Вип'ємо, щоб вдома не журились! Алкоголь — запорука дружби.
Горілка була тепла і вкотилася в шлунок, мов напалм. Твердохліб скривився, бридливо відсунув од себе чарку.
— Та ти закусюй, закусюй! — смачно обсмоктуючи хвіст оселедця, порадив Нечиталюк.— Огірочок ось, цибулька, оселедчик, ковбаска.
— Не хочеться.
— Може, ще по одній?
— Пий сам, коли хочеш.
— Хто б її хотів, таку гірку,— так треба ж! Нечиталюк вихилив ще одну чарку і чимдуж запрацював щелепами.
— Я тобі обіцяв про мої пригоди... Те, чого й Савочка не чув ніколи... А чому не чув? Бо я не розказував. А чому не розказував? Ситуація. То ми були в дружбі з китайцями, "Москва—Пекін, Москва—Пекін", музика Мураделі, то розсварилися,— і ні тоді, ні згодом, ніяк я не міг розповісти, бо в мене воно все пов'язано якраз з китайцями... Ти ж пам'ятаєш нашого декана з юридичного? Отого ши-рокопузого? Ти ще застав його, він там сидів півстоліття. В'їдливий був — жах! Вмирає Сталін, в університеті переляк і суєта, в актовому залі портрет вождя, прапори, вінки, траур, почесна варта. Ну, на видному місті професура, доцентура, старшокурсники, а нас, першокурсників, позапихали в кутки, я опинився аж за вінками, про мене забули, ніхто й заміни не присилав, стояв я, стояв та й задрімав, бо вночі ж студент не спить як не чере? науку, то через дівчат, а вдень тільки й думає, де б його хвилин з шістсот похропіти. Ну, тільки я придрімнув, наш широкопузий тут як тут. Що таке? Сон на посту? Ганьба! З якого курсу? Як прізвище? Вважайте, що ви вже не студент. Завтра буде наказ. Бачив такого? Всенародний траур на нього не діє. Ну, куди мені? Плюнув я на все, позичив у хлопців грошенят, на вокзал — і до кас. Думаю: постраждав за товариша Сталіна, то хоч докажу всім отим широкопузим, що не вони його любили, а я,— рвону до Москви на похорон! Туди-сюди,— квитків — катма! І поїзди до Москви не йдуть, і пішака не доберешся — не пустять! Ну, ситуація! А тут якийсь міжнародний поїзд! Я в один вагон, у другий — стоять провідники на східцях і підборами в зуби тичуть. Хоч ти вбийся. Поки налетів на провідничку. Така симпатична дівчинка, я їй морг, вона й пусти а мене в вагон, тільки каже, щоб перебрався на ходу до іншого вагона, а то їй нагорить. Мандрував я по всіх вагонах цілу ніч. А на ранок — стоп і все. До Москви й міжнародного не пускають. Кілометрів за сорок став поїзд і стоїть. А мороз, а сніг — кінець світу. Пішки, кажуть, теж не пускають, застави на всіх дорогах. Так що ні по шпалах, ні по шосе. Думаю: а навпростець? У нас же вдома тільки навпростець і ходять! Підшукав я ще двох хлопців — і рвонули. Шугали по снігу цілий день, надвечір добралися до столиці, а там виловлюють нашого брата не тільки на дорогах, а скрізь! Ну, я прорвався — і до центру. Знов пішака, бо ніякого транспорту в центр не пускають. І пробирався ж наосліп, бо зроду в Москві не був. Це мене й врятувало, бо ловили людей нормальних, а я перся до Колонного залу, як мала-хольний. Знов знайшлися мені кореші — один москвич, другий тверський. Москвич і провів нас. Дворами, підвалами, через якісь чорториї, смітники, вискочили мало не з-під землі саме там, де треба, а там — грузовики і між ними солдати. Миша не проскочить! Ми напролом. Солдатики до нас, двох моїх корешів зацапали, а я — раз! — і прилаштувався до колони, яка сунеться до Колонного залу. Тиша, урочистість, траур, сльози. Я й собі надув щоки, скривився, голову потупив, руки звісив, підошвами по асфальту шурх-шурх, а сам жду — ось прискочать солдати і висмикнуть мене з колони, як редьку. Коли ж ніхто не чіпає. Зиркнув я крадькома туди й сюди, а я — з китайцями! Вскочив просто в середину їхньої делегації, тепер іду з ними — чи то перекладач, чи супроводжую, чи хто ж там знає! І китайці собі йдуть, не звертають на мене ніякої уваги, сумні, тихі, вбиті горем, а найбільше горює той, що коло мене. Маленький такий, худенький і плаче так же гірко, аж сльози йому по щоках ллються і на комір з якогось рудого звіра, і на пальто. Ніколи не бачив я, щоб так лилися сльози в чоловіка. Ну, ідемо потихеньку далі, той китайчик плаче ще гіркіше, а тоді раптом запримічає мене і як ударить кулаком під бік. Я думав, що він хоче, щоб і я плакав. Ну, скривився ще дужче, показую йому, як я горюю. А він мене ще болючіше як вріже! А сльозами заливається, як мала дитина. Бачу: треба давати дьору. А куди? Всі ідуть один в один, обабіч охорона, ніхто нікуди, де йдеш, там і йди, куди тебе поставлено, там і стій. Я трохи вбік — китайчик за мною. Я відстаю — і він відстає. Я вперед — і він уперед. І плаче ж, плаче, і б'є мене, як барабан. А кулачата в нього, мов із заліза! Я вже йому й "Москва — Пекін" спробував мугикнути — лупцює мене, ще й покрикує щось по-своєму. Мабуть, виганяє з свого строю чи я там знаю. Хлопці оті з охорони так мене й налигують очима, а в китайську шерегу, видно, не мають права... А китайчик плаче та б'є мене, плаче та б'є. Вже ми й у Колонний зал увійшли, вже на другий поверх піднялися, бо звідти зробили прохід до труни товариша Сталіна, а китайчик б'є мене і на першому поверсі, і на другому. Може, думаю, хоч біля товариша Сталіна не битиме. Де там! Як побачив він зблизька нашого мертвого вождя, глянув на нього в труні, в його мундирі простім, з ріденькими вусами і ще й трохи подзьобаного віспою, то тут уже мовби осатанів. Став молотити мене обома руками, плаче, промовляє щось і молотить мене, як кам'яними ціпами. А всі дивляться і думають: от переживає чоловік, от уже ж серце має... Ну, а в мене синяки на боках два тижні не сходили.
Зате вже. як приїхав, то широкопузий декан сам прибіг з пробаченнями... Та про це ти знаєш. Як били мене, оцього ще нікому ніколи...
— Мало тебе били,— сказав Твердохліб.
— Та ти що? Як це — мало?
— Бив один китайчик, а треба — щоб життя. Тоді не був би ти таким щасливчиком. А то — як Савочка. Після того, як ви мене штовхнули на професора Кострицю, дивитися на вас не хочеться.
— Ну, старий! Ну, навіщо? Якийсь епізод, а ти...
— Епізод? Ти ж був там. Одне запитання — і вже все ясно. Звинувачення безпідставні, безглузді, злочинні. У Костриці абсолютне алібі.
— Алібі щодо смерті дружини Масляка, але не щодо хабаря. Ти можеш мені довести, що Костриця не бере хабарів?
— А ти можеш довести, що не береш?
— Я?
— Ти.
— Старий, я ж радник юстиції.
— Але тебе можна звинуватити точнісінько так, як професора Кострицю. Ти от щойно взяв хабар. Хабар за посаду, за звання, за службове становище. Тебе пустили в зачинений ресторан, поять, годують, холопствують перед тобою. Ось і хабар. Догоджанням і раболіпству-ванням.
Нечиталюк дивився на Твердохліба зі змішаним почуттям остраху, подиву і навіть пошани. Він мовчки підсунув налиту чарку Твердохлібові, і той так само мовчки, мабуть, не думаючи, навіщо це робить, випив. Нечиталюк зітхнув полегшено.
— П'єш — значить, чоловік нормальний. А то я вже злякався. Старий, так не можна. Я ж старіший за тебе, а Савочка ще старіший. Старість треба поважати. Це записано скрізь.
— Вік не причина для несправедливості. Нечиталюк злякано замахав на Твердохліба руками.
— Старий, я тобі цього не казав!
— Та не ти — я сказав тобі. І самому Савочці скажу!
— Савочки ти не побачиш.
— Я знаю: вислизне. Він завжди вислизає. Тоді слухай хоч ти. Може, колись наберешся мужності і внесеш у його шановні вуха те, що треба.
Нечиталюк швиденько вихилив чарку, з хрускотом заїв огірочком, потер долоні.
— У нас з ним мовлення одностороннє: згори — вниз. Я здатен бути тільки підлеглим, тому й тримаюся. А тримаюся, щоб захищати всіх вас. Бо прийде який-небудь Луноход — поїсть живцем і не солячи. Стою мов скеля. Великий китайський мур. Змійові вали. Всі удари на себе. Простим людям Савочку вживати великими дозами шкідливо. Його можна зносити тільки тоді, коли він пурхає десь у вищих сферах чи чорти його маму знають. Я чоловік добрий і перепускаю до вас саму доброту Савоччину. Зло затримую, як фільтр. Старий, усі ми смертні. Життя надто коротке, щоб витрачати його на злобу. Коли хочеш, ти для мене був взірцем, ідеалом доброти. А тут зачепився за цих учених — і на тебе якесь затемнення. Плюнь! Давай краще вип'ємо і все забудемо!
— Я досі був сліпий,— зітхнув Твердохліб.— Сліпий і дурний! Думаєш, чому Савочка штовхнув нас на оцю висмоктану з пальця справу з ученими? Ну, так. Я випадково довідався, що Костриця нібито жде присвоєння Героя Праці. Не знаю, як це робиться, але знаю, що існують якісь мудрі державні норми, якась вища стриманість, і коли один учений отримує таке звання, то інші мають ще почекати. Припустимо, що, крім Костриці, були ще претенденти (а вони завжди є!), і хтось з них вирішив якось здискредитувати професора, а тут якраз сталося нещастя з дружиною Масляка, його й штовхнули написати заяву. Стан у нього такий, що чоловік здатен на все.
— І ти думаєш, Савочка міг вплутатися в таке інтриганство? Старий, він чоловік обережний, як чорт!
— Може, Савочку не довчили? — сказав Твердохліб.
— Здивував і налякав! — зареготав Нечиталюк.— Та недовченими забиті всі електрички!
— В електричках хай собі їздять. А коли стають випадково над тобою? Ти уявляєш, яке це лихо? Коли людина спеціально не вчиться, вона живе спокійно і без претензій робить своє діло. Коли вчиться сумлінно, на повну силу, вона теж знає своє місце на світі і не домагається того, на що нездатна. Недовченому все мало. Вони готові проковтнути весь світ і однаково не наситяться. Вони — найжорстокіші, бо мстять людям і світові за свою неповноцінність, за непевність і незаслуженість свого становища. Вічний страх: ось-ось зіпхнуть так само, як він колись когось зіпхнув. І сліпа жорстокість до всього, що вище, достойніше, благородніше. Уявляєш, як зрадів Савочка, коли йому до рук потрапила заява Масляка? І щоб провести справу не грубо, не прямолінійно, а з тонкощами, кому ж її доручено? Найближчому помічникові, зброєносцю, підспівувачеві, підтакувачеві і піде каку вачеві!
— Старий, ти мене перехвалюєш. І взагалі. Говориш наче у французькому парламенті. А в нас же прокуратура і юриспруденція.
— Але зброєносець злякався,— не слухав його Твердохліб.— Чого ти злякався, Нечиталкж? Чому послав туди мене, та ще й без відома Савочки?
Нечиталкж перелякано округлив очі і був схожий на портрет римського поета Вергілія на помпейській мозаїці.