пічник.
— Цебто, наша отаманша? — з гордістю перепитав Андрій.— Та вона сама й на ведмедя піде!
Правда, правда! — підтвердив Явтух.
— Ну, хлопці, тепер і хвилини гаяти не можна! перебив їх каторжанин.
Всі струснули з себе зачарування першої хвилини й стовпилися навколо нього.
— Кидайте жеребок скоріше: кому до Кармелюка йти, кому тут залишитися.
За одну хвилину все було зроблено. Навкруги засвіченого недогарка лойової свічки стовпилися арештанти й заходилися тягти з шапки заздалегідь приготовані з хліба кульки.
Виявилося, що йти до Кармелюка в камеру випало Явту-хові, каторжанинові, молодому пічникові й ще трьом арештантам.
— Тепер усі слухайте наказ! — сухо й одривчасто мовив каторжанин, звертаючись до голених голів, що стовпилися навколо нього в тьмяному освітленні лойового недогарка.— Коли отаманші пощастить зробити діло — ти, Андрію, йди й сховай вартового, а сам одягнися за нього, ти на нього найдужче обличчям скидаєшся та й голова в тебе не голена. Ну, й ходи на варті. Ми ж усі, кого доля вказала, гайда до отамана — допомогти йому в роботі, а як усе вже буде готове, тоді знак вам дамо, і ви починайте бунт. Ти, Кожо,— звернувся він до сивого велетня,— за старшого будеш. Горлянок не шкодуйте, щоб не чути було нашого шуму, а ти, Андрію, кинешся до начальства, сповістиш, що — бунт, а тоді метикуй, як визволити жінку та й самому дременути... А ми понесемо отамана в рядні. Бунтарюйте довго, хлопці, щоб якнайдовше* з вами проморочилися, дайте нам час якнайдалі втекти. Піші навіть не кинуться за нами в таку негоду в погоню, а коні в них, сторож казав, на заїжджому дворі. Поки зоїчіядяться, поки по верхівців пошлють, а ми за цей час до лісу доберемося. Ну, а тоді вже — дідько їм дошь
може! Ніч пилипівська темна та довга, а дощ сліди до ранку змиє. Пам’ятайте ж, хлопці: пощастить, подолаєте вартових— кидайтеся в різні боки по степу, правтеся ровами, лощовинами до лісу, ну, а як не візьме ваша сила цього разу — здолаєте колись.
— Гаразд, гаразд...— обізвалися кругом.— Розуміємо, що й до чого.
— Отож-то,— почав був каторжанин і нараз зупинився.
Біля дверей почули шерех... Всі оглянулися...
Залізна кватирка піднялася, і в утвореному віконечку показалося бліде мов полотно обличчя Уляни.
— Пришила,— прошепотіла вона.
На хвилину всі заніміли, але ту ж мить з гарячковою швидкістю взялися до роботи.
За допомогою ключа, якого Уляна добула у вартового, одімкнули камеру, і шість арештантів з Апдрієм на чолі вискочили в коридор.
Андрій зайшов у камеру Уляни, а сама вона не втерпіла й, підбігши до Кармелюкового віконця, шепнула:
— Живий, батьку?
— Спасибі, друже! — відповів Кармелюк, і голос його прозвучав твердо й владно: — Ей, діти, за роботу скоріше!
Андрій уже стояв у мундирі вартового.
— Ловко! — похвалив Махнидралов.— 3 п’яних очей і не впізнаєш:... Ключа від отаманської камери давай!
Андрій понишпорив у кишенях, та ключа не знайшов: або він випав з кишені вартового, коли той упав на підлогу, або наглядач не довірив його й вартовому.
— Ну й чортяка з ним, упораємось і так! — Махнидралов махнув рукою і в супроводі своїх товаришів кинувся до камери Кармелюка.
За кілька хвилин спільними зусиллями їм пощастило відірвати пробій від дверей, і всі шестеро зникли за дверима.
В коридорі знову стало так само тихо. Здавалося, що тут не сталося нічого особливого; тільки шум, який чути було з камери Кармелюка, свідчив про хапливість того, що там робилося... ,
А втім, арештантам зосталося небагато роботи: за день Кармелюк устиг розібрати вікно до половини.
З допомогою оцту й квасу він розмочив вапгіо, обережно видряпував його й складав на нари, вийняте ж каміння вставляв знову; в разі появи наглядача в камері не можна було виявити жодного порушення: каміння стирчало вбіе на місцях, а на розсипане на нарах вапно лягав сам Кармелюк.
Надмірна денна праця знесилила отамана, і він тепер лежав на нарах, тільки наглядаючи за роботою товаришів.
Вона швидко посувалася вперед.
Вітер вив, дощ періщив, кроків вартових під стінами будинку ие було чути.
Минула година такої шпаркої праці, і ось нарешті двері в коридор відчинилися і Явтух сказав пошепки:
— Пора!
Тої ж хвилини в камері арештантів почався спершу глухий гамір, а за кілька хвилин цей гамір, змішавшись із страшним дзвоном ланцюгів, перейшов у дике ревище.
Андрій ухопив Уляну за руку й швидко вибіг з нею на ганок.
Тут стояв і дрімав другий вартовий.
— На допомогу! Сюди! — крикнув йому Андрій.—Арештанти збунтувалися!..
Сонний вартовий здригнув і глянув безтямними очима на Андрія.
— Бунт! — крикнув йому ще раз Андрій.— На допомогу!
До слуху солдата долетів з одчинених дверей коридора
дикий рев, і, не розпитуючи більше Андрія, він кинувся туди, а Андрій вибіг па тюремний двір, тримаючи Уляну за руку...
Головна небезпека минула: вони були вже у дворі тюрми. А