Батькові теж важко, я певний цього. Не поглиблюй же його горя оцінками "погано". А матір, безумовно, вилікують. І я знаю, що коли вона приїде, ти зможеш дуже її звеселити. Знаєш як? Покажеш свої відмінні оцінки. Як їй буде радісно поцілувати свою доньку-відмінницю.
У дівчини стиснулось серце. Вона пригадала, як тато сказав: "Це справжнє щастя, справжня радість. Дочка — відмінниця".
Бідний татусь, він і досі не знає, що його донька вже має оцінки "погано"!
— А крім цього, — вів далі Василь Васильович, — ти не повинна забувати, що не маєш ніякого права плямити свій клас, який зараз має чудові показники. Тобі не подякують шестикласники, коли човен прикордонників (знаєш — "Буревісник"!) через тебе потрапить до іншого класу. Тут уже йдеться про справу честі!
— Про справу честі, — пошепки повторила Галина.
Директор говорив спокійно й переконливо. Наче це було продовження вчорашньої бесіди. І все було надзвичайно просто і ясно — треба залишитися й далі відмінницею, інакше не можна. Диктант на "дуже погано" — це минулий і тяжкий сон.
Семирічною дівчинкою Галина часто бачила уві сні огидну руду мавпу. Вона стрибала на ліжко й волохатою лапою міцно затуляла сонній дівчинці рота. Галина дико кричала спросоння, тоді в темряві до неї обзивався рідний заспокійливий голос:
— Я тут, дитино. Не бійся. Мама з тобою…
Мати схилялась над нею, цілувала, заспокоювала.
— Мамочко, мені знову приснилась руда мавпа…
До дівчинки викликали лікаря-спеціаліста, батькового приятеля, він блискав скельцями пенсне й говорив:
— Ось ми почнемо приймати ванночки, і нам нічого не буде снитись.
Він усі речі називав зменшеними іменами: ванночка, градусничок, і навіть огидлива нічна мавпа була в нього "мавпочка".
Одержане "дуже погано" здавалось тепер Галині подібним до тієї "мавпочки".
Прощаючись з Василем Васильовичем, дівчинка сказала проникливо й серйозно:
— У мене вже ніколи не буде поганої оцінки.
Василь Васильович глянув на її личко й зрозумів — Галина каже правду.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Прикордонники помічають підозрілий вогник на березі
Катер прикордонної морської охорони, швидкохідний і сірий, схожий на щуку, відчалив од пристані. Незабаром він зник у темряві. Сіяв дрібний тихий дощик. Електричний ліхтар на березі змагався з темрявою, яка, здавалося, суцільним муром насувалася з моря.
Такі темні ночі найзручніші для порушників кордону. Це чудово знає весь екіпаж катера, і в ці нічні години немає такого моряка, який би особливо гостро не відчував відповідальності й важливості дорученої справи.
Командир катера щільніше насунув собі на картуз капюшон брезентового плаща. Дощ не вщухав, він збільшувався з кожною хвилиною, важкі хмари висіли так низько, що їх, здається, можна було дістати рукою з командирського містка. Давно вже сховалася в мороці пристань, дощ барабанив по палубі, від нього, здавалось, не врятують ні теплий бушлат, ні плащ.
Командир катера чудово знає свою дільницю. Кордон на морі — для нього не уявлювана лінія, накреслена на бурхливих хвилях, — цю лінію командир відчуває так, як свої пальці, як свій катер.
Перед виходом катера в море командир мав коротку ділову розмову з начальником загону.
— Товаришу Чертков, — сказав начальник, — ніч темна, на морі туман. Ви розумієте, чому я кажу про це?
— Цілком розумію, товаришу начальник!
— Випадки порушення кордону за останній час збільшились. Я не маю ніякого сумніву у вашій пильності. Будьте уважні, як завжди, і пам'ятайте — ніч надзвичайно темна…
— Її освітить, коли буде треба, прожектор з мого катера, — відповів Чертков.
І тепер, напружено вдивляючись у море, командир пригадав цю свою відповідь начальникові. У Черткова була своя тактика: він не скромадив моря наосліп промінням, але в потрібну хвилину несподіваний сніп блакитного світла вихоплювався з мороку ночі, і порушник кордону, зненацька викритий, розумів, що він програв справу.
Моряки казали, що в їхнього командира є якесь внутрішнє відчуття присутності ворога. Але сьогодні ніч така темна, що Чертков, мабуть, сам не вірить у жодне своє відчуття. Раз у раз на непривітні хвилі лягає довгий шлях світла від прожектора. Шлях то скорочується, підходить до самого катера, то раптом простягається в невідому далечінь, і кінець його губиться, здається, десь за обрієм.
— Ну, ніченька, — сердиться командир. — Неба від моря не відрізниш…
Він не кидає свого містка. Ліворуч з'являється далека зелена крапка. Що за чорт? Звідки тут узявся маяк?
Крізь темряву ночі, крізь густий туман десь на березі миготить вогник.
— Дозорний! Ви бачите вогонь?
— Не бачу, товаришу командир!
— Я боюся, що ви проґавили, товаришу Чайка.
Командир замовк. Вогник погас. Та тієї ж хвилини він знову замиготів — далекий, як зірка в тумані, далекий і ледве помітний.
— Бачу, товаришу командир. Вогник на березі!
— Сам знаю, що на березі, але… підозрілий якийсь вогонь.
— Ми зараз знаходимося проти Слобідки, товаришу командир, можливо, що це з якогось будиночка. На полум'я від вогнища не схоже.
— Ну яке там вогнище! Не забувайте, що зараз година ночі. Навряд чи світитиме хто в такий пізній час. До того ж, хіба вам не відомо, що з моря тут видно всього кілька будинків?
Командир зацікавлено й уперто дивився на далекий вогник, пощипуючи себе за голене підборіддя. За цим рухом ховалось хвилювання.
— Вогник зелений, товаришу Чайка. Яскраво-зелений. І… великої сили. Звичайне світло в віконці не проб'ється крізь цю волохату пітьму.
Чертков викликав на місток свого помічника. Далека зелена крапка почала рухатись. Вона робила щось схоже на круги.
— Чи не думаєте ви, що це світло горить на якомусь високому місці — на скелі, може, на даху будинку? — спитав командир.
— Дуже можливо. У всякому разі, це нагадує якусь світлову сигналізацію, — відповів помічник.
— Мені теж здається, що це — сигнали. Ви подивіться — вогник не стоїть на місці, він робить круги. Ним, напевне, керує людська рука.
— В такому разі…
— Ви хочете сказати, що повинна бути відповідь з моря?
— Не знаю, але заходів треба вжити.
— Це ми зараз зробимо. Я гадаю взяти курс просто на вогник.
Чертков подав коротку команду. Катер повернув ліворуч. Та тієї миті далекий вогник погас.
— Чорт! — вилаявся командир. — Наче хтось підслухав нашу розмову.
Чекали. Вогник не з'являвся.
— Мені теж здається, товаришу командир, — сказав Чайка, — що це світло — справді умовний знак. Не інакше, як сигнал.
Командир замислився.
— Може бути, — сказав він. — Але я ніяк не хочу думати, що комусь пощастить провести нас за ніс.
Ніч минула спокійно. Блідий світанок протирав над морем олов'яні мутні очі. Далеко в тумані чорнів берег.
Командир напружено розглядав у бінокль Слобідку. Трохи віддалік від селища, на околиці, з-за дерев визирав двоповерховий будинок колишньої панської дачі. Всього будинку не було видно, але над деревами височів його другий поверх з рядом вікон і червонів дах.
"Нічого підозрілого, — подумав командир, — але вогонь… зелений вогонь… І як тепер розбереш, де він світився?"
Чертков пригадує, як він перший помітив вогник, як покликав дозорного. Вогник спочатку спокійно мерехтів крізь туман, а потім почав креслити короткі круги. І що далі отак пригадував командир катера, то все переконливішою ставала думка, що таємничий зелений вогник не що інше, як сигналізація. Кому? Чи не порушникові кордону, який, угледівши умовний вогник на березі, знатиме, до якого місця йому безпечніше пристати?
А може, навіть на тому місці хтось має ворога зустрінути?
В черговому рапорті начальникові загону Чертков докладно розповів про нічний вогник. Він спочатку вагався — чи треба про це згадувати? Може, звичайнісінький вогник, не вартий уваги.
Але начальник, прочитавши рапорт, викликав командира катера до себе.
— Я надаю цьому серйозного значення, — сказав він. — Зелений вогник помічали не тільки ви. Я з'ясую цю справу. Деяких заходів уже вжито.
На слові "заходів" начальник зробив наголос, і Чертков зрозумів, що заходи ці, напевне, досить рішучі й ґрунтовні.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Володар великої таємниці
— Сашуню! Пора вставати, Сашуню!
Сон миттю спурхнув з Сашкових очей. Хлопець схоплюється. На ліжку біля нього сидить Івасик і гладить плямисту морську свинку.
— Сашуню, а хто її пофарбував?
— Кого, Івасику?
— Ну, оце. Свинку. Ось жовтеньке, ось чорне. Ось біла плямочка. Манюня.
Сашко весело сміється. У нього велика-велика радість. Така, що й у грудях не вміщується, пирскає іскрометним сміхом. І що за радість така? Що трапилось?
— Природа їх фарбує. Свинок і все на світі.
— Паркан біля сільради маляр фарбував.
— То — неживе.
— А Льоня й живе фарбує. Кішку сажею вимазав… Була білою — стала чорною.
— То він природі допомагає, твій Льоня. Усе робить природа.
Івасик уявляє Природу. Вона схожа на того маляра, що фарбував паркан. Вона вся обвішана цеберочками, У руках щітка. Вона йде й фарбує, йде й фарбує. І корів, і собак, і морських свинок… От коли б і справді була така тітка Природа! Івасик би попросив її трохи змінити фарби і свинок, приміром, пофарбувати в яскравіші кольори — у синій, червоний чи зелений. І вже інше питання цікавить Івасика.
— Сашуню, а баба Лукерка казала, що бог не дав свині роги. Еге ж, не дав? Він скупий — бог?
— Немає бога, — каже, взуваючись, Сашко.
— І мама казала, що немає. І дід Савелій. А баба Лукерка…
— Вона дурна, ота баба.
— Вона загубила десяту клепку з голови? Еге ж?
— Мабуть, що так.
— У нашої діжки в хижці обручі теж розсохлися…
Сашко зрозумів нарешті, звідки прийшла до нього ця буйна радість. Він пригадав учорашній день, розмову з Василем Васильовичем і Галину. Кленовий листочок — символ дружби з Кукобою — лежить між сторінками "Зоології". Серце стрибає в грудях, як пустотливий гумовий м'ячик.
Щоденні фізкультурні вправи треба розпочати не гаючись, з сьогоднішнього ранку. Стривай, голубе Башмачний! Побачимо, хто буде зверху!
Сашко енергійно викидає на всі боки руки. Пальці міцно стиснуто в кулаки. Він підкидає в повітрі ногами з таким запалом, наче хоче дістати ними до стелі. Івасик так заливчасто сміється з цих незвичайних рухів, що йому починає відповідати з хижки щебетанням щиглик. Сашко зупинився, щоб витерти з лоба піт. Дід Савелій поставився дуже прихильно до внукових вправ.
— Такечки, так, — примовляв він. — Рибалкою будеш.