авно вже закінчилась, та в їхніх серцях солодко гриміла і досі, а в сучасному світі їх цікавили тільки військові конфлікти: чим гарячіші — тим краще.
— И что они там хорохорятся? — Це — про Ізраїль.— Да арабы их мгновенно прихлопнут!
— Наших русских ребят бы туда — давно бы от того Израиля мокрого места не осталось!
— Не говорите: там наши инструкторы. Они натаскают арабишек.
Про Сполучені Штати Америки, громадян яких називали презирливо "американками":
— Пол-Берлина им отдали, а благодарности никакой!
— Жаль, не пришлось с ними в сорок пятом схлестнуться. На всю жизнь научили бы свободу любить.
Про Китай:
— Вооружили на свою голову китаезов! Пару б бомбочек на них! Водородных!..
— Людей много погибнет.
— А что их жалеть, желторотых!..
А то засперечаються про нагороди, яка медаль почесніша: "За оборону Сталинграда" чи "За взятие Берлина". До ножів доходило!
Читали ж лише "Красную звезду", називаючи її любовно "Звездочкой". Уголос, гуртом, від заголовка аж до підпису редактора. Цивільні газети, навіть "Правду" московську не хотіли й до рук брати:
— Там сплошное вранье!
Спілкувалися виключно російською, хоч майже всі були українцями, а точніше — хохлами. Та воно і недивно: все життя прослужили в армії, в цій м'ясорубці русифікаторській. Тож давно вже забули, коли й називали себе українцями.
— Мы — русские...
Мене зустріли настороженими поглядами: "Кто таков, что в гражданском?" Я, знаючи цю публіку, з порога відрекомендувався полковником та ще й Генерального штабу (спробуй назватися рядовим — весь час горшки з-під них виноси-тимеш), і погляди їхні враз потеплішали: "Свой". Стали допитуватися, чи не стрічався з маршалом Жуковим. Аякже, стрічався майже щодня. Навіть кілька разів пощастило до туалету разом сходити... Мене понесло, як барона Мюнхгаузена, я напускав на себе якомога більше туману (працював у контррозвідці, тому, самі знаєте...) і невдовзі про мою особу заговорили з пошаною:
— Он с самим маршалом Жуковым встречался!
І це мене вберегло від розиграшів. Що ними стрічали кожного новенького.
Зате відігралися на підполковникові, який ліг слідом за мною.
В перший же день підмінили посудини, що принесли йому для аналізів — для калу й мочі. Для мочі поставили порожній флакон з-під одеколону з такою крихітною дірочкою, що й піпетка не пролізе, а для калу — велику коробку з-під пеніциліну, теж порожню: двадцять ампул було в тій коробці і для кожної облаштоване окреме гніздечко. Він спершу ухопив флакон, заглянув у дірочку, навіть хукнув у неї:
— Как же ее заполнять?
— Пулеметными очередями!
— Думай, подполковник, думай.
І роденівська статуя думала. Довго носився з флаконом, нарешті — евріка! Дістав сірник, той кінець, де головка, вставив собі, а другий — у флакон. Пішов до туалету. Повернувся сяючий: надоїв повен флакон.
З коробкою справився швидше. Вистругав спеціальну лопатку та й став розкладати призначений для аналізу кал у кожен чаруночок. Трудивсь, як бджола.
Сестри попадали, коли він приніс все те добро на аналіз... Потім настала черга для аналізу поту.
— Смотри, подполковник, сюда. Вот баночка, а в ней два тампона марлевые. Закладывают оба тампона под мышки и бегом арш на лестницу! Вверх — вниз, вверх — вниз, в темпе, в темпе, не останавливаясь, пока тампоны как следует не пропитаются потом. Отожмешь в баночку и тем же порядком снова на лестницу. Пока полбаночки не насобираешь, не останавливайся... Ясно?
— Ясно.
— Ну, с Богом, как сказал товарищ Суворов! А вже на закусь — ендоскопія прямої кишки.
— Это дело посерьезней... Тебе делали когда-нибудь эндоскопию?
— Признаться, не приходилось...
— Тогда слушай сюда. Когда тебя заведут в кабинет да раком на топчан приспособят, то ты моментально и вцепись в тот топчан. Изо всех сил...
— Это для чего?
— А для того, мил человек, что тебе в задницу пожарный шланг будут вставлять!
— Шланг пожарный? Зачем? Воду закачивать?
— Воду, это еще полбеды. Водородом тебя будут потчевать. Ты видал, каков наконечник у шланга пожарного?
— Видал. Как нога лошадиная.
— Во-во. Смажут солидолом да в задницу тебе и зафугу-ют. До упора. Чтобы не было утечки водорода. С кислородом, которым мы дышим, если смешается — разнесет все к едре-ной бабушке! И костей потом не соберешь... Теперь ты понял, что такое водород?
— Понял.
— Ни хрена ты не понял. Он в тыщу раз легче воздуха. От него аэростаты под небеса взлетают. Усек, куда тебя понесет, если за топчан крепко не держаться? К потолку моментально приклеишься. Один чудак не держался, на свой вес понадеялся, так пришлось тащить лестницу, от потолка отрывать. Вместе со штукатуркой...
Його й справді не могли одірвати. Тільки не від стелі, а од тапчана. Одбивався ногами, кричав:
— Водород выключите!..
Отакі екземпляри лежали в палаті для полковників.
Коли ж я виписувався, то проводжали мене всією палатою. Наче від мене залежало: присвоїти їм чи ні генеральські звання. Довели аж до прохідної, гаркнули дружно:
— Здравия желаем, товарищ полковник Генштаба! У вартового ледь гвинтівка не випала з рук.
Йшов хідником, ловив себе на тому, що мимоволі карбую крок. Так і підмивало зупинити кожного військового, що попадалися назустріч:
— Лейтенант, почему не приветствуете?
Так протягом короткого часу я побував і міністром, і полковником Генерального штабу. І їй-Богу ж, це набагато приємніше, аніж бути письменником!..
Не один рік пропрацюювали в Спілці Козаченко і Чалий: то були чи не найчорніші дні для письменників, у яких іще ворушилося щось людське, для яких небайдужою була доля народу.
Літературні пустоцвіти, яких і на камінні посій — все одно густо вродять. Ці пустоцвіти підняли дружно голови, завалюючи непотрібною нікому продукцією видавництва й журнали та одстоюючи право на доброзичливу критику своїх творів,— саме тоді народився лукавий цей термін, пролунав на якихось зборах з вуст Козаченка. І будь-який графоман-ський роман, автор якого мав залізні лікті, проголошувався офіційною критикою замало не геніальним. Бо герої тих романів крокували тільки в ногу з настановами й рішеннями керівної й спрямовуючої, а якщо траплявся хтось, що хотів іти по-своєму, того негайно ж зупиняли, засуджували та розвінчували. ї вже й ордени та медалі засяяли на лацканах запопадливих цих літераторів, уже й Шевченківських премій доскочили найспритніші та найпробивніші... Ох, не раз перевернувся в зотлілій своїй домовині Тарас Григорович, слухаючи імена чергових лауреатів! І чи не з подачі догідливого начальства спілчанського Шевченківську премію вручили активному борцеві з українськими буржуазними націоналістами, який утік зі страху перед тими ж націоналістами зі Львова до Москви і вже там склепав пасквіль на західноукраїнський народ, що виборював свою незалежність. Розповідають, що той лауреат переплавив одразу ж медаль (золото ж найвищої проби) на коронки — жоден московський лауреат не мав такого золотом сяючого рота!
Озон щораз густіше наповнював спілчанське приміщення, і стали знаходитись сміливці, які пробували те приміщення провітрити. Не кажу вже про шестидесятників, тим і Бог велів весь час бунтувати, але й серед мого покоління знаходились люди, які пробували виставити шибки в наглухо закупорених вікнах.
Першим "взув у лапті" Чалого мій найближчий друг Михайло Пархомов.
Я не можу не вклонитися світлій пам'яті цієї людини, не навівши свій виступ у "Літературній Україні" з підзаголовком "Пам'яті друга".
"Література повоєнних років являла б собою безрадісну картину, коли б поруч з "майстрами" горезвісного соцреаліз-му, кар'єристами та пристосуванцями не жили й не творили люди, які не втратили совість. Люди, які вперто й наперекір офіційній ідеології пробивалися до життєвої правди, часто-густо ризикуючи всім: і більш-менш забезпеченим матеріальним добробутом, і громадським становищем, і званням літератора, а то й просто громадянина. Позбавлені можливості говорити на повен голос, в умовах жорстокого редакторського нагляду й недремної цензури, що в кожному правдивому слові вбачали небезпечну крамолу, вони ніколи не опускалися до того, щоб писати на догоду компартійним чиновникам, видавать "на гора" життєрадісні картини будівників комунізму.
Таким був Михайло Пархомов. Кришталево чесна людина, літератор Божою милістю.
Він належав до покоління, яке наче й прийшло в цей світ для того, щоб показати, що може витримати людина в екстремальних умовах. Важке голодне дитинство часів громадянської, незатишний побут сталінських п'ятирічок, грізні роки другої світової війни. З перших же днів молодший лейтенант Михайло Пархомов на фронті, а що таке фронт в сорок першому — сорок другому роках, можуть уявити по-справжньому лише ті, хто побував у тому пеклі. Коли німецька потужна машина запросто перемелювала наші дивізії, бригади, армії.
Михайло ж Пархомов ще був і євреєм. А євреям, які брали участь в тогочасних боях, потрібна була потрійна хоробрість: хоробрість камікадзе, рокованої на смерть людини, яка не могла плекати надію на порятунок, на те, що її не пристрелять в першу ж хвилину полону. Я особисто знав єврея-роз-відника: більшого відчайдуха в нашому полку не було. Таким же, не маю жодного сумніву, був і Михайло Пархомов. Вся його поведінка вже по війні засвідчувала про це більш, ніж бойові нагороди, що прикрашували груди гвардійського капітана, який повернувся з фронту до рідного Києва.
Оця фронтова закваска, оця прямота і непоступливість лишалися в ньому до кінця.
З ним було радісно дружити. Бо не було друга надійнішого, ніж Михайло Пархомов. Але не було й друга вимогливішого, який не прощав жодного вчинку, що не пасував високому званню людини. Пам'ятаю, як він різко порвав з одним товаришем, що допустився неетичного вчинку".
Якось Чалий у своїх щоденних пошуках підозрілих людей та крамоли висловив сумнів, що Пархомов брав участь у боях. Сказав щось на кшталт: нахапав орденів, десь при штабі пригрівшись. Ще й пройшовся на адресу його національності. (Пишу це зі слів самого Пархомова).
І от — незабутня картина. Приймальня Спілки письменників, за дверима засідає секретаріат. До приймальні поваж-ки заходить Чалий, несучи перед собою власну персону. І тоді назустріч йому зводиться Пархомов. При всіх орд