червоному розпущеному волоссі збоку гойдається, як у павутинні під вітром роса, краплина води після вмивання. Червоні плями й здертість на щоці присипані пудрою, і вони зробилися блідо-фіалковими.
Тривога ж росте з кожною хвилиною. Принцеса то стане й напружено слухає — здається, чути кроки в домі! — то знов ходить і весь час поглядає то у вікно на вулицю, то у вікно в сад.
Раптом зупиняється біля вікна на вулицю й пильно дивиться. Граф Адольф устає, швиденько нечутними кроками підходить і з-за плеча князівни визирає теж на вулицю.
Там же всього-но Ганс Штор. Але в досить цікавому вигляді не величний і рівний, як колись, не суворо похнюплений, як останніми часами, а збентежено-радісний, розкудовчений, із незвично прудкими вимахами рук, із блискучими очима. В руках невеличкі знайомі папірці. О, так ніхто, мабуть, щиріше й глибше не радіє, як милий чесний Ганс Штор.
От він бачить у вікні принцесу. Вона його не кличе, а йти без заклику, без наказу є, рочуміьться, порушення Порядку. Але сьогодні, в такий надзвичайний момент, таке крихітне порушення може дозволити собі навіть Ганс Штор. Та й не сам він дозволяє — його несе силг"о, дужчою за нього, до вікна. І не він сам дозволяє собі першим заговорити до її світлості, а ця сама сила. Він уклінно просить вибачення, але він хоче привітати її світлість із величезним святом, із переддвір'ям повернення Великого Порядку, з кінцем страхітних і ганебних часів.
Принцеса Еліза тихо дякує й чудно, пильно дивиться згори на підведене, осяяне глибоким, невтримним захватом, класично гарне лице в рамцях посрібленої чорно-синьої бороди.
— Тільки, на жаль, пане Шторе, тяжкими жертвами доведеться оплачувати це повернення.
Ганс Штор, вклякши у поштивості, суворо й грізно трусить головою.
— Для Вічного Порядку немає, ваша світлосте, тяжких жертв! Правда вища над усе, ваша світлосте!
Принцеса ще пильніше й ще чудніше дивиться на Ганса Штора.
— Боюсь, пане Шторе, що вам особисто доведеться принести тяжкі жертви.
Ганс Штор іще непохитніше, ще рішучіше стріпує головою.
— Для Вічного Порядку немає тяжких жертв, ваша світлосте! Нема нічого особистого, коли мова мовиться про вічні закони. Тільки радість! Накажете подати їсти, ваша світлосте?
Принцеса Еліза помалу крутить головою — ні, вона не хоче їсти. А чи не бачив пан Штор графівни Труди?
Пан Штор не бачив і озирається, немовби збираючись негайно бігти шукати її.
У ту ж мить до ганку підкочує авто, і з нього трудно й помалу вилазять старі Елленберги. Ганс Штор прожогом кидається помогти висісти й привітати з великим радісним святом.
Але принцесі Елізі видно, як старий граф спочатку не розуміє, потім умить спалахує гнівом і важко йде в дім, підтримуючи під руку графиню. А Ганс Штор суворо й непохитно йде за ними.
Принцеса Еліза швидко виходить із кімнати: старі повинні знати, де Труда.
В холі, притиснувши Ганса Штора спиною до величезного каміна, перегнувши до нього масивне костисте тіло, старий граф грізно трусить папірцем перед самим лицем рівно витягненого управителя.
— Ви — злочинець, Шторе!
— Чим же я злочинець, пане графе?
— Ви — злочинець, Шторе! Злочинець, я вам кажу!
— Чим же я злочинець, пане графе?
— Ви — жорстокий, безсердечний злочинець, Шторе!
Принцеса Еліза швидко підходить і обережно торкається плеча старого графа. Він повертає до неї стріхасте, гнівно посіріле лице й зараз же рукою з папірцем і показує їй на заціпенілого в суворій упертості злочинця.
— Полюбуйтеся! Знаменитий зразок фанатичного релігійного бузувірства. Та ви — божевільна людина, Шторе, ви це розумієте чи ні?
— Чим же я божевільний, пане графе?
— Ха! Чим він божевільний! Його дітей, його рідних дітей убивають, а він тріумфує. Це — не божевілля? Порядок? Та підіть ви за Берлін, бідний ви чоловіче, підіть подивіться, який порядок принесли з собою ваші спасителі. Поле трупами всіяне. Тисячі, мабуть, невинних мирних людей розтоптано, покалічено. Спасителі?! Вбійники! Розбійники! Чого їм треба тут? Хто їх прохав нас рятувати? Такі божевільні, як ви? Га?
Принцеса Еліза ніколи не бачила старого графа в такому стані. Раз у раз, навіть у найтяжчі моменти катастроф, масивно стриманий, по-філософічному насмішкуватий, тепер йому аж голова труситься від обурення.
— Вибачте, графе, я хотіла вас спитати...
— Порядок?! Це такий порядок вони несуть? Смерть, смерть, смерть! За все смерть. Та яке вони мають право, азіатські розбійники, вдиратися на нашу землю?! Та ганьба вам, Шторе, ганьба вам, старому солдатові! Та ви повинні хапати ніж, сокиру, дубину й бігти бити, виганяти цих розбійників, а не тріумфувати, що вони ваших дітей убиватимуть. Чуєте ви?!
Ганс Штор, весь вирівняний, закам'янілий, стоїть непорушно з блідо-сірим, як із вапна виліпленим лицем.
Принцеса Еліза знову легенько торкається кінчиками пальців плеча старого графа.
— Вибачте, графе, чи не можете ви мені сказати...
— Сонячна машина?! Та хоч би ми тут пекельні машини вживали, що їм до того? Та, може, ця машина в мільйон разів краща за весь їхній і ваш Порядок, Шторе, знаєте ви це? Від сьогоднішнього ж дня я вживаю Сонячну машину. Чуєте, Шторе? І ніяких мені комітетів у домі! Нехай посміють явитися сюди віднімати її в нас. Сам своїми оцими нікчемними руками буду боронитися. А ви можете йти до них і газом та смертю робити Порядок. Можете! Швидше! Біжіть! Чого ж ви стоїте: це ж непослух! Усі "здорові елементи" повинні "активно помагати". Помагайте ж, карайте мене й своїх дітей смертю. Тріумфуйте, Шторе!
Ганс Штор не тріумфує, але раптом з усієї сили з лютим розмахом скидає руками, впивається ними собі у волосся і без дозволу графа, розтоптавши Порядок, швидко виходить із холу.
Старий граф уражено дивиться вслід управителеві й трудно, волосяно сопе настовбурченими вусами.
Тоді принцеса Еліза рішуче бере старого за руку вище ліктя й сильно стискає її.
— Графе, ви не можете мені сказати, де Труда? Велика притихла постать од цього невеличкого слівця зразу міняється: жваво повертається й швидко встромляє в принцесу вколоті тривогою очі.
— А що таке?! Що сталося?!
— Нічого, нічого не сталося. Я тільки питаю, ви не знаєте, де Труда?
— Вона з Максом 'поїхала до своєї Комуни на нараду. А що таке? Небезпека?
— Ні, ні, нічого, абсолютно нічого. Мені треба її бачити в одній справі. Дякую, графе! Графе Елленбергу, ми зараз їдемо до Комуни!
Граф Адольф стоїть у кутку холу й уважно розглядає з дитинства знайому йому до найменшої рисочки картину — "Зустріч" Кунца. його нітрошки не обходить розмова батька із Штором, він собі чекає на принцесу. Можна їхати? З охотою!
— Але, напевно, ваша світлосте, нічого такого не сталось?
— Нічого, нічого, запевняю вас! Будьте здорові й спокійні, графе.
Істинно з охотою й радістю їде тепер граф Адольф по ідіотську коронку. "На нараду!" Значить, там тепер уся банда зібрана докупи. Краще й не треба. Спасибі коронці, спасибі милому, збитому на старість із пантелику батенькові.
А принцеса навіть капелюша ніякого не бере — так із непокритою червоною короною волосся й сидить на бричці, вся нетерпляче витягшись до своєї коронки. О, що тепер коронка, коли он ті грізні орли в небі тримають у кігтях своїх іншу корону, яку хутко-хутко спустять їй на голову. Дурненька дівчина, вона навіть не дивиться ні на що, не бачить, що діється.
— Ваша світлосте, я дуже дякую вам за те, що ви наказали мені лишитися з вами. Тепер і друге завдання, покладене на мене, я, напевно, виконаю.
Голова принцеси живо повертається до графа Адольфа. І принцеса Еліза бачить лукавий, тримкии од стриманого захвату смішок у сіреньких очах.
Її світлість не розуміють? А нарада? Всіх, значить, одним заходом, як мишей у пастці, можна забрати. Знаменито, прекрасно, краще й бажати собі не можна!
Принцеса Еліза відвертається. Бідна, дурненька дівчина, вона нічого, крім своєї тривоги за нещасну коронку, не відчуває.
— Будь ласка, графе, підганяйте коня, він надзвичайно помалу біжить.
— Стомився, ваша світлосте, від ранку не годований. Но-о, ти! А дивіться, ваша світлосте, яка шамотня серед райських мешканців! Ага, голубчики! Ні, вибачте, не втечете нікуди. Тіні Минулого? Хе хе!
— Я вас дуже прошу, графе, підганяйте!
Граф Адольф незграбно стьобає по кістках коня, шарпає віжками й труїться захватом, не перестаючи бігати очима ио вулиці й по небу. Вулицею ж від дому до дому бігають люди, висовуються з вікон, перегукуються, безладно, безпорадно готуються до чогось їм невідомого й страшного.
А в небі владно, мовчки, безшумно кружляють орли, зірко стережучи здобич.
Аж ось нарешті Трудина вілла. Ну, розуміється, тут нарада. Екіпажі, двоколеса, авто. Розполохана райська комашня обліпила ґанок і навіть усю вулицю перед будинком. Хе-хе, свято скінчилося трошки несподіваним номером?
Граф Адольф зупиняє коня й поштиво передає віжки її світлості.
— Тільки прошу вас, графе, ні слова не кажіть Труді, в якій саме справі я хочу її бачити. Будь ласка!
— Слухаю, ваша світлосте.
Граф Адольф ізлізає з брички й м'якими, влазливими кроками просувається в юрбу.
Принцеса Еліза сидить із віжками в руках, рівно, високо, тримаючи голову й заплющивши очі. Круг неї стоїть тривожний, збентежений гомін голосів, безперестанний нервовий рух тіл, суперечки, вигуки. На неї здивовано поглядають, навіть зачіпають її похнюпленого смішного коня. А вона сидить, не рухаючись, не цікавлячись нічим, тільки час од часу розплющує очі, пошукує ними по юрбі й знову заплющує.
— Елізо! Що сталося?! В чому річ?
Принцеса Еліза швидко розплющує очі— до неї знизу дивиться стривоженими бронзово-карими очима в золотих іскрах смугляве хлопчаче личко. Воно все горить темним рум'янцем
підняття, уста темно-червоні, аж фіалкові, як перестигла вишня.
Принцеса Еліза просить графа Адольфа відійти набік — вона хоче поговорити з графівною без свідків.
— Ви можете, Трудо, на хвилинку сісти поруч зі мною?
Ну звичайно, Труда може!
Раз, два! Крякіт брички, тріск ресор — і чекаючі бронзові очі .вже нетерпляче шарпають уста принцеси.
— Ну, Елізо? Що?
Принцеса Еліза на мить спускає погляд на віжки, потім обводить ним спіднизу круг брички (граф Адольф скромно стоїть біля купки й прислухається до запальної суперечки) і переводить його просто не чекаючі, незвично серйозні очі Страховища.
— Насамперед, Трудо, ви повинні мені дати слово, що ні одна душа не знатиме, що я вам сказала те, що зараз скажу Так?
Труда здивовано хитає головою — ну, хай так.
— Ну, даєте слово?
— Ну, добре, даю, коли це вам хочеться. Ті