Кілька хлопців під керівництвом тесляра робили вітряк і приладжували до точила шків, інші копали на косогорі яму для сохи, на якій триматиметься вітряк. Група комсомольців розміряла майданчик для футбола і волейбола, інші забивали рейки для воріт і закопували стовми для волейбольної сітки. Гриць з Петром готували скраклі і Панькові, який не чув, про що вони розмовляли, було чудне дивитися, як вони, сперечаючись, розмахували руками.
Незабаром до греблі під’їхала гарба з околотом.
Скоро біля гарби замайоріли червоні, сині, білі і строкаті платтячка дівчат, а поміж ними золотом виблискувала житня солома.
Весь колектив працював, всі були чимсь зайняті, і всім було, напевно, так же радісно, як і Панькові.
"Дурний Кваша, — згадав Панько Миколу. — Розбіжаться! Ніхто не розбіжиться!"
Накидавши повну вагонетку ґрунту, він стежив, як вона легко скочувалася вниз, перекидалася, а піонери лопатами розрівнювали землю. Земля лягала рівним шаром, і майже непомітно було, щоб гребля в тому місці зростала. Але все ж вона росла! На кілька сантиметрів за день підвищується гребля, а ось уже скоро закриє дерев’яну трубу. Справді, днів за два труба сховається під землею! Він замітив на лекалі сучок, до якого доходила зараз гребля, і другий сучок на півметра вище. Ввечері він побачить, наскільки підіймається гребля за день.
"Ні, дурний-таки Кваша", — вирішив він остаточно і з новою силою взявся кидати ґрунт у вагонетку, що саме повернулася з греблі.
Перед обідом приїхали Корній Корнійович і Володимир Семенович. Вони обійшли греблю, постояли біля дівчат, що в’язали мати, подивились, як хлопці робили вітряк. Видно, голові колгоспу подобався задум піонерів і комсомольців. Звичайно, подобався, бо Корній Корнійович кілька разів брав у руки крило, оглядав з усіх боків точило, довго розмовляв з теслярем.
В обідню перерву Панько зразу ж кинувся подивитися на млинок. О! Хіба у Кваші такий! А соха! Товста, як на колодязі! Сьогодні він піде до Кваші і подражнить його. Навіть, коли Микола і зробив млинка, то хіба такого, як вони?
— Панько! Де ти? Сюди! Чоломбитько! — раптом почув він голоси від палатки.
Він оглянувся і, побачивши натовп біля стінгазети, миттю побіг до гурту.
— Ну, роздраконили твого Квашу! — показав один з хлопців на карикатуру в газеті.— Подивись!
Панько не помітив, що хлопці чомусь раптом замовкли, коли він уткнувся поглядом у замітку під заголовком "Кваша — будівник", де говорилося про дезертирство Миколи. Під заміткою була карикатура, на якій художник намалював малесенького Квашу біля дощечок і перекинутого точила, а поряд втричі більших на зріст піонерів біля великого вітряка.
— От здорово! — засміявся Панько. — Треба було ще написати в заголовку слово "дезертир".
Всі засміялися, а Панько знову не звернув на це уваги.
— А чого ж ти далі не читаєш? — спитав хтось з хлопців.
Панько обвів поглядом газету і спинився на другій карикатурі. Обличчя його враз похмурніло. Почервонівши, він розглядав мовчки "Малюнок загадку", де був намальований сам Панько, що однією рукою відчиняє вікно, а другою запрошує до піонерської кімнати рябого кота. Внизу був підпис: "Хто запросив кота у гості до хом’яка?"
Всі мовчали.
— І зовсім нецікаво, — пробурмотів Панько, не в силі повернутися від газети, щоб не зустрінутися поглядами з хлопцями.
— Та чому ж нецікаво? — ледве стримуючи сміх, спитав Гриць.
— Та так, нецікаво, та й усе! — сердито промовив Панько і, пересиливши себе, повернувся і пішов геть.
— Ти ще не все прочитав, — лагідно звернулася до нього Аргунь, — там ще є про тебе.
"Про список з скороченням!" — вирішив Панько і, спалахнувши, щосили кинувся геть від газети.
— Підожди! Чого ти! — почув він за собою голоси і припустив ще дужче.
От яка дяка йому за те, що він усі сили свої віддавав будівництву! І Кваші і йому однакова шана! Хіба він запрошував отого триклятого кота? Кіт сам прийшов… Що, хіба він, Панько, навмисне відчинив кватирку? Чого ж насміхатися?.. І Аргунь хороша! Ну, нехай він не так написав список, але ж потім він виправив!
Панько відбіг за греблю і, важко дихаючи, сів. Потім побачив, що до нього наближається Аргунь, схопився і побіг балкою до криниці. Написала, він був певен, що про випадок із списком написала Аргунь, а тепер ще й іде, наче добра…
Він ліг біля криниці і дивився на воду, в якій відбивалося його збуджене обличчя, але не помічав нічого. Все в ньому клекотало.
Що ж робити? Піти додому і більше не повертатися на греблю? Так! Піти і не повертатися! Хто ж написав про список? Звичайно, Аргунь. Інакше чого б вона бігла за ним до греблі? Соромно стало, то й бігла.
Він продовжував дивитися в воду, вигадуючи, як помститися Аргуні…
Кинути роботу на греблі.
Степан Юрійович надішле до нього Аргунь, щоб вона
умовила його повернутися. Нехай покланяється мені… Раптом у нього майнула думка, що Степан Юрійович наказав йому умовити Квашу повернутися на роботу. А тепер і його умовлятимуть. Виходило, що він і Кваша стали в один ряд… Це примусило Панька задуматися. Ні. Кидати греблю не слід. Він не прийде на роботу один день. Справді, завтра випустять новий номер газети і про нього забудуть. А Аргунь… Що ж зробити Аргуні?..
Нарешті він звернув увагу на своє відображення в криниці. Чуприна вся вигоріла, а ніс геть увесь облупився. Червоне обличчя, скуйовджене волосся і сердиті очі поряд з облупленим носом справляли зовсім не те враження, що хотілося б Панькові. Він пригладив волосся, потім обережно став здирати шкіру з носа. Ніс став ніби пристойнішим, але такий червоний, що просто гидко було дивитися… Панько встав. Що ж робити?
В таборі було зовсім тихо. Напевно, почалася година відпочинку. Він помалу пішов до греблі і обережно виглянув з-за насипу. Комсомольці і більші піонери ганяли в футбола, Гриць і Петро грали в скраклі, старші піонерки все ще в’язали мати, а менші, пороздягавшись, вже лежали на солом’яних підстилках. Біля палатки не було нікого.
Панько згадав про газету. Що ж там написано ще про нього? Байдуже, щоб ніхто не подумав, що він іде прочитати статтю про себе, попрямував до стенда. Швидко пробіг очима по заголовках і раптом відчув, як йому захопило дух.
"Беріть приклад з Панаса Чоломбитька", — прочитав він, не вірячи своїм очам. В замітці говорилося про те, що Панько приходить на роботу раніше всіх, що він зразково працює, не відмовляється ні від якої роботи, що він склав список свого загону, не зробивши жодної помилки… А внизу стояв підпис автора замітки — А. Гунь.
В перші секунди Панько взагалі нічого не розумів, потім він болісно почервонів, згадавши все, що думав про Аргунь, а потім відчув радість, що все неприємне минуло.
— Ура! — вигукнув він і вистрибом побіг до комсомольців, які грали в футбола.
"ПАНАС ЧОЛОМБИТЬКО СЛУХАЄ!"
Минуло два дні.
Звільнившись від роботи Панько не схотів грати ні в футбола, ні в скраклі, а пішов до хлопців, що майстрували млина. Справа, тут, виявляється, була не така проста, як думав Панько. Адже вітер не завжди дме в один бік, і треба було зробити так, щоб вал з крилами повертався навколо сохи відповідно до зміни вітру. Треба було і точило пристосувати так, щоб воно теж поверталося разом з валом і крилами. А для цього вітрячок доводилось робити на зразок справжнього великого вітряка.
— А подай мені шершебеля, — звернувся до Панька Петро, відклавши в бік сокиру.
Панько не знав, що таке шершебель, і розгублено оглянувся навкруги.
— Та-он же він лежить! — показав Петро очима на рубанки, фуганки і шершебелі, що лежали рядком на дошці.
Для Панька всі ці інструменти були рубанками, і він подав перше, що трапилося під руку.
— Та хіба ж це шершебель? Це ж рубанок! — промовив Петро радий, що показав свою обізнаність з інструментом.
— Він ще фуганок подасть! — зневажливо кинув другий дванадцятилітній майстер.
— Ех, ти, — з докором сказав Петро і, підійшовши до інструменту, взяв потрібний. — У рубанка лезо пряме, а в шершебеля — вигнуте.
— Зрозумів?
— Та він, мабуть, і долота від стамески не відрізнить, — усміхнувся третій, що довбав дірку в перекладині і взнав різницю між долотом і стамескою годину тому.
Панько дійсно не знав, у чому різниця, але признатися в цьому йому не хотілося.
— А може, й відрізню, — сказав він, щоб приховати ніяковість.
— Немудра штука, — втрутився тесляр, і глузування припинилось.
Панька трохи турбувало, що хлопці працюють уже не перший день, а нічого готового, крім крил, ще не було. Коли ж вони закінчать вітряк?
— Дядьку, — не витримав він і звернувся до тесляра. — Коли ж ви зробите млин?
— Завтра, мабуть, скінчимо, — відповів той.
"Ну, завтра піду І до Кваші", — вирішив Панько і пішов подивитися на свою відзначну на лекалі. О! Гребля піднялася майже до того сучка, що його примітив Панько. Труба була вже засипана. Коли б зараз напустити води в ставок, то Панькові було б у ньому з головою.
* * *
Ввечері повернувся з міста Аркадій Іванович і привіз чотири ящички з телефонними апаратами, й другого дня, коли Панько накидав у вагонетки глину, на греблі вкопали стовпчик і до нього прибили чорний блискучий апарат.
Панькові дуже кортіло зараз же побігти туди, подивитися на телефон і спробувати, чи добре чутно, але він не хотів подати поганого прикладу для інших хлопців, що теж копали землю, і тільки час від часу оглядався на телефон і на маленьку піонерку з п’ятого загону, яка, очевидно, чергувала біля апарату, бо не відходила від нього і на хвилину.
"Ну, в обідню перерву і я поговорю з ким-небудь по телефону", — подумав Панько, коли несподівано піонерка загукала тоненьким голоском:
— Па-а-анько-о-о! Кли-и-чу-у-уть!
Хлопчик озирнувся навкруги, але всі були зайняті своєю роботою, і не чути було, щоб хтось шукав його.
— Хто кличе? — крикнув Панько.
— Сте-е-пан Ю-ю-рійо-вич!
Панько поклав лопату і кинувся до палатки.
— До телефону! — гукнула йому навздогін піонерка.
Ось, нарешті, і він поговорить по телефону.
— Бери трубку, — сказала піонерка.
Панько взяв трубку і приклав до вуха. Чутно було якісь шерехи, приглушену розмову.
— Та чого ж ти мовчиш? Кажи: "Слухаю", — пошепки промовила дівчинка.
— Слухаю, — і собі прошепотів Панько.
— Голосніше, — сказала піонерка.
— Голосніше! — повторив Панько.
— Та ні! — засміялася дівчинка.