Ти або з нами, або проти нас..."
Я проти вас!
Я проти...
До того передвечір'я, до болючих синців я не був, товариші єфрейтори, з вами, але й не був активно проти вас, я йшов посередині, ви ж бо, перестрівши мене біля силосних ям, відкрилися мені, показали роги й копита, й навчили мене: компроміси, огарки, напівслужіння вас не задовольняє, ви жадаєте моєї повної покори, поклоніння вам, відречення від того, що для мене святе... відречення від самого себе; ви, єфрейтори, до цього часу видавалися мені хитрими й такими, що начебто теж готові йти на компроміс, насправді ж ваша поступливість — це тільки маневр, виграш у часі для того, щоб розмахнутися й у точно розраховане місце вдарити; за усміхненою хитрістю приховувалася жорстокість. Ех, шкода, що я дещо запізніло осягнув єфрейторську тактику; інакше склалося б моє життя і творчість, коли б єфрейтори ще тридцять років тому потолочили б мене і я, потолочений, побитий, зблизька розпізнав їхнє справжнє обличчя.
Ох, запізно болить моя зсинцьована душа.
14
Ні Павло Ключар, ні Данило Вербень не признавалися, що це вони викликали зі Львова мою Дарку, але вже на третій день після того, коли мене побили, стривожена моя дружина разом із Петром Степановичем Грицаєм примчалися до Черчена; привезли вони й лікаря — старого Луку Луканюка, який обмацав кожну мою кісточку й реберце; найбільше його турбувало не те, що я увесь опух, особливо обличчя, це, мовляв, минеться, а те, що пальці на обох руках посиніли й дуже мене боліли. Він годинами вимочував їх у літеплі, змазував і тішився, що я ними рухаю... і, оглядаючись на Дарку, пошепки проклинав "мудрагеликів", які знали, по чому били, митцеві бо, реставраторові, як і музикантові, пальці найбільше потрібні. "Дякуйте Богові, — звертався старий лікар до мене, — що вони вам пальці не поламали".
Обтовчений, опухлий й таки направду зболений, я лежав на постелі, мов лялечка, а дружина моя сокотила навколо ліжка й казала, що нам негайно треба з Черчена вибиратися, перестрівання коло силосної ями — це лише знак, попередження, завтра "вони" можуть тебе вбити, а в тебе, Василику, ще діти не прилаштовані, ще ти внуків не дочекався, та і я ще молода. Облиш той Черчен, церкву Святого Духа і злощасну тую фреску, яка тобі особисто користь від того, що українське мистецтво збагатиться ще однією пам'яткою стародавнього стінопису, однією пам'яткою менше або ж більше — нема, чоловіче, різниці... важливо, чоловіче, щоб ти був мені живий і здоровий, щоб "вони", оті "твої єфрейтори" з гноєсховищ не зробили тебе калікою. Вони на зло здатні... на зле...
Я слухав Дарчине примовляння і бачив, що мої синці її не так болять, як лякають і думав... і згадував про ті сьогорічні дні пізньої весни, коли оголена Дарка мені позувала, а я, малюючи її, роздумував над сутністю жінки, пензлем і фарбами прагнучи проникнути в тайну тайн, принаймні тоді мене хвилювала ця проблема; я, змальовуючи лінії жіночого тіла, його ніжбу звабу і красу, і, роздумуючи над жіночою тайною, геть чисто забув, що жіноча краса, кожна риска, трикутник, лінія, випуклість, осяйність і білизна тіла призначені не лише для споглядання, для самодостатнього любування красою... вони призначені для любові, для продовження людського роду на землі; відкриття це — таке просте й очевидне прийшло до мене тієї хвилини, коли я слухав Дарчине примовляння; Дарка забула, що вона скрипачка, викладач консерваторії, що вона — палкий патріот, що їй зовсім не байдужа доля нашої культури, що вона, зрештою, донька професора й внучка одного із львівських "ще старих і справедливих" суддів, а отже інтелігент не першого коліна, як я приміром; усе це, виявляється, лише зовнішня оболонка, личина, ядро — жінка лише думає про любов, про свій рід і його продовження.
Я не збирався з Даркою сперечатися, не мав для цього сили та й охоти теж не було, замість мене зробив це Петро Степанович, він узяв її за плечі, казав сідати поруч себе на лаві й слухати... й слухати не перебиваючи. По-перше, Даро, ти не маєш ніякої рації, що митцеві має бути байдужа доля культурної спадщини, тим більше українському мистцеві; якщо він байдужий, Даро, то він не мистець... як може бути байдужою дитина до матері, яка її породила. Так і тут: мистці не падають з неба разом із росою чи із дощем і не приносять їх бузьки з Африки, вони, мистці, народжуються з лона набутого, осмисленого, вистражданого й досягнутого їхніми попередниками; народжується мистець із століть та тисячоліть, так, із тисячоліть, і кожна столітня пам'ятка мистецтва, яку наново відкриваємо, збагачує мистця; і в багатьох випадках відбувається се поза його волею, адже сонце нікого не запитує: світити йому, чи згаснути, зайти за хмару, сонце є, воно світить і гріє, дарма, що ми його часом не помічаємо. Тим більше, я на цьому наголошую, Даро, має значення старожитна пам'ятка для того мистця, який тую пам'ятку власноручно відкриває, як ось, приміром, для твого Василя фреска із Святого Духа. Іще до відкриття, іще до того, поки його шкребок розчистив перші сантиметри малювання, воно проникло в його душу, він думав про нього, уявляв його, готувався до зустрічі з ним, і це Василя певною мірою переінакшувало, поглиблювало, а вже потім, коли з-під тиньку зиркнуло на нього величезне страдницьке око, що запливло кров'ю і кричало криком, твій Василь відчув кревний зв'язок із намальованим на стіні, з кожним його мазком і... певно, відчував духовне своє споріднення з тим прадавнім ізограформ, котрий триста років тому трудився над цією фрескою. І твій Василь, Дарусю, став дорослішим і мудрішим на триста років, це я знаю з власного досвіду... знаю, яка то велика радість являти світові з-під нашарувань фаби, тиньку, оливи чи й звичайного бруду лик із минулих віків. Ти воскресаєш разом з іконою чи із фрескою, разом із святими, котрі намальовані на стіні чи на липовій дошці.
"Ви фанатики, ви безумці з своїми прадавніми ликами... ви засліплені й не видите, що єфрейтори роблять на вас засідки, вони готові вас убити, їм не до вподоби воскресіння стародавніх, а чи теперішніх людей", — вихлипувала з серцем моя Дарка. Вона направду була переполошена. "Вони таки готові вбити твого Василя, — прямолінійно і страшно погоджувався з нею Петро Степанович. — Вони ненавидять його не віднині... ненавидять з принципу, він їхній потенційний ворог. Я про це Василеві не один раз говорив і попереджував його, бо... я старий, конав на Колимі... нас, тисячі мистців, письменників, акторів, композиторів запроторили за колючі дроти таборів не тому, що ми були активними ворогами радянської влади, ніхто з нас і в тому числі я, не виступав відкрито проти "батька усіх народів" і його деспотичної влади, а тому запроторили, що вони, єфрейтори зі своїм Сталіним, принципові противники культури, духовності, а тим більше духовності, культури українського народу. Це треба зарубати собі на носі, закарбувати в душі. Мої слова, Даро, йдуть від досвіду нашого... і мене, дивувало й гнівило, що Василь одним вухом мої перестороги слухав, а другим — їх випускав, єфрейтори обставили його лаштунками, на яких намальовані автомобіль "Волга", будинки творчості над морем, високі гонорари за куплені музеями картини, виставки, схвальні рецензії. Я додам, Дарцю, що на лаштунках наяву намальовані також рамці — колючий дріт, табірна зона, за які мистець не має права переступити... і власне за непереступлення цих рамців обіцяні тобі й даровані більші й менші блага: так, чоловіче, матимеш добро, будеш прославлений, будеш найкращий, будеш в орденах і в зірках, будеш сидіти депутатом у Кремлі, лише не виходь за рамці. Єфрейторів не обходить, що мистець, обсотаний у своїх задумах колючим дротом, не спроможний створити щось справді мистецьке.
Чи я тобі цього не говорив, друже мій Василю? Чи я тебе не попереджував: наважишся переступити дріт і вдарять тебе? І таки добре... таки добре, Василю, що тебе побито", — сказав Петро Степанович, різко рубнувши рукою повітря. Високий, висхлий на тріску, він стояв над моїм ліжком блідий, увесь перейнятий гнівом.
Гнівався він на мене, на моє пізнє прозріння?
Лютував він на єфрейторів?
Я не зважувався його розпитувати; та й тяжко було мені проштовхнути слово крізь пощерблені зуби й опухлі, як постоли, губи.
15
Коли б мене не побито біля силосних ям, то, мабуть, я так би й поїхав додому до Львова, не розгледівши зблизька душу опільського села; звичайно, я знав, чи, принаймні, здогадувався, що в Черчені після спроби зняти хрест із Святого Духа існує змова проти влади; це було мовчазне коло поруки, ніким напевне не організоване, стихійне, як зцементована морозом крига, і моя особа потрапила в це коло цілком випадково: я був робітником біля стіни в церкві Святого Духа й тільки; я так себе вважав; виявилося однак, що люди в Черчені мали з цього приводу свою думку: Святий Дух, що стримів завмерло посеред старого цвинтаря, під моєю рукою оживав, я повертав йому живе життя, і не випадково хтось ("А ми, мой, знаємо, здогадуємось, хто ховається під маскою "хтося", хто тих молодиків у панчохах на лиці на вас, професоре, наслав") замахнувся на моє здоров'я, а може й на життя.
Щоднини, майже з самого ранку приходили до мене люди; одні приходили голіруч, мовчки зітхаючи і мовчки похитуючи головами; другі приходили з пекучої жіночої цікавості, з нещирого співчуття; треті навідувались з плесканкою сиру та горнятком сметани; хтось приносив обпатраного когутика на юшку; інший дарував склянку сухих грибів; хто вигрібав на стіл ружне зілля, корінці, котрі начебто мали в собі цілющу властивість полікувати мої болі; а ще інші вишіптували молитви; діти приносили квіти.
Одні приходили славно-явно, на нікого не зважаючи й ні від кого не криючись; другі просковзували, як тіні, непомітно, боязко озираючись, чи випадково десь за тином не причаївся сексот: були такі що закрадалися городами, а ще інші, найбільш обережні, очікували ночі.
Скажу по правді; паломництво сільське не було для мене приємним, я не хотів у людських очах виглядати мучеником у терновому вінку, і Павло Ключар із своєю мамою як могли оберігали мене, як це не дивно, від людської вдячності, чи то похвали, чи то й запізнілого каяття.