— Помітивши Пилатів рух, Йосип поспішив продовжити:
— Відродження не в напрямі конче утворення власної завойовницької держави, але передусім відродження моральне, духове, без якого не може бути нічого великого і вічного. Відродження затоптаних в багно ідеалів, збудження приспаного дзеленчанням золота шляхетного духа, відродження ведучої легенди, що не вмерла під брязкіт терез ваги і бринькання локтя. Месія, Понтію, це людська гідність, повернена цим крамарчукам, крутіям, шахраям і здирникам, за яких небезпідставно вважає юдеїв цілий світ.
Пилат потихеньку пристукував по яшмовому столу пальцями, рясно оздобленими перстенями.
— "Царство моє — не з світу цього!" — промовив задумливо. І раптом змінивши тон, заговорив захоплено:
— Щось є незвичайне в цьому "Цареві Юдейському", Йосипе! Незвичайне! Повір мені: з першим поглядом на Нього мене прошила думка — цей не має жодної вини! Я й сам хотів увільнити Його. А коли ж і Прокула так завзято стала за Нього. Нарешті — ти.. Але, але.. Що ж я можу; не кажу вже, що він не бажає врятуватись? Ти ж сам бачиш. Я грав, так би мовити, на останній удар костей. Навіть переміг свою вроджену огиду — й промовляв до цього мотлоху з вулиць. Ти ж знаєш, хотів був вплинути на них, щоб увільнили Його з милости!.. Таж немає нічого тяжчого, як намовити порядну людину переступити закон. Хіба.. спробуй ще сам. Я дам тобі перепустку, дарма що тепер цього вже ніби й не можна. Спробуй, піди. Я б дуже був радий, бо ж це дивовижний в'язень... немов не я Його, а Він осудив мене, пробачивши мені свою смерть.
Пилат замислився. Мовчав і Ариматейський. Зненацька прокуратор підвів голову. Майже мрійний усміх освітив його виголене, випещене обличчя з твердим квадратовим підборіддям. М'який вираз так не гармонізував з його енергійними рисами, що Пилатове обличчя видавалося Йосипові чужим, незнайомим.
— Далекі... давні речі пригадались мені, Йосипе. Колись, як ще носив я
претексту... Скільки прекрасних годин пережив я, сидячи до білого ранку над улюбленими сувоями! Скільки було радости у дебатах з такими ж, як і я сам, юнаками про стародавні римські чесноти. Як уболівав я, що гине gloria Romanorum, міць, обгрунтована на безкомпромісовій, твердій, холодно-чистій як прозорий кришталь, чесноті! І ті друзі мої... , де вони нині? Вірили ми без застережень в конечне здійснення наших променистих мрій, наших сяючих ідеалів... Вірили ми, Йосипе, навіть у чисту правду, вірили, що можна її пізнати, що можна її передати иншим...
Зідхнув і безрадно махнув рукою..
— Що ж лишилось від тих квітів душі? Квітів прекрасних, хвилевих, як і справжні квіти?.. Завзятий республіканець Понтій, що так захоплювався життям стародавніх, — ось він перед тобою, друже: лисий прокуратор "божеського" цезаря. В королівському палаці, де перебував останній король єрусалимський, не досить розкошів, зручности, речей мистецьких та всякого добра, щоб задовольнити "суворого сина квіритів". Ось що прочитав я в погляді тієї Людини, що її боронив я перед шумовинням життя... А правда.. Як давно я не згадував про неї, аж поки Він не нагадав мені.
І все ж таки нині я не знаю, хто скаже мені щось правдиве про неї... Хто мені скаже, що таке правда?!..
********************************************************************************************************************************************************
ЯК МИНУЛА Ж СУБОТА...
Тому, що передвечір цього святочного дня був дуже урочистий, — спішно поховано тіла розп'ятих. Прибрано й хрести, засипано кров, щоб жодна згадка про смерть не порушували святкового настрою єрусалимських правовірних і не було чого чіплятись "імущих власть".
Голий, порожній тягся до неба гострий верх Голготи — Лисої Гори, посеред засипаного опокою, мов битим череп'ям притрушеного "Черепового місця". Ніби на цьому місці ніколи не було жаху, ніби нічим не оплюгавило тут себе на віки вічні убоге людство...
Непроглядна пітьма огорнула верхи Сіонські, накрила місто жалібним завоєм, постелилась по горі Оливній. Ні зорі в небі, ні вогника на землі...
Душі ж Ісусових учнів оповив сум ще чорніший. Пригасив думку й надгробним каменем завалив серця.
..."Поражу пастиря й розпорошиться отара"...
Без слів, без зідхань, приголомшені безголов'ям, тулились залякані учні в оселі того, хто не раз і не два давав їм захист: господар гостинний, що на Останню Вечерю приготував Учителеві світлицю ясну й велику, ще раз укрив їх в себе перед можливим переслідуванням.
Зібрались тут майже всі: Петро і Андрій, Яків і Вартоломей, і Пилип, і Яків Альвеїв, Марко і Тадей, і Симон Ханаанець. Були й жінки: Марія Маґдалина та Марія друга, Саломея і мати синів Заведеєвих. Бракувало Томи, що відбився від гурту, й улюбленого учня Ісусового — Івана: Матір бо Ісусову взяв він до оселі своєї. З ними ж відійшов і лікар Лука, щоб умінням своїм послужити Матері болісній. Людськими силами хотіли помогти Тій, що їй служать янголи Божі...
Не було тієї ночі між учнями й зрадника, чиє наймення з огидою викинули з серця свого.
Тихо й ритмічно плакала водяна клепсидра, відмірюючи слізьми час. Людські постаті були нерухомі, як понадбережне каміння над Мертвим морем. Ніхто не обчищав каганчика, що тьмяно шкварчав під надщербленим горщиком. Ґніт ледве жеврів у душній пітьмі.
Зненацька випросталась жіноча постать. На мить заслонивши сліпе світелко, струснула повітря пишною головою й, мов хвора, хитаючись, ступила крок, другий, взялася за рамку дверей.
— Куди ти, Маріє? — піднесла голову Саломея. — На дворі ж глуха ніч..
— І смерть, — глухо, беззвучно додав Андрій. — Чигають бо на нас Аннові й Каяфині. Не досить їм смерти Вчителя.
Марія мовчки щільніше натягла темну столу на золоте волосся. Носила завжди римську одіж. За те ще більш обурювались на неї правовірні. Гетера? Та що ж! Хіба ж Рагаба єрихонська не була блудницею, а послужила ж народові ізраїльському! Але відкидати освячені традицією звичаї і носити чужу одежу — цьмого подарувати не міг добрий гебрай. За це не раз і камінювати хотіли Марію.
— Маріє! Не виходь! — озвався знову Андрій.
Тим часом він заступав старшого в малому гуртку. Петро бо, обхопивши голову руками, не подавав ознак життя. Був живий, але не жив. Його життя вмерло в ньому, коли обірвався третій спів півня в Преторії.
На мить вирізьбився білою камеєю профіль Маґдалини в жовтавому світлі каганчика: обернулась рвучко і терпко промовила:
— Та вже мовчи, Андрію! Сказали ви вже своє й зробили — чоловіки. Зрадили, виреклися, покинули.. Втекли... Мовчи вже! — і співучий голос заломився жалем у здушеному риданню. Але опанувала собою: — Маріє! Саломеє! Ходімо...
Бунтівничий дух гетери ще раз повстав проти чоловічого ярма, що накидає слухняність. І, як раз у раз, за покликом до бунту, пішли плохі й покірливі, звиклі до слухняности. Вийшли всі троє з Маґдалиною попереду.
Парка ніч накрила їх м'якою долонею. Було чорно, ніби височенна стіна стала перед самими очима. Саломея міцніше притулилась до Маґдалини. Духом вгадала, куди веде їх Марія: жінкам бо годилось плакати на гробниці аж до дев'ятого дня.
Яка ж пітьма!.. Чи втрапимо на стежку до садів Ариматейського?
— Втрапимо. Горою...
— Понад ущелиною та проваллями? — тривожно запитала друга Марія.
Щось живе вимоталось з пітьми й ухопило жінок за одежу:
— Я — з вами.. Візьміть!.. Вкажу вам шлях... я ж бачу й тепер, як у день...
— Хто ти? — намацала Маґдалина кучеряву дитячу голівку.
— Тамар... сліпа... Сліпонароджена, що жебрала коло скарбниці храму.
— Звикла ходити в пітьмі! — обняла дитину мати синів Заведеєвих.
— Ні, ні! Він дав мені зір!.. Христос зцілив мене. Я нині бачу й уночі, як у найясніший день. Я знаю стежку...
Марія Яковлева відчула в пітьмі, що й друга істота ще тулиться до Тамари.
— З тобою ще хтось є?
— Сераг, глухоніма... Ми завжди ходимо разом.
— Сліпа поведе нас уночі, видючих, — зідхнула Саломея. — Німа ж ридатиме над гробом Учителя.
— Ні, ні! Не плакати йдемо, — срібною струною задзвенів дитячий голос глухонімої. — Ні, ні! Хіба ж ви не чуєте янгольських співів Осанни небесної! Ось слухайте ж, слухайте! Чуєте райські арфи? Там, на небі, вже знають усе! Там співають славу Воскреслому... Уже ж встав із гроба Вчитель. Воскрес, як казав...
— Живий він, живий! — притакнула в екстазі Тамар... Як пливак у широке море, певний, що вода понесе його, кинулись жінки у чорну пітьму. Бігли гірськими стежками без вказівок ясновидки Тамар і небочуюючої Сераг. Не помічали кущів, що чіплялись за одежу, гілок, що дряпали руки й обличчя, каміння, що зривалось з дороги й летіло в ущелини. Бігли до Чуда, готового й дійсного для кожного, хто віру має й у пітьмі найчорнішої мертвої ночі...
На сході зблідла вже темрява. Затремтіла, як повіка, що ось-ось піднесеться. Світло тверезої дійсности, не споєної екстазою, на мржик ока похитнуло певність у серці Марії Яковлевої:
— Хто ж відвалить нам камінь од гроба? — завагалась між вірою в Чудо й знаною природною перешкодою. — Гріб...
Але ніхто їй не відповів. Сонце разом змело хмари, вранішню вогку імлу, тіні ночі і вагання. Бризнуло сяйвом з-поза гірських верхів, заграло над світлом осанною перемоги. Добігли.
Поміж скель стояв Ясний. Прозорий, як веселка — сяючий, як сонце — сліпучий, в заграві мерехтіння роси. І прозвучали слова:
— Пощо ж шукаєте Живого серед мертвих?..