Він зложив побожно руки й молився за спасення душі того грішника, та лиш очима зиркав то на пана Овруцького, то на шляхту…
– В магнатськім домі я ще такої хули не чував…
– І то з уст шляхтича гербового…
– Хто зна, який він шляхтич!
– Заложуся, що то переодягнений гайдамака-запорожець…
– Не може бути, бо говорить по-вченому…
– Гадаєте, що там таких нема? Го-го-то! Я був на Січі й сам переконався. Між тими дияволами трапляються люди дуже освічені.
– Де ж вони тої освіти набралися?
– В тій схизматицькій академії в Києві, що її заснував Сагайдачний, а тоді розширив та підніс Митрополит Могила Петро…
Щоб затерти прикре враження з того, що було з Ярчевським, стали пани ще дужче пити, говорити один поперед другого та вигукувати. Бенкет тягнувся довго. Панство Овруцькі встали від стола й пішли до своїх кімнат. За ними повставали другі, а дехто то так підтягнув, що не міг устати; таким помогли слуги. Решта бенкетувала далі, співала, кричала, а тоді пішли гуляти…
Те саме, що в покоях, діялося й на подвір'ю замковім. Тут понаставляли столів, а на них наклали страви, понаносили напоїв. Пан Овруцький не жалував нічого. Кожний повинен добре пам'ятати його весілля. Гості не жалували собі: їли й пили, скільки влізло.
Смолоскипи стали пригасати. П'яний народ лягав де попало… спочивати. На економії й по селу чути було п'яні крики та співи. Красноставчани поховались, де лиш хто міг. Кожне лякалося напасти.
X
Тільки що проїхала карета панства Овруцьких, в селі аж, зароїлося від слуг усякого росту й роду. Вешталися гайдуки, лакеї, двірські козаки. Усе вбране гарно в кольорах та гербах своїх панів.
Між тою юрбою йшло двоє козаків, які не мали на собі ніяких панських відзнак. Вони йшли несміливо, тинялись по вулиці й розглядали на всі боки здивованими очима.
На дорозі стрінули сотника надвірних козаків пана Потоцького. Він держався бадьоро попід боки, придивлявся до козаків і став уголос сміятися.
– А ви звідкіля, панове гетьмани?
Козаки стали, вклонилися в пояс і не важилися відповідати. Се ще більше розсмішило бадьорого сотника.
– Що ж вам язики задубли, чи що?
– Ми в такому ще не бували, пане полковнику, то й не знаємо, що з нами.
– Чого ж ви сюди приплентались?
– Пан звелів, та й годі. Не сперечатися ж з ним!
– Чиї ви?
– Ми вельможного пана Трачевського… піддані…
– Багато вас приїхало?
– Четверо. Двоє десь загубилося між народом, та ось ми їх і шукаємо: коли не будемо разом, пан вибатожить…
– Такий то вельможний ваш пан, що з чотирма дурнями на весілля вибирається, а з вас такі козаки, що треба їх на мотузки повпинати…
– Та ми лиш переодягнені за козаків – ми піддані хлопи…
– А на Січі бували?
– Не знаємо, що воно таке є…
– Ех, дурні, от дурнів знайшов на втіху…
. Біля сотника зібралася юрба козаків панських і стали з бідолах сміятися та глузувати…
– Хіба ж тут яке весілля, чи що? – спитав старший козак.
– А ти не знав? Як же ти сюди їхав, не спитавши?..
– Не можна нашого пана питати. Звелить їхати, то кидаємо вила, переодягаємося за козаків і в дорогу…
– Справді ви дурніші, ніж я гадав, а коли й ваш вельможний Трачевський такий мудрий, як ви, то варто поглянути на його…
– Ми голодні, та не знаємо, де тут господа…
—– А гроші маєш один з другим? На біса тобі господи, сьогодні пан Овруцький весілля справляє, то й нагодує усіх, йдіть до замку… Але я б вам, лицарям, не радив туди йти, бо там таких голоп'ятників в шию виженуть…
– А мені таки їсти дуже хочеться, – говорив старший козак, скривився так, що всі зареготалися…
– То ходи, я тебе проведу, – каже сотник.
Пішли до корчми. Козак висипав зараз жменю грошей на стіл шинкареві й звелів дати усього, чого забажає душа пана полковника.
Непрошені зараз повиходили й потягли на замок, де сподівалися багатої поживи. Остались козаки з сотником. Він тепер не глузував уже з їх непорадності, а подобрів геть.
Шинкар поставив меду, вина та горілки. Козаки пили мало з цинових михайликів, зате сотникові підливали раз у раз та припрошували його милість не гордувати щирим серцем бідних людей.
– То кажете, пане, що в замку весілля? А чиє якраз?
– Пан Овруцький жениться з дочкою мого пана Потоцького…
– То він ще такий молодий?
– Ха-ха-ха! Старий хрін чуприну сажею мастить, а ще молодої жінки скортіло…
– Я ще зроду не бачив панського весілля.
– Я аж горю з цікавості, та, бач, боюся, щоб пани, побачивши такого голодранця, не посваволили та не сказали, чого доброго, й повісити…
– Чого тобі боятися, ти теж панський козак.
– Поки ще пана допитаюся, то повісять… мій пан не з значних… Коли б мені служити в такого пана, як Потоцький, то не боявся б, – і одежа була б, і колір свій, і я був би справжнім козаком, а не переодягненим мужиком… Та пий, пане, не гордуй, у мене ще вистачить кошту.
– А твій товариш хто буде? Мовчить, наче води в рот узяв.
– Се мій син рідний, еге ж!.. Я б таки попрохав пана полковника, щоб не прогнівився та позичив нам своєї одежі… ми б пішли на замок подивитись на панське весілля, бо дуже вже кортить на теє диво поглянути.
– Я б уже нічого не пожалів…
– Ну, добре, я позичу вам одежі нашої, та виглядатимете, мов свиня з кульбакою…
Козаки переморгнулись…
– Пане полковнику, батьку! Вік не забудемо – ось тобі дяка, не погордуй, – і викинув жменю червінців перед сотника.
Сотник вийшов з корчми й свиснув. На се прибіг якийсь козак, вони перешепнулись. Сотник вернувся, а за якої півгодини приніс до корчми клунок з одежею.
– Ну, гайда один з другим ось в ту печеру перевдягнутись, – каже, показуючи на бокові двері, – та гляди, щоб часом кунтуша не надів замість штанів…
Козаки пішли переодягатися.
За якийсь час не можна було їх пізнати. Не то що одежні надвірних козаків була інша, гарна, нова, але Й вони самі мов не ті стали…
– А триста вашій мамі! – гукнув сотник. – Я гадав, що вийдуть два опудала на горобців, а то справді молодці на диво.
– Здоровий будь, пане полковнику, – говорив старший козак, – даю тобі слово, що вранці одежу віддамо, коли не пропадемо.
Вони вийшли на вулицю, полишаючи коло меду сотника й того козака, що приніс одежу. Йшли бадьоро й гордо, побрязкуючи шаблями…
– Дурні хами, – говорив сотник, – вдяглося в людську одежу та Й зараз голову дере, мов пава…
– А я тобі, сотнику, кажу, що то не мужики, а якісь запорозькі свавільники… Вони ще якесь лихо скоять, а потому піде слава на козаків пана Потоцького. Мужик не держиться так гордо, а шабля його саме, що палиця, а сей – мов той лицар.
Сотникові трохи в голові проясніло. Він справді злякався та досадно йому стало, що так. його перехитрили.
– Справді, Прокопе, побіжи та вели піймати, я трохи випив, то не можу бігти…
Прокіп метнувся з корчми, та по козаках і сліду не стало. Змішалися в юрбі. Прокіп вернувся.
– А що?
– Ото! Як камінь у воду! То певно запорожці.
І він угадав. То був Карпо Кожушенко та його вихованець Остап.
Вони пішли просто до замку.
Сотник сам побіг, та ноги не хотіли його слухатись, і він сів, а зараз по тому й приліг на лаві…
– Лиш бійся Бога, Прокопе, не говори нікому, а то пропали наші голови… Гадав я, що посміємося з них, а то перехитрили нас, чортові сини.
Як наші козаки ввійшли на замкове подвір'я, то бенкет уже розпочався, й не один уже підцідив так, що бачив дві свічки замість одної.
Вони йшли далі, розштовхуючи юрбу ліктями:
– Місце для вірних слуг ясновельможного пана Потоцького! – гукали.
Прийшли перед самі двері замку. Тут служби стільки снувало, мов у мурашнику, або бджіл перед рійкою… Карпо вглядів якогось старшого лакея.
– Ей, мосцівий пане маршалку, будь ласка, проведи де-небудь у куток, щоб побачити весілля моєї ясної панночки… Я її на руках носив, як ще дитиною була, я старий слуга її батька, – Карпо став утирати сльози рукавом кунтуша, – хай подивлюсь на її щастя…
– До палацу козакам не можна, –– говорив добродушний лакей.
– Коли добра воля, то все можна, казав Карпо та сунув лакеєві в жменю червінця.
– Ходіть за мною… лиш не вилазьте надто на світло. Лакей пішов попереду в сад поза палац, а вони попрямували нишком за ним.
Лакей відчинив якусь невеличку хвіртку й повів їх темними вузькими сіньми. Вони держали один одного за полу, вийшли нагору сходами, йшли знову кудись сходами, аж лакей відчинив якісь малі дверцята, звідкіля вдарило ясне світло великої зали. То була малесенька, на двох людей, галерея під самою стелею зали.
Карпо дав лакеєві ще червінця.
– Сидіть тут тихо, я знов прийду й проведу вас. Лакей пішов, а наші козаки, познімавши шапки з голів, посідали на ослоні й дивилися вниз на панів.
Карпо показав Остапові пана Овруцького, бо пізнав його зараз.
– Його мусимо живого взяти, – говорив він Остапові, я з ним мушу поговорити й привітатися.
Вони бачили, що в залі діялося, чули кожне слово. Чули, що говорили пани, чули, що говорив Ярчевський. Бачили, як пани верещали на його й ними така злість опанувала, що Остап мимоволі стиснув у руці свою шаблю. Вони бачили, як виходив Ярчевський і як пан Овруцький давав знак своєму слузі.
– Буде з нас, – шепнув Карпо Остапові. – Бачиш, що я не брехав, кажучи тобі про панів.
– Куди ж ми вийдемо?
– Козак мусить дорогу знайти.
~ Може б відбити того добрячого шляхтича?
– Відіб'ємо, та не зараз, йому й так нічого не станеться, хіба що в льоху переночує.
Вийшли з свого схову, не зачиняючи дверей. Від того було трохи світла в сінях. Зійшли сходами вниз, пішли іншими сіньми, знову сходами навпомацки, знову темними сіньми, держачись стіни, аж поки не почули людського гамору, й пішли в той бік. Надибали якісь двері. Через них пробивалося світло щілинами. Увійшли не відразу в якісь просторніші бічні сіни, що вели до головного коридору. Там снувала служба. Як малий човен з незначної річки запливе в головне русло й поплине на бистрих хвилях могутньої ріки, так і наші козаки пішли сміливо між: юрбу, змішалися з нею й пішли до головних сходів.
На самім порозі зачепив їх якийсь старий слуга й задержав сердито.
– Ви чого тут, хами?
– Не бачиш кольору ясновельможного пана Потоцького? – гукнув грізно Карпо, показуючи на свою шапку, – та пана мого зневажаєш! ~ і штовхнув в груди лакея так, що той трохи не покотився з сходів.
Потім вони, не ждучи, вийшли скоро на подвір'я й замішалися між юрбою.