Усе прилягало, мов на Івася скроєне. Хлопець відразу став, мов яке панятко.
— Хай тебе поцілую,— говорив Явтух,—ти кучерявий, як там тебе... А що, Андрійку, книжка с? Оп'ять забув, як називається:.. Максиме, брате, ще ходім на чарочку... Одну-однісеньку, мені не можна більше, а то б пан сотник погано вилаяв... ге-ге-ге!
— Чарочка... Нікуди вже не рушимо. Я тебе підведу до воза. Хлопцям пора спати,— говорив Максим.
Вони пішли, а хлопці пішли спати, хоч довго не могли заснути.
На другий день, як щойно засіріло на світі, вже стояв над ними Явтух і став їх будити:
— Ге-ге-ге! Пора вставати, школярі, в дорогу! Вони посхапувались і стали одягатися. Відтак
забрали свою мізерію і потягли на базар. На Січі ще усе спало. По валах та біля воріт походжали вартові козаки з мушкетами. Вартовий відчинив ворота і вони подалися на базар. І тут ніхто ще не прокинувся. Крами були позамикані. Над рікою стояли рядком вози приїжджих козаків. Коні паслися на невеличкій леваді. Деякі стояли з повислою головою і куняли. Коло коней лежали на траві візники і здорово хропіли. Явтухів віз вже був запряжений трьома кіньми. На возі куняли три козаки. Один кінь припнятий був до воза. Він був осідланий.
Надворі було ще сіро і стояв легенький туман.
— Поганяй, Степане, над ріку до переправи, ми там зараз надійдемо,— кликав Явтух.
Степан прокинувся, узяв в руки батіг та віжки, цмокнув, і коні рушили поволі з гори над берег ріки.
Тут стояв на припоні великий пором. Недалеко під шатром спав перевізник.
— А ну-ко, козаче, перевези нас на той бік Дніпра,— гукав Явтух.
Під шатром перевізник замурмотів, а далі виліз і став протирати очі та голосно позіхати:
— Яка чортова мама шляє вами так рано? Не дасте людині переслатися...
— Погано, козаче, коли ти божу днину від чортової мами починаєш, замість перехреститися як слід — погано! Коли б ти не був перевізником, я би тебе не чіпав, а так вибачай, обрали тебе грибом, дак полізь у кобелю, будь ласка, а на добрих людей не гримай. Нам теж не хотілося рано вставати та годі...
Козак видивився на Явтуха, не знаючи, що казати. Він швидше надіявся, що Явтух почне лаятись, а може, й до чуба прискочить, а той прочитав йому проповідь не гірш попа у церкві.
Явтух підійшов до перевізника і заплатив за перевіз. Відтак Степан заїхав возом на пором. Коні зразу лякались йти, форкали, стригли вухами і нюхали поперед себе, а далі пішли. На поромі задудоніло.
Перевізник прикликав ще своїх двох помічників. Узялись за довгі жердки і стали помалу відбивати пором від берега. Вода була рвуча, і пігнала пором скосом насеред ріки. Пором колихався. Перевізник стояв при кермі і командував своїм помічникам, в котрий бік брати. Пором приплив до другого берега і вдарив об нього. Відтак трохи відскочив. Один помічник вискочив на беріг, притягнув пором до берега вимощеного дошками і прив'язав линвою до палі.
Степан виїхав на берег.
— Здорові будьте, добрі люди,— гукав Явтух, сідаючи на віз,— не згадуйте нас лихим словом!
— Щаслива вам дорога. Боже провадь!
Тепер виїхали на берег і дали трохи коням віддихнути. Перед їх очима простягався широкий безкраїй правобережний степ.
— Ти, Семене, сідай на свого коня і їдь передом і дорогу показуй.
Семенові не хотілося злазити з воза, де добре було куняти, та мусив. Він скочив на коня. Степан замахнув батогом і трійка рушила з місця посеред високої степової трави, з якої сипалась густо роса. У степу було свіжо. Усюди розходився запашний запах степового цвіту. Явтух сидів біля погонича і курив люльку. Хлопці сиділи плечима до нього і розглядалися по безкраїм степу.
— Я вже не раз туди їхав,— каже Андрій,— а таки не потрапив би на слід...
— У степу можна зі шляху збитися,— каже Івась.— Дядько, який досвідний козак, а збився з дороги серед густого туману. Та він казав, що то не через туман поблудив, а через нечисту силу, що поглузувала над ним...
— А ти як кажеш? — питає Явтух.— Чи туман, чи нечиста сила?
— Звідкіля мені це знати?
— Як звідкіля? Вчений народ, усе знаєте із сих книжок, наш брат на те сліпий, що у тих закарлючках виведено...
— Ми не знаємо,— відповів Андрій.
— Ти, Андрійку, не крути, не закривай перед нами сліпими правди Божої, вона не тільки про вас вчених у божих книжках написана. Я спитаю тебе так просто: є на світі чорт чи нема? Ну, кажи!
— Я чорта зроду не бачив.
— Не бачив? От і штука. Ти не бачив, бо ти ще дітвак, та й гріхів на твоїй душі нема великих, хіба що товариша у школі за чуба смикнув, а є такі люди, що й бачили чортяку і то не одного, а цілий чортовий курінь. Еге ж! Сліпий сонця не бачить, а воно таки є і другі його бачать, ось воно як. Коли є Господь-Бог на небесах, то мусить бути і чортяка у пеклі.
— Та ми, дядьку, не в пеклі, то й не знаємо.
— Бе-бе-бе, ти не мудруй, ось як я від старих людей чував. Чортяка у пеклі свою січ має, то правда. Його посилає Люципер, що є у них кошовий, на землю людям пакостити, та на гріх наводити... А Господь небесний сотворив таку птицю, півня, що своїм голосом чортяку проганяє.
— А ти, дядьку, 'бачив коли-небудь чорта?
— А коли б не бачив, то й не говорив би... Я не люблю брехати...
— Та розкажи ж нам будь ласка, дядьку, як ти чорта бачив? — просили хлопці.
Явтух не говорив нічого, лише покурював люльку.
— Ге-ге-ге! Слухав би, а відтак, як ніч настане, то мурашки підуть поза спину, та й лякатись будеш...
— А ти таки, дядьку, не церемонься та скажи, як ти чорта бачив...
— А ось як: пішов з товаришами на лови. Пішли в степ, аж дрохва зірвалась. Ну, велике діло дрохва, звичайно птиця, так як і журавель або ворона. Піймаємо, кажу, так піймаємо. Зайшли довкруги, обступили, йдемо навпростець, зійшлись аж так, що носами чоломкнулись, а дрохва, наче б під землю запалась. Ну, як ти думаєш? Була дрохва, чи не була? А воно не була дрохва, хіба чортяка у дрохву перекинувся, та й поглузував з нас. А ми бродили по степу, в траві, та й нічого з того.
— Се дядьку, не був чортяка, а прямо відьма. Чортяка перекидається в німця, в пана, в цапа, а відьма перекинеться, у що захоче...
Явтух хотів щось на те сказати, як у ту хвилю зірвалося стадо диких степових кіз, аж коні налякались. Відразу зауважив їх Семен, що їхав поперед воза. Він миттю узяв рушницю і стрілив за ними. Одну козу поцілив, і вона впала.
— От матимемо обід,— говорив Явтух.— Зараз її справимо.
Семен схилився з коня, підняв козу і поклав на возі. Тепер вже за чортяк нікому не хотілось говори ти. Сходило яскраві проміння розливались усюди. Роса стала парувати. Знялись мухи та стали обсідати коней, що з усієї сили обганялися довгими хвостами. Явтух заткнув свою люльку за обшивку сорочки, візник куняв. Явтух заплющував очі і кивав головою, а його великі вуси вимахувались на всі сторони. Другий козак, що сидів на возі, розвернувся на мішках, розняв рота і хропів на ціле горло. Йому зсунулася шапка з голови, а на рот насідала мушва. Та він того не чув і це не перепиняло йому спати. Навіть Семен згорбився у своїм сідлі і дрімав. Коні стали звільняти біг, а далі пішли ходом, скубучи по дорозі головки степових квітів. Хлопцям теж на сон зібралося. Вони ж сьогодні так рано встали, як ніколи перед тим. їх так зломив сон, що не в силі були сидіти. А далі Андрій вліз під полотняне вкривало і потяг туди Івася. Вони обережно переступили сплячого козака і поклались на соломі; тут не пекло сонце і мухи не залітали, тому що полотно воняло сильно дьогтем. Спочатку чули вони, як колеса воза турчали по степовій траві, як коні форкали, а далі одноманітний рух воза вколисав їх до глибокого спокійного сну...
Спали, як після купелі.
Прокинулись усі від того, шо віз сильно потрясся і вивернувся. Хлопці не знали, що сталось. Зараз викараськалися з своєї скритки. Візник Степан проклинав щосили усіми чортами. Явтух шукав в траві шапки, бо кудись геть відлетів. І люлька кудись поділась. Віз лежав боком на усі чотири колеса. Коні стояли над невеличким потічком. Тм хотілось зайти у воду, та не можна було рушити воза.
— Ну, доїхали ми, доїхали. А ти йолопе, де очі дів? — лаяв Явтух Степана.— Такий з тебе погонич...
— А твої очі куди дівались? Хіба ж не разом ми сиділи напереді?..
— А що, хлопці, вам нічого не сталося?
А хлопці хотіли сміятися з того, що побачили. Особливо смішним видався Явтух, що, чіхаючи у потилицю, шукав по землі за люлькою. Його предовгі вуси і чуб звисали вниз і теліпались в повітрі.
— Ось клопіт, люльку згубив. При йдеться без люльки їхати ще півтора доби...
— Не журись, дядьку, ми пошукаємо та й знайдемо,— потішали його хлопці і стали в траві порпатися.
Явтух поглянув на сонце. Воно стояло на південь і дуже жарило.
— А ну-те, хлопці, відвернемо воза.— Усі три підперлись, і поставили воза на колеса. Показалося, що у тім місці був колись доїзд до потічка, був бе-ріжок зарослий травою, а коні не потрапили на слід. Явтух оглянув воза з усіх боків, чи що не зломилося. Віз був цілий.
— Гарні коні, козацькі коні,— говорив Явтух,— як вони воду занюхали. Ото, а я журився, щоб воду натрапити, буде причому коні напоїти і обід зварити. Ну-те, хлопці, поперед усього напійте коней, а ти розведи огонь, я випатрошу козу.
Але кози на возі не було...
— От оказія! І козу чорт узяв. Гей ти, Семене, де твої очі були? їхав коло воза і не бачив, як коза з воза упала? Хай вам трясця, ви сплюхи окаянні, тьфу! — гримав Явтух.
— Усі ми грішні,— говорив Семен,— та ти за козу не гримай, бо вона моя була, я її сполював...
— Як твоя? Такий ти товариш! Коза була наша, чи я її встрелив, чи ти, чи Степан. Усі ми маємо до неї однакове право, і мені, і тобі, і усім належиться кусок м'яса, а він ось що вигадає: його коза!
— Візьми й мій пай,— говорив Семен,— тобі дарую...
Усі стали сміятися і Явтух не здержав, щоб не сміятись, бо за козу сперечався, а її не було...
— Кажіть, ви, письменні та вчені, що чортів нема. А сеж чия робота? Віз вивернув, козу запропастив, люльки позбавили...
— А ось, дядьку, твоя люлька,— говорив Івась, що саме вишпортав її з-поміж трави.
— Є? Ну, слава ж тобі, Господи святий, що не осиротив мене грішного,— говорив Явтух, вже зовсім подобрівши.— Та воно справді така днина, що не встоїшся, щоб не задрімати. Варіть швидко обід!
За той час напоїв Степан коней і пустив пастися.