А Огиренко сидів за столом поруч із зятем, взяв міцно того за руку й сказав:
— Корнюшо, покинь. Це не зараз!
Той тільки блиснув очима. І Сахновський з-за столу:
— Да в чом дєло?! Що це за анархія! Влади не визнають?! Данюша:
— Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмірковують собі на здоров'я! Хіба й нам не цікаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мізкують? Та які плани будують? От у чім річ,— до Гниди звернувся: — Чи не можна туди чоловіка якого підіслати?
— Та там є підходящий,—сказав Яків, трохи подумавши.
— Хто?— глянув важко Матюха.
— Охтиз.
— Ну, от і сядь, Корнюшо, все буде гаразд, а ми ось вип'ємо,— посадив-таки зятя, підсунув йому чарку і сам узяв, і інші. А як випили, схилився грудьми на стіл і додав стиха, щоб на той край столу, де жінки, не чути було: — Тут гарячки, товариство, пороти нічого. Треба з усіх боків обміркувати, а тоді по-військовому — рраз! — і ваших нєт!
— Да в чом дєло! — п'яний хитнувся Сахновський на канапі. А Яків сказав:
— От Кушніренка б тільки нам вирвати.
Матюха глянув на нього:
— А без нього в нас нікому?
З-за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого; одхилився Матюха:
— Підстеріг де вночі, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.
Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього Данюша звів трохи вбік, на оті руки з мискою. Повернув і собі голову,— а то Зінька миску ставила. Хмурий, штовхнув її.
— Іди к чорту! Лазиш тут!
— Не лазю, а страву подаю.
Матюха замахнувся на неї, але Зінька одхилилася,— не вдарив. Тільки як-як од розмаху сам не полетів разом зі стільцем.
— Сволоч!
З-за столу схопилася Ліза й підбігла до чоловіка. На наймичку накинулась:
— І вєчно ти, Зінько, розстроїш!
Зінька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потім мовчки пішла. Матюха звелів Лізі в спальні для них столика накрити: там вони будуть собі. Та хай Зінька кислиць витягне. А то тут незручно: може, і серйозні розговори зайдуть.
— І це щоб зараз же!— глянув він на Лізу хмуро. Потім подався тулубом п'яним до столу й довго не міг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха,— піймав-таки врешті, набрав киселю в мисці, а тоді обвів посоловілими очима гостей, що вже заїдали киселем, і жестом розвезеним руки, що в ній була ложка,— "просю покорно!"
Після киселю перші встали з-за столу — заторготіли стільцями — жінки. Вилізли з-за столу чоловіки. Огир, Гнида й крамар старанно до богів хрестилися, а потім — дякували за руку господаря. Молодші закурили. Деякі з жінок вийшли на кухню й напинали хустки великі на плечі. А Никанор Іванович завів грамофон. До столу, тепер уже килимом застеленого, знов сіли старі, точили не закінчену за вечерею балачку. Про ярмарок гомоніли. Крамар ні одного не пропускає. А Огиря саме цікавили ціни теперішні на воли.
— А що, може, обміняти думаєте?
— Та ні, в мене й ці ще не старі,— сказав Огир і помовчав трохи,— другу пару треба б на весну. А то на одну важкувато.
Губаренко примружив око і, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.
— Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобі Юхима Федоровича і вдруге розкуркулювати.
Це в жарт. Та Гниді все ж ніяково стало. Він винувато якось звів брови й плечі і сказав:
— Як таке ж урем'я тоді було.
— Да, було...
Пауза. Бачив крамар, як в Огиря під бровами тінь лягла, отже, став поважний одразу і так, немов, власне, ні до кого не звертаючись, мовив задумано:
— Ні, як хазяїн-таки, як розумний чоловік,— хоч ти його не то що розкуркулюй, а не знаю що,—все одно хазяїном буде. А як дурак дураком, як лайдацюга,— хоч ти йому щороку по парі волів давай з розкуркулення, то так-таки пролетарією й лишиться: або проп'є, або не догляне та здохне в нього.
— А це вірно ви сказали,— хитнув головою Гнида,— бо хіба воно йому болить: він же його не наживав. Та й те ще думає інший: не стане, то знов дадуть.
— Е, ні, товариші, забудь! Тепер уже й влада зрозуміла, що скільки в шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не наллєш. А нашому кенесе скільки не давай і землі, і насіння, і худоби,— не хліборобив він зроду, наймитував,— ото його й доля. А хлібороби є натуральні, з діда-прадіда хлібороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..— одкинувся крамар на стільці. Огир прислухався до травлення в своєму шлунку й чи слухав, чи ні. Ще говорив крамар:
— Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потім дальше — більше: уже ж і в оренду можна брати в самих незаможних, не тільки у фонді.
Огир одірвав себе од задуми й подався тулубом, грузний, до столу. Сказав зітхнувши:
— Землі держаться, як зубами. Хіба вже який без худоби, а земля далеко. А ще немов оцей бродяга підіб'є народ та клопотати стануть.
Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:
— А це вже хай вони,— хитнув головою на хату,— молодші хай.
У Гниди тільки брова ліва тріпонулась, а він мов не чув, заговорив знов про воли, про ціни на них на ярмарку.
Заспівала співачка "Чайку". Молодь сміялась на канапі. Данюша так смішно розповідав єврейські анекдоти. Аж і в Матюхи пика червона, як баклажан, розплилась, розмазалась у п'яну усмішку. Підійшла Ліза й сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав, поки Данюша скінчив розповідати. Тоді підвівся і тим усім хитнув головою. Як не прохали жінки — ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша розповість,— Матюха хмурний:
— Ніззя! Хай потім.
Х
У спальні до ліжка був приставлений столик кругленький, і на ньому стояла вже карафка з самогоном, склянки й закуска.
— Ну, от, друззя,— не сів, а зліг Матюха впоперек на ліжку, головою розпатланою обіпершися об стіну,— діло предстоїть нам дуже сурйозне, і потому зачини, Якове, двері й сідайте.
Начміліції вилаявся був, мовляв, не дадуть і з жінками пожартувати, діло знайшли. Данюша по плечу ляпнув його з п'яним усміхом:
— Кинь, Льоню, дурницями займатися: ото Паша... який чорт гидкий, а не бійсь — поки не женишся...
— Та ну її!
А Матюха зауважив:
— Це, брат, не тільки мене, а й тебе торкається, це чорт на нашу голову з'явився. Головне;— що партійний! От у чім заковика!
— Да, може ділов наробити, якщо як,— додав Гнида Яків,— це не Тихін, цей зна ходи і в партію, і в повіт. Що йому, чортові? І вже бачу по ньому: рознюхує, сволоч. От і сьогодні чув на сході — за Кушніренка балакали: як, мовляв, що в його облікова картка на крадену коняку сказалась? Де він узяв її, що все чисто, і масть, і прикмети правильні. А Давид і каже: "Та вже ж сам картки не видрукував, видно, друг є такий, що біля карток". І за Одарку, що повісилась, пробі, чи якийсь лист десь є, чи кому щось казала. Взагалі, чоловік небезпечний. Немов що — пропали, вважай!
На хвильку всі змовкли. Може, кожен хапливо переглядав шматки життя свого за останні роки: скільки отак селян плачуться, не знаючи на кого,— озлидніли, лишились без тягла. Власне, то сам Гнида з компанією, а Данюша хіба, бувало, шепне: "У того б слід, хай трохи осяде". І Матюха брав пай тільки за те, що мовчав. Сахновський за облікові картки, та вже як викриється, всім одна шана: конокради. За це не милують. Ще на тому шматті життя п'яного виступали плями одна за одною, брудні і з кров'ю. Льоньці так ясно стали в уяві клуня й юрба, на землі лежить Одарка,— тільки-но з вірьовки зняли. Робив розслідування в сільраді, а якийсь парубок, як були з ним наодинці в хаті, на запитання, що може показати: "Ти її, падлюко, зі світу звів". І хотів ударити. Заарештували його, а потім — хто знає? — вели міліціонери в місто, а в шелюгах він кинувся тікати... Ну, його й пристрелили...
Дзенькнули шпори під столом. Сахновський поривно звівся із стільця і, схвильований, пройшовся по кімнаті. Враз зупинився біля столу і сказав з паузами й твердо:
— От що, товариші. По-моєму, без усяких балачок шльопнуть гада — і точка.
Тиша. Чути, як за дверима в світлиці сміялись хором жінки, а потім було чути — щось за дверима говорила Ліза, видно, смішне, бо знов — сміх. Матюха звівся з ліжка і, наливаючи склянки, процідив по слову:
— Да, я підтримую. Шльопнуть!
Данюша тільки здвигнув плечима — хто ж, мовляв, буде проти? Але не в тім питання, що з ним зробити, а як зробити? Щоб і комар носа не підточив, а не так, що й пальці знати. От над чим їм подумати треба. Бо їх же ціла компанія, так не залишать: мовляв, хто зна, хто вбив, чорт його, мовляв, бери. А будуть дошукуватись. От через те й треба план скласти, все точно вирахувати, утворити відповідну обстановку. Оце така Данюшина пропозиція.
— Поки ти обстановку утвориш, він таких ділов натворити встигне.
— Ну, "встигне"! Треба слідкувати за ним. Яків Гнида кашлянув і перехилився до товаришів. У нього, мовляв, теж план є. Не який мудрий. Ну, а коли б вийшло все так, як думається, дуже б добре було. Це так: учора в млині він допізна був, а Давид молов саме з Тихоном. Ну, Тихін ото пішов додому чогось, а Марію прислав за себе. Так, от же чортова баба,— сама до парубка в'язне, при людях прямо. А потім разом із млина і вони поїхали, а він, Гнида, пішов. Так біля воріт Мотузчиних бачив: закручують уже любов. Начміліції аж шпорами дзенькнув.
— І добра молодиця?
Яків зітхнув важко і, примруживши очі, покрутив головою.
— Писанка. Та ще дітей немає ж,— як дівка. Ну, а Тихін же хворіє, от і найшла собі молодця.
Трохи помовчав Яків. Марія перед ним як жива. Ворухнулись широкі брови в Якова.
— Да. Так ото я й подумав: чи не можна б на цьому роль зіграти? От як закрутять вони, щоб хоч поговір пішов. А тоді пусте вже: Давида й де-небудь підстерегти можна. А чи й просто в хаті — завжди читає кінець стола проти вікна,— і кінці у воду. Хто? А ясно хто: в кого жінку одбив — з ревнощів. А за це скільки дадуть?
— Вісім років,— сказав начальник міліції поважно.
— Та ну, брат?! — аж звів брови радісно здивований Яків.— От би!..— і знов підійшла й стала Марія перед ним як жива. Щось думав Яків, а сказав тільки:
— Да, це треба...
Усі погодились на тому, що дійсно план Гнидин добрий. Але чи він удасться — це ще питання, бо все залежить од того ж самого Давида та Марії, а збоку вплинути ніяк на розвиток отих подій. Добре як добре. А на всяк випадок у Данюші інший план зародився.
Трошки складніший, правда.
Всі глянули на Данюшу.