ться, і про те, що гроші за оту нещасну брошурку чесно зароблені, а не вкрадені. І тільки сів, як з-за столу підхопився член контролю народного, робітник "Арсеналу", з отих активістів, які давно вже забули, як і за верстатом стояти, сидячи в численних президіях, та й закричав гнівно до мене:
— Наш директор і то получає менше од вашого!
— Ваш директор більше за місяць украде, ніж наш за рік заробить! — відповів я йому. А директор той звісно ж був членом райкому, міськкому, депутатом, та ще й Героєм Соціалістично Праці.
Що тут зчинилося! Сам голова народного контролю Гру-шецький підбіг до мене і тупотів на мене ногами. А потім у цека не так обурювалися тим, що я насмілився сказати про директора "Арсеналу", як тим, що "сам Грушецький до нього підбіг, а він, бачте, сидить і не думає звестися"!
Судилище скінчилося тим, що Сашкові винесли по партійній лінії сувору догану, зняли з посади, ще й зобов'язали повернути не одну сотню карбованців, що їх він заробив, редагуючи за офіційним дозволом Спілки по одній книжці щороку та переклавши оту спортивну брошурку.
Мене теж не забули — згадали у протоколі. Що я відредагував "Сестри Річинські". Дарини Дмитрівни Вільде.
Я, скільки працював у видавництві, на редагування не брав принципово: мені з головою вистачало тих гонорарів, що їх одержував за видання власних книжок. А тут у видавництві провалилася підлога, треба було наймати майстрів та й дошки закуповувати, і Дяченко попросив мене відредагувати "Сестри Річинські", а гроші передати на той ремонт. Що я й зробив.
Та чи міг я про це сказати на засіданні народного контролю — кинути ще одну гирю на терези, де зважувалася доля мого друга Сашка. Тим більш, що це пахло вже криміналом.
Буквально через кілька днів викликав мене до Спілки Гончар і, дивлячись на мене холодними очима чиновника, ткнув пальцем у протокол:
— І ви забруднилися?
— А на чому ви сидите, Олесю Терентійовичу?
— Не зрозумів вашого запитання...
— Ви буквально сидите на постанові президії про дозвіл працівникам видавництва редагувати книжки.
Злий, як чорт, вийшов у приймальню, попросив у дівчат лист паперу і накатав заяву про звільнення. За власним бажанням.
А ще за тиждень Вадим Собко на черговому пленумі повідомив ухвалу секретаріату звільнити за зловживання службовим становищем не лише Дячейка, а й Дімарова.
Отак. Не за власним бажанням, а за зловживання.
Пізніше, коли я розповів про гнівну репліку представника робітничого класу знайомому слюсареві, який теж працював на "Арсеналі", той розсміявся:
— А ви їм сказали б про човен!
І розповів дивовижну історію, можливу лише в нашій поставленій з ніг на голову країні.
Директорові "Арсеналу" заприндилося мати власний човен: тоді саме була мода на човни. Та не просто човен — справжню яхту, рівної якій не було б в усьому Дніпровському басейні. Була спішно створена спеціальна конструкторська група, група та кілька місяців сиділа над розрахунками й кресленнями, сам головний конструктор перевіряв усе до дрібниць, враховуючи щонайменше побажання директора та його дружини, а потім креслення передали в бригаду, до якої ввійшли лише спеціалісти високого класу,— і закипіла робота. Корпус клепали з якогось особливого сплаву, дуже дефіцитного, що тільки-тільки появився на "заводі Антонова", каюти обшивали мореним дубом, розцяцькованим мало не золотом, поставили могутній мотор, розкуркуливши для цього новий-новісінький "ЗІЛ",— робота кипіла майже цілодобово й щедро оплачувалася не з кишені директора, а — з державної. Навіть премії регулярно нараховувались.
Та ось яхта нарешті була готова, лишалося лише спустити на воду, розбивши об неї пляшку шампанського. І тут якийсь робітник, "якесь стерво смердюче", як висловився потім гнівно директор, вирішив зіпсувати все свято та й накатав листа не будь-куди — в зореносну: приїдьте та подивіться, що в нас тут діється. І коли в зореносній розмірковували, створювати комісію чи ні, дружки попередили директора про небезпеку. Директор, наляканий, наказав замурувати яхту, добре, що не разом з робітниками, які її й споруджували.
За одну ніч виросла стіна — не пробити й снарядом!
Комісія обійшла всі цехи, спустилася навіть у підвал, але щойно зведеної стіни не помітила, хоч з неї аж капало. Закінчила свою роботу в ресторані, за розкішним столом (хохли уміли пригощати не гірше грузинів) та й дійшла до висновку, що той лист — звичайнісінький наклеп.
А на заводі довго шукали автора анонімного листа. І за найменшою підозрою звільняли з роботи.
Мене й досі підмиває бажання звернутися до археологів: хай пошастають в таємничих підвалах "Арсеналу" та проб'ють оту муровану стіну,— чи не пощастить знайти сучасну ладью, перед якою померкнуть всі захоронения фараонів єгипетських? Безцінний експонат до майбутнього музею про часи радянського ладу.
Дяченко якийсь час ходив безробітним, доки спілчанське начальство, у якого врешті-решт проснулася совість, узяло його на роботу до Спілки, на посаду оргсекретаря. "Оргсаш-ко",— жартували письменники. Пробув він на тій посаді щось із рік, а потім пішов викладати до Київського університету, на факультет журналістики (був же кандидатом філологічних наук), де й пропрацював до наглої смерті: обірвалася болісно ще одна нитка, яка в'язала мене з життям...
Не почую я більше Сашкової улюбленої пісеньки (а співав він її, коли був "на газу"):
У тебя, Сємьоновна, юпка в клеточку, Виполняй, Сємьоновна, пятілєточку! Таріра-гоп-тірда! Таріра-гоп-тірда! Тарірарда!
Не поведу з ним задушевної мови; лишилися тільки його Нулька-Зінулька та дві доні — Оксана й Наталка (Талка, або муха-цокотуха), яким давно уже перевалило за сорок (гай, гай, як летять роки!) і які мають своїх дітей. Хай щастить їм у цьому житті, такому нелегкому й незатишному!
Хай щастить...
І знову мене заносить то на кілька років уперед, то на стільки ж років назад. Хоч убийте, нічого не можу з собою вдіяти! Весь вік мною водить якась нечиста сила, водить, водить та й обов'язково заведе в халепу.
Віктор Некрасов. Автор роману "В окопах Сталінграда". Чи не першої правдивої розповіді про минулу війну. Людина мужня й чесна, що не йшла на жодні компроміси з власною совістю, за що й була відторгнена нашою системою.
Пам'ятаю нараду в цека, де Некрасова проробляли не стільки за його виступ у Бабиному яру, де на кістках розстріляних фашистами євреїв (та й не тільки євреїв) тупоголові батьки Києва надумалися спорудити замалим не танцювальний майданчик. До речі, на тому ж мітингові виступив і Дзюба, і його крилата фраза про те, що коли б Гітлер дожив до наших днів, то він теж запускав би в небо супутники, що не заважало б йому влаштовувати отакі танцювальні майданчики, облетіла всю Україну... Тож не тільки за виступ на тому мітингові терзали Віктора Некрасова, а насамперед за те, що він у своїх подорожніх нарисах, опублікованих в "Новом мире", насмілювався захоплюватись архітектурними спорудами буржуазного світу, який, звісно ж, догниває!
А згодом його виключали з партії. На засіданні парткому, що його вів Василь Козаченко. І коли один із членів парткому став вичитувати Некрасова, він зміряв того діяча презирливим поглядом:
— А ви хто такий?
— Я поет!
— Пробачте, я не знаю такого поета...
А потім ми, прислухаючись крізь шалений тріскіт станцій, які глушили все, що йшло "з-за бугра", жадібно слухали на хвилях радіостанції "Вільна Європа" Віктора Некрасова.
Пригадую, як він охарактеризував "Літературну газету", де був надрукований злісний опус на нього: "Цією, пробачайте, газеткою щодня чистить свої фельдфебельські чоботи Василь Козаченко",.. А історія з Гончаревим "Собором"!
— Нарешті Гончар написав по-справжньому чесний роман,— сказав Анатолій Ілліч Костенко, прочитавши "Собор".
Так, Олесь Гончар написав цей роман, не оглядаючись, придушивши в собі отого внутрішнього цензора, який водив пером майже всіх тогочасних письменників. За окремими винятками. Цей роман здійняв хвилі, що вихлюпнулися в першу чергу на його автора. Перший секретар Дніпропетровського обкому партії Ватченко, лютий, як кнур (не дай, Боже, свині роги!..), і, як кнур, одгодований, упізнав у негативному герої власну персону та й здійняв вереск на всю Україну. Особливо старалася наша преса продажна, друкуючи розгромні рецензії шамот і шамотинців, публікуючи численні листи трудящих, які чути чували, але бачить не бачили. Та дружно таврували й засуджували. 1 добились того, що роман набув шаленої популярності. Феномен, що його чомусь оминають у своїх дослідженнях сучасні літературознавці. Досить було в якомусь офіціозі піддати критиці той чи інший твір за зображення щасливого життя радянських людей у кривому дзеркалі (один з тогочасних штампів критичних), як читачі кидалися діставати цю книгу: лають — отже, в ній написана правда. Навіть ті, що взагалі не цікавились літературою, особливо українською ("Што там можно написать на этом языке!"), стали полювати за "Собором". До моєї дружини, яка працювала в політехнічному інституті, підійшов "русскоязычный", один з тих нещасних "хохлів", що давно зрікся мови батьків, і попросив дати йому почитати роман Гончара. А згодом прибіг до дружини, не знаючи, як перед нею пробачитись: "Собор" у нього "увели", тобто поцупили прямо з-під рук.
Роман був виданий за кордоном (в очах офіціозу гріх непростимий), ще й прокотилася чутка, що він представлений на Нобелівську премію. Письменникові світили анафеми на всіх рівнях партійних, а то й небо в клітинку.
А Олесь Гончар (Боже, як тоді ми ним захоплювались, як ним гордилися!) виступив на своєму п'ятдесятилітті перед переповненою залою із запальним словом: про червоних коней літератури, на яких годі накинути партійні хомути!
Ми верталися з того ювілею, як з найбільшого свята. Ми чи не вперше гордилися тим, що ми є письмениками.
Олесю Терентійовичу, Олесю Терентійовичу! Чому Ви не залишились таким і надалі? В задушливі роки маланчуків — Суслових ми підсвідомо шукали прапороносця, який би нас повів за собою. А Ви опустили покірненько прапор перед знавіснілою ордою партійного,
Пам'ятаю, як Вам щось вичитував тодішній секретар парткому — нікчема, мізерія, булька в калюжі! — ви ж стояли перед ним, як школярик перед строгим учителем. Який гіркий