Таке, може, вже ніколи в житті не повториться, а не забудеться до смерті.
Молоді люди за годину, що просиділи на узліссі, сприйняли стільки нового, цікавого, що його дійсно ніколи не забути, як казки, почутої в дитинстві.
Першим живим створінням, що його побачили, був зайчик. Він вертав, як можна було здогадатись, з нічної праці, бо добував собі десь їжу, може, на колгоспному капуснику або в чийомусь городі, але молоді люди інакше уявляли собі цього казкового боягуза.
— Дивись на цього п'яного гультяя,— сказала Тася, що перша побачила сіро-бурого звірика, який, попетлявши, ускочив у ліс, не помітивши людей.— Удома, певне, бідна жінка всю ніч не спала, чекаючи, а він, бач, який красивий пішов. Штани заросив, увесь у грязюці, піджак на ньому порваний...
Заєць ще не вилиняв, і з його боків звисали шматки шерсті. Картина, намальована Тасею, була досить комічною, і Микола щиро сміявся. Він додавав нових мазків, і картина від того ставала ще випуклішою і смішнішою.
— Ти ніколи в такому стані не будеш вертатись додому? — питала жартома Тася.
— Ніколи. Перш за все, я не пиячу, отже, п'яний вертатись не зможу, а по-друге, хіба від тебе можна буде відірватись? Ніяка сила не відірве мене...
А зайчик тим часом, забігши в кущі, збирався відпочивати.
Зайці — нічні тварини. По дорозі в знайомий чагарник він своїми скоками, певне, сполошив пташок, бо тепер вони одна за одною посилали свій "добридень" сонцю.
Першою, здається, синичка проспівала коротеньку пісню і полетіла оббирати галузки І листя від гусені; за нею защебетали зяблики, малинівки, вівсянки; на полі піднялись угору жайворонки, заворкували на дубі-насіннику горлиці, закували зозулі, проквилив у піднебессі яструб, закричала сойка, і ожила молода діброва, славлячи день.
— Чудово тут,— повторила захоплено молода жінка,— Як же ми, мешканці міста, маємо мало змоги користуватись благами природи! Скільки краси проходить повз нас, а ми її не знаємо, не відчуваємо! Який ти розумний, що намовив мене приїхати сюди! Признатись, важко було підніматись серед ночі, зате як зараз легко.
Над лісом проплив ворон, зосереджено розглядаючись на всі боки. Тася проводила його очима, поки не зник у синяві.
— От ми поженимось з тобою і тоді частіше будемо виїжджати з міста на природу. Приїдемо ще колись сюди, поїдемо і до моря. Ти ж не була ще біля моря?
— Не була,— сумно промовила Тася.
— От допишу книжку, роздобуду грошей, і поїдемо в Крим. Звичайно, попередньо зареєструємось і тоді поїдемо на море.
— Так, як колись пани їздили в пошлюбну подорож?
— Приблизно так. Пани жили за чужі гроші, а ми за власні.
— Я гадаю, милий, що з грішми всякий зуміє жити. ~— Уяви, що не всякий,— заперечив Микола,— Не
всякий. У багатьох людей гроші — самоціль. Є такі гоб-секи, скупі рицарі, складають гроші для грошей, а у нас вони будуть втіленням незалежності.
— Як це розуміти?
— Дуже просто. Захочемо з тобою поїхати в Крим чи на Кавказ — поїдемо, захочеться тобі мати гарну річ — купимо. Доки я не любив тебе, мені ніколи не хотілось мати більше грошей, а зараз хочеться, щоб задовольняти всі твої бажання.
— Це недобре, не говори так,— просила жінка.
— Чому?
— Виходить, що ти тепер працюєш заради грошей? Не треба так говорити, любий. Я ніколи не мріяла про розкоші, я завжди хотіла мати необхідне, а незалежність я розумію в праці. Доки я працюю, я почуваю себе незалежною...
Запанувала мовчанка. Тася сиділа задумана, і усмішка щастя блукала по її обличчю.
— Ти б лягла. Полеж трохи,— попросив Микола,— знаєш східну мудрість: "Сидіти краще, ніж стояти, а лежати краще, ніж сидіти". Ляж і дивись в ту безконечну синяву.
— А ти? — спитала, лягаючи, Тася.
— Я посиджу, я хочу тебе бачити. Ми так рідко буваємо з тобою, сонечко моє, чудова моя. Як я люблю тебе!
— Поцілуй!
Микола припав до її піввідкритого ротика, в якому біліли, манили до себе її білі зуби.
— Я, як п'яниця,— сказав він, відриваючись від її губ, — чим більше п'ю з твоїх уст, тим більше хочеться пити.
— Перед нами ціле життя, питимеш, скільки схочеш. На галузці застукав голосно-сердито дятел. Молоді
стрепенулись.
— Злякав, противний,— промовила Тася, сідаючи.— Такий маленький, а рубає, як лісоруб. Ти любиш цього птаха?
— Дуже люблю,— сказав Микола.— Люблю кожну пташку, а найбільше тебе.
— Ну це вже не нове,— усміхнулась приязно.— Але, знаєш,—додала,—про це завжди приємно слухати.
— А казала, що скромна.
— Це щодо грошей. Добре було б їх зовсім не знати.
— До того йдеться.
— Далеко ще йти.
— Може, й не так далеко, як ти думаєш,— сказав Микола.
— А все ж далеко. Треба переробити психологію людини, а це не так легко, коли ти, письменник, передова людина, і кажеш, що гроші — втілення волі чи незалежності.
— Я ж жартував,— почав виправдуватись Микола.— Ти знаєш, як я про це думав. А те, що чоловіки добувають гроші головним чином для жінок, не моя видумка.
— І добре, що не твоя, бо це фальшива думка. Як це "головним чином" для жінок! Нісенітниця. Чоловіки споконвіку здобували засоби існування для нащадків, для сім'ї, це правда, але не забувай, що жінки працювали не менше від чоловіків. І зараз мова про трудову жінку, яка працює нарівні з чоловіком, коли не більше. А якщо є ще такі жінки, що нічого не роблять, тільки експлуатують дурнів-чоловіків, які йдуть заради них на злочин, то таких уже мало, принаймні в нашому суспільстві. Доки в мене працює мозок і ці руки, я ніколи не буду від чоловіка матеріально залежною.
Микола поцілував ту руку, яку вона простягнула до нього, говорячи про свою незалежність.
— То ти не хочеш від мене залежати? — спитав усміхаючись Микола.
— В матеріальному відношенні — ні. Але ми будемо залежати одне від одного на рівних началах, бо будемо любитись, от що, милий мій. Я не можу уявити, що б я робила, коли б не мала своєї професії, не мала б постійної праці. Мені здається, що неробство доводить до злочину. Як ти на це дивишся?
— Цілком погоджуюсь,— сказав Микола. — Я бачив у житті яскраві приклади цього.
Він згадав Зою Іванівну, яка від нічогонероблення докотилась до церковщини. Згадка про цю жінку всього його пересмикнула. Таїса Сергіївна помітила це.
— Ти наче від холоду здригнувся? — спитала вона.
— Ні, це тобі здалося.
Він ніколи не признався б Тасі, про що думав, не назвав би імені жінки, що була колись йому фізично близькою, не назвав би тому, щоб не образити коханої.
Вона лежала зараз горілиць, задивлена на трикутну білу хмарку, що, мов велетенський парус морського корабля, пропливала у безмежному блакитному океані.
— Яких фантастичних форм набирають хмари! — промовила жінка.— Глянь, що тобі ця нагадує?
— Парус. Точно. Ні з чим іншим не порівняєш. Навіть щогла посередині...
— Хочеться на море, побачити справжній парус,— промовила сумно.
— Тепер побачиш, кохана,— заспокоював Микола.— Побачиш море, покупаєшся в ньому.
— Як би це було хороше!
— Буде, рідна моя.
— Ти любиш мене?
— Дуже. Ти чарівна, незвичайна.
— Незвичайна? — здивувалась жінка.—Ні, найзви-чайніша, яких у нас мільйони. Я вірю, що ти щиро сказав ці слова, бо любиш, але я вже не перша чую їх від тебе. Комусь ти вже говорив такі слова, і також щиро, і та жінка вірила, як і я, і була права, бо ти говорив те, що думав, ти говорив правду.
— Правду,— промовив Микола,— Інакше й не могло бути. Коли б я пізнав тебе раніш інших, можливо, нікому більше таких слів не говорив би... Я думаю, що ти не ревнуєш до минулого?
Таїса Сергіївна запевнила, що не ревнує.
— Я також любила, мала чоловіка, смерті якого, здавалось, не переживу, а бач, пережила, і сьогодні з тобою на лоні природи, і люблю тебе щиро. Треба, щоб ти мене так же любив і щоб я була в тебе останньою коханою.
— Так воно буде, запевняю тебе.
— Вірю. А тепер, мабуть, пора й додому,— сказала Тася.— Поки дійдемо до станції, мине година, а вдома матуся сама, і ще нездорова.
— Ти ж залишила з нею сусідку.
— Сусідка — не рідна дочка.
— Правда.
— Матуся сама мене відпустила, їй шкода було, що я всю зиму удома просиділа, її доглядаючи.
— Чи ми з тобою одружимось? — спитав несподівано Микола.
Таїса здригнулась.
— Чому ти так спитав? — Вона здивовано глянула на коханого.
— Боюсь, щоб лиха доля не позаздрила моєму щастю...
б
Мати Таїси Сергіївни поволі поправлялась від своєї недуги, і вже можна було конкретно говорити про день шлюбу. Вирішили записатись у загсі ЗО жовтня.
Це був день народження Тасі, її мати зв'язувала з цим днем якісь, їй одній відомі, події і вважала його щасливим, точніше, таким, що має принести щастя. Микола знехотя погодився на цей срок, бо надворі стояв тільки вересень, а до тридцятого жовтня доводиться довго чекати, але робити нічого, не хотілось перечити матері коханої.
За цих два місяці Микола мав закінчити роман і здати до друку. Працював тепер дуже наполегливо, хоч погода стояла чудесна, справжня літня. Сонечко так і кликало щодня на лоно природи, в парк або ліс
Одного такого радісного осіннього дня відірвав йо*: го від праці дзвінок у передпокої. Спочатку хотів було не відзиватись: подзвонять, мовляв, і підуть, але вагання тривало недовго, бо подумав, що гостем могла бути й Тася або хтось із друзів, яких він завжди радий був бачити, як би не був завантажений працею. Не вагаючись, пішов до дверей. На питання, хто дзвонить, почув голос знайомий і дуже небажаний. За дверима відповідала Зоя Іванівна.
Миколі мороз пішов по шкірі. Чого їй треба? Не пустити було неможливо. Він відчинив двері.
Увійшла схвильована, червона від швидкої ходи і спеки, некрасива, похабна.
— Не сподівались? — проговорила не привітавшись і пішла попереду господаря в знайомий кабінет.
— Правду кажучи, не сподівався,— промовив Микола, не підозрюючи, чого прийшла ця жінка. Вона давно вже не заходила, і він був певний, що про нього забула.— Що ж трапилось? — спитав.
— Дайте передихнути,— відповіла, сідаючи в крісло. Микола почекав хвилинку, але цікавість мучила, і
він задав ще раз те саме питання.
— Автокефальну церкву закрили,— промовила трагічно, як театральна актриса.
Микола зітхнув з полегшенням. Він думав, що вона прийшла з чимсь неприємним для нього особисто. Заспокоївшись, сказав, що ту церкву вже давно пора було закрити, а ще краще й зовсім не відкривати.
— І ви це кажете? — зітхнула Зоя Іванівна.— Ви це кажете? — повторила, ефектно нахиливши голову.
— Чому ж мені не казати? — спитав Микола, здивовано глянувши на гостю.— Я давно говорив вам про своє відношення до всякої церкви і до автокефальної зокрема.