Гармата стріляла лише, щоб приспати чуйність турків.
Аж ось з'явився перед Жмайлом якийсь невеличкий чоловічок, обдертий, мов гиря, з засмаленим лицем, з чорною, мов вугіль, бородою і великим носом. Жмайло догадувався, що це вірменин, і прикликав товмача. Але чоловічок говорив трохи по-латині, трохи по-слов'янськи і можна було з ним без товмача порозумітися.
Чоловічок став оглядатися, щоб їх хто не підслухав. Був дуже осторожний і нікому не довіряв. Жмайло узяв його набік.
Він предложив Жмайлові, що за сто дукатів покаже козакам таємний перехід до замку. Про цей перехід то навіть і турки нічого не знають...
Жмайло зрадів дуже. Обіцяв дати двісті дукатів, коли добре справиться. Коли ж би зрадив, то прикаже його на кіл посадити...
Ось зараз дає йому завдатку п'ятдесят, а по роботі виплатить решту. Жмайло кинувся між товаришів і став вбирати, хто скільки може дати, бо сам не мав такої суми.
Але чоловічок жадав усього відразу.
— Коли так, то ти звідсіля живий не вийдеш... Ануте, хлоп'ята, зв'яжіть йому рученята, щоб не брикав.
Це більше помогло, як дане козацьке слово, яким Марко йому поручився. Його зараз зв'язали і перешукали за зброєю. Не було в нього іншої як невеличкий блискучий штилет в шкіряній піхві.
— Осторожно, — говорив вірменин, — остерігаю вас, що мій штилет затруєний. Найменше скалічення причиняє неминучу смерть... Розв'яжіть мене, давайте гроші, а я вас проведу.
— Слухай, чоловіче, коли добре справишся, то отаман не пожаліє ще від себе сотку докинути. У нас грошей є доволі.
Жмайло приказав прип'яти вірменина за ногу на довгім мотузі і берегти у певному місці до вечора. Чоловічок каже:
— Ще одне застереження, від якого не відступлю, щоб мене мали на вогні пекти. Обіцяйте мені і покляніться, що не рушите мого майна, попри яке будете переходити...
— Гаразд, клянусь тобі на осей хрест, що не рушимо твого, на що ти вкажеш, що воно твоє.
Жмайло розіп'яв на грудях жупан і добув малий хрестик, який дістав ще на екзамені в Самборі від владики Брилинського, і поцілував з пошаною.
Вірменин сягнув рукою за хрестиком і став йому придивлятися:
— Так ви віруєте в Христа?
— А ти що гадав?
— Добре. Твої люде переходитимуть мур коло моїх купецьких складів. Це велика перед турками тайна, а воно не моє виключно, бо я спільників маю.
— Хай собі буде і копиця золота, ніхто з нас не рушить...
Тим часом Іскра розпитував Сагайдачного про його похід і дуже радів з проворності козаків, що так гарно справились.
— Ходім, Іване, подивимось, що робить Жмайло. Щось не дуже гримають його гармати, а начеб години вибивав...
Привели Іскрі коня, і оба поїхали до Жмайла. Тут стояли всі за грубим муром якогось домівства і через вікна гримали з двох гармат у ворота, начеб на забавку.
— Нашими гарматами сього муру не розіб'ємо, — каже Іскра. — Хіба нагальним приступом або підкопом.
Сагайдачний йно рукою махнув:
— З підкопом то і за тиждень не будемо готові, а нам ніколи так довго сидіти...
Коли Сагайдачний дізнався від Жмайла, у чому діло і придивився вірменинові, та й каже:
— Його очі великою шельмою на світ дивляться... То, певно, якийсь морський розбишака, та чорт його бери... Ми з ним побратимства заводити не будемо. Скажіть йому, що коли добре справиться ще сієї ночі, то завтра я даю ще від себе окремо сто п'ятдесят. Для мене се менш вартне, як втрачати людей при приступі...
Вірменин зрозумів, що Сагайдачний говорив, і його очі заблистіли, мов вуглики. Жалував, чому відразу не заправив п'ятсот.
Тепер Іскра став з ним толкувати по-турецьки. Вірменин говорив тією мовою плавно, бо дотепер цідив слово за словом, мішаючи дві мови разом.
Він належав до такого товариства, розуміється, купецького, котре торгує тим, за що гостро карають. Та йому це байдуже, бо кожний заробіток добрий, що приносить золото, а чим робота небезпечніша, тим вона і більш золота приносить.
— Вибери собі, Марку, певних людей...
— Я вже маю таких п'ятдесят горлорізів, що самого чорта не злякаються.
— Між ними і я буду, — каже Іскра, — я сей замок трохи знаю...
— Ходи, брате, — каже Жмайло, — твоя досвідна голова стане мені за сотню. Ти й порядкуй, а я буду охоче під твоєю рукою.
— А я тут буду пильнувати, — каже Сагайдачний. — Дайте мені знак із замку, коли закидати драбини на мур.
Пішли.
Вірменин прип'ятий був на мотузі, за який держався козак з готовим до стрілу пістолем. На світі стало темніти.
Вірменин вів козаків далеко від замку, колуючи. За той час гримала раз по раз гармата у замкові ворота.
Він завів їх у якусь бічну вуличку. Відтак вийшли на невелику площу, минули її знову і зайшли в якусь ще вужчу, поки не стали перед муром високої будівлі. То був колишній італійський монастир, котрий тепер опустів. Пішли трохи далі попід мур, аж натрапили на невеликі двері. Вірменин добув ключа і відчинив їх. Ключ обертався тихо і не скрипів. Зараз увійшли всі на просторе подвір'я. Тут було темно, та вірменин йшов так певно, начеб у своїй хаті. Звідсіля зайшли до костьолу, цілком зруйнованого. Не було тут ні вікон, ні дверей. Вірменин ішов далі напомацки, а козаки за ним, держачись у пітьмі один одного. Близько престола вірменин відсунув від стіни якусь стару ікону, мальовану на дошці. За нею було в мурі заглиблення. Він став шукати руками по мурі, аж вдарив в однім місці кулаком. При краю заглиблення мур подався. Тоді вірменин натиснув його плечима і зараз відчинилися невеликі дверцята на пролаз двох людей. То були двері дерев'яні, а лиш зверху виправлені вапном, і подобали на мур. Тепер вірменин викресав огню і засвітив свічку.
— Се наша скритка, — каже, усміхаючись, до Іскри. — Ходімо далі.
Пішов східцями униз, а козаки ступали осторожно за ним. Тут було сиро і зимно, наче в могилі... Тепер приказав засвітити смолоскип.
Східцями зайшли у просторий глибокий льох. По однім боці лежали на землі людські кістяки, загорнені в останки одежі. Вони при світлі смолоскипа дивились безочними ямами і шкірили зуби, аж лячно було глянути на них. Ті прогнилі мертвецькі голови начеб усміхалися на привітання нових гостей. Козаки хрестились і відвертали очі. Один вірменин не бентежився тим і йшов наперед, держачи в руці свічку. Козаки мимоволі зауважили, що не всі кістяки лежали на своєму первісному місці. Тут вже опісля хтось порядкував і поскидав їх на одну купу, щоб не заважали.
Звідсіля зайшли до другого, ще більшого льоху, який простягався, либонь, під цілим костьолом. Він був переділений від попереднього великою аркадою. Тут був поміст, виложений камінними плитами. Ступання козацьких чобіт відбивалося о мури склепіння якимось тупим дзвінким відгомоном, начеб хто у розколений дзвін дзвонив, аж в ухах лящало.
— Прикажи твоїм людям, — каже вірменин, — щоб ступали тихше.
Тепер зауважив Іскра, що вірменин ступає тихо, мов кіт.
В обох цих переділах льоху стояли всілякі скрині; це, мабуть, було те добро, про яке вірменин говорив.
Зайшли опісля у бічний захід на довгий низький коридор, в якому були глибокі отвори, чорні і страшні, мов очі мерця. Йшли тудою досить довго.
Наприкінці показались оп'ять дерев'яні східці, вже добре спорохнявілі. Вони ломились під ногами і западались. Тут були нагорі грубі, заіржавілим залізом ковані двері. Вірменин звернувся до Іскри:
— Ті двері треба виважити, бо вони замкнені.
Тут було дуже гниле і душне повітря. Дехто став кашляти, кілька людей приступило з залізними дрючками, підважили двері і виважили їх з спорохнявілих одвірків.
Вірменин згасив свою свічку, і те саме зробили з смолоскипами. За тими дверима були ще другі, слабші. Ті вирвано вже легко. Тепер повіяло свіжим повітрям знадвору. Струя його аж пройняла усіх.
— Ви вже на замковім подвір'ї, — шептав вірменин Іскрі. — Я своє вже зробив, тепер вже самі промишляйте. Та добре держіться, бо яничари посічуть вас на січку.
Іскра казав відвести вірменина далі, під костьол, і там його стерегти. Сам вийшов перший на подвір'я замку. Тут була сутінь і ніхто його не бачив. За ним пішли другі і стали під муром.
Тепер Іскра став роздивлятись по замковім подвір'ї. В замку світилося. Так само на вершку замкової вежі горіла бочка з смолою. Зроблено це з привички, бо ж у замку знали, хто під цю пору господарить у пристані. Від цього світла, котре розходилося горою, не було великого пожитку в самім замку.
По мурах замку ходили одинцем яничари, яких змітала тут і там з укриття козацька куля.
Посередині замкового подвір'я стояло яничарське поготівля. Вони розмовляли між собою, та Іскра не міг нічого зрозуміти і даремне підслуховував.
Іскра не знав, що йому робити. Узяв замало людей з собою. Послати би за підмогою, то не знати кого і куди. Вертатися самому — теж небезпечно, бо зробиться рух. Турки помітять відчинені двері в мурі, і тоді все пропало.
Та сталося таке, що ждати було годі.
Турецький старшина відстав від гуртка і, проходжуючися, зайшов аж у цей бік, де під муром стояли козаки. Відразу наткнувся на Іскру. Придивлявся до нього в сутіні, не пізнаючи:
— Чого тут поставали, мов стовпи, чого не йдете на свої місця?
Місто відповіді Іскра потягнув його ганджаром по шиї. Турок захарчав і повалився в судорогах на землю. Кілька жовнірів підбігло сюди, не знаючи, що сталося. Тих спіткала та сама доля. Козаки зарубали їх шаблями. Тепер вже не можна було скриватися. Козаки кинулись завзято з шаблями і ножами та стали їх без розбору різати. Зчинився пекельний крик. У замку в вікнах від цього місця заблимали світла. В замку гадали зразу, що яничари завели між собою бучу. Аж ось долетів до них крик, що козаки вдерлись у замок...
Яничари повибігали з усіх закутків з смолоскипами і, побачивши гурток козаків, кинулись на них прожогом.
— Ставайте під мур і не дайтесь узяти іззаду, — кричав Іскра, відбиваючись шаблею, — пускай ракету!..
Іскра, побачивши таку велику силу турків, знав, що коли не наспіє поміч, він не устоїться.
Ракета стріляла високо вгору.
— Ти, Жмайле, спасайся до льоху, я вас усіх заступлю до останку.
Та нікому і на думку не прийшло уступати. З блиском ракети вступила в усіх надія, що Сагайдачний не дасть їм пропасти.
Вони відбивалися, стоячи під муром, аж рука омлівала. Турків лютила така зухвалість, а ще більше те, що ніхто не вгадав, кудою козаки сюди добралися.
Сагайдачний пильно наслухав, що у замку робиться.