А от той, що на кладовищі, тьху, тьху, тьху! — то вже чорт ритий, пекельний, того бережися...
Спочатку Савку повінчали, потім відіграли на скрипці, флейті й басі весілля.
Садибу йому відрізали на новенькій безіменній, як і всі в Шахівці, вулиці. Сусідами тут йому стали Скотаренки, Бондаренки, Лопушенки, Михайленки, Чепіженки, а також Архип Юрко, Нестір Коломиєць й Іван Бардак.
Взагалі помічено, що серед шахівських прізвищ є такі, що скільки ке думай, а уявити, звідки походять вони, не уявиш. Ну, ось отой Юрко. Можна подумати, що і він сам, і весь рід його струмують єдиним юрківським потеком, від Юрка до Юрка... Нічого подібного! І сам цей Юрко, і чотири брати його, і батько їхній ке були Юрками; замолоду — ївасиками, Грицунчиками, Миколайчиками, а вже пізніше — Іванами,
Грицьками, Миколами; ще й з вусами — хто з чорними, хто з білими — і білі вуса бувають,— хто з золотистими, як у Івана Олексійовича Безродного. Так і писали: Іван Юрко; Гриць Юрко; Микола Юрко. Випадку, щоб у нашій Шахівці був хоч один Юрко Юрко, історія не зафіксувала.
А то ще жили в Шахівці люди з зовсім таємничими прізвищами. Іван Кекрій, Іван Сатула. Іван Савронь. Іван Кгаран. Іван Красина. Що не прізвище, то й загадка. Гадаю, що авторами цих прізвищ були люди мудровані, життям навчені. Некрій. А що таке Некрій? І сам Іван не знає, і земський начальник теж не знає. Не знають ні урядники, ні стражник. Отож хоч і неясно, так зате і не неблагонадійно. Зовсім інша річ з Прихідьками, Захожаями, Безродними,— а таких прізвищ у нас було половина села! Звідки ти прийшов? Звідки зайшов? А може, не зайшов, а втік? Від кого втік? Чого втік? Де рід твій? Де пашпорт твій?.. Тут, бачите, ціла анкета, тож було над чим начальству поморочитися! А були й такі прізвища, що в жах людей кидали. Іван Бардак! Чуєте, як звучить?! Одначе не жахайтеся, і хай не мулить вам вух це важке слово. По-татарському БОНО, як свідчить лексикон Білецького-Носенка стор. 51, значить глек, та й тільки! Отже, якщо хочете — не Іван Бардак, а Іван Глек, Тільки в ті часи шахівчани ще не порозумілися були з лексиконом Павла Павловича Білецького-Носенка.
Садиба Савчина лицем, звісно, виходила на вулицю, а спиною впиралася в піщані присільські нарізки, де шахівчани сіяли жита й жита та ще ячмені, які тут родили так, як у лисого чубчик над лобом. Отож і дворище Савчине впиралось у чужі хліби. Але це не головне. Головне те, що тут, між стінами хлібів, на зелених барвистих пролисикках стояли вітряки. Три. Коли я підріс і почав бувати з нашою мамою в полі, ті млини вже не діяли, стояли як реліквії минулого, оповиті давніми спогадами й легендами.
Пролисини навколо вітряків були витолочені хлопчачими ногами, кеззажаючи ні на що, там росли в недоторканій красі своїй польові сокирки, обчухрана і порубана хлоп'ячими дерев'яними шаблями глуха кропива з гарненькими червонястими квітами в пазухах листу, кущики собачої красуиі-рожі, стріли коров'яку і килими тих всюдисущих трав, ім'я яким калачики, кашка, спориш, лобода, бур'ян.
У холодочку під вітряком гарно було полежать, помріяти. Там я одного разу почав був писати вірша на тему: "Білі хмари на блакитному фоні" та так і не закінчив його — кебети не вистачило. Це й добре. Шахівка квітла справжніми талантами — згадаймо про бурхливий розвиток шахівської новелістики. Поетів там теж чимало було, причому гарних поетів — хто-бо творив воістину невичерпний репертуар наших заробітчанських співаків, надто співачок?! І хіба може бути щось геніальніше за цю образність, таку життєву й глибоку? "Та налетіли гуси з далекого краю24, Сколотили воду ка тихім Дунаї. Бодай тії гуси з пір'ячком пропали, Як ми любилися, як голубів пара. Як ми любилися, як голубів пара, А тепер розійшлися, як чорная хмара!" Ось що таке поезія, а не оті "білі хмари на блакитному фоні"!
Отож про Івана Бардака, ну, Глека, ще й якогось мого далекого родича. У Савки копали колодязь, туди назбігалося з усього кутка хлопців. І я теж там був. Бабрався в піску з приятелями. І раптом почув суперечку. За п'ять кроків від нашої купи піску стояв Бардак Іван — Глек — з книжкою в руках, біля нього стояли Нестір Степанович Коломиєць, Прихідько Лук'ян, Скотаренко Гаврило і якісь молодші хлопці. Говорили на возвишені теми — про Всесвіт, Вічну Правду, Спразедливість, про сумну долю людини, яка "земля є і в землю повернеться". Цими розмовами вони взяли мене немов у обценьки, і сам не знаю як, перемагаючи несміливість, я опинився біля них.
Треба зрозуміти отого бідолашного Івана, він же ж, крім волячого хвоста в якономії Безака-Безика, крім п'ятипудових лантухів у млині, нічого не бачив. І ходив у школу, може, тільки з півроку, бо все ніколи було, треба було орати з батьком, волочити, пасти худібку, допомагати матері, бігати в якономію на заробітки і до млина ганяти метеликів. Ганяти метеликів. Було таке. І один наш родич, теле Бардак-Глек, що мав усього життя десять чи дванадцять років, так захопився гонитвою за тими метеликами, що, не помітивши лиха, вскочив у відкритий люк і на смерть розбився. Звали його, якщо не помиляюсь, Сашко. Було це давно-давно. І родом він не походив, здається, з того самого куща, що й Іван Глек. А той Іван Глек, живучи серед споживачів хліба, не хотів бути тільки споживачем отаким, він якось зрозумів, ухопив серцем, що, крім житнього, є ще життя духовне, вище, оте далеке, невідоме, безмежне, привабливе, знадливе і прекрасне, де справляють свої банкети вищі людські почуття, вища думка і їх господарі — оті Пла-тони, Сократи25, Вольтери26, Гегелі і серед них і такі, що знають про життя всю найсокровеннішу таємницю, всю святая святих, як-от Маркс, Енгельс, Ленін. Ось про що думав, ось про що мріяв і куди поривався бідолашний ще й кульгавий Іван Глек! Розум, серце жили палкими надіями зустрітися хоча б з кінчиком істини возвишеної, жагу втолюючої.
Я й зараз бачу перед очима поламану постать того Івана, в'яленого і битого життям. Був він худий, чорний, з розтріпаним волоссям, повними жару темними очима, з однією ногою коротшою за другу і нестримним бажанням все знати,-до всього дійти! Ие дійшов, як і багато інших. От як красень Зінченко Денис. Денис читав не часословець27, а біблію, шукав у ній відповіді на ті запитання, які мучили його, і не знаходив. Читав книгу багато, шукав жадібно. А в Шахівці слава ходила — хто візьметься прочитати всю біблію, той змакоцвітніє, ума позбавиться, збожеволіє. І Денисова жінка, рятуючи чоловіка, хапала книгу і ховала її геть з очей чоловікових. І Дениса я пам'ятаю, пам'ятаю, як він шукав світла в білий день з біблією, та чим міг я йому пособити з висоти своїх десяти-дванадцяти років?! Красивих людей доводилось зустрічати й бачити!
Бувши парубком, Савка найбільше Марією цікавився і однією нею жив. Тепер, оженившися, посоліднішав. І чоботи на рипах, і діагоналевий костюм Марія на базарі спродала — треба було збиратися ка нову хату, на нове господарство, на коней, на ковану залізом нову бричку. Мукобійське діло — діло парубоцьке. Всі жонаті мукобої переходили у вищий клас — у хурщики. '
Марія купила Савці черкасинову пару: піджак і штани, широкі, просторі, такі, щоб не заважали в роботі, купила й чоботи — не шеврові, ке хромові, а прості, з легкої юхти — не під дьоготь,— дьоготь у Шахівці вже почав з моди виходити,— а під ваксу. І годинник вже перестав прикрашати Савчині груди — годинник Марія повісила на стіні біля кроваті, щоб, і не встаючи, можна було побачити, котра година.
Савха теж купив біблію, поклав її на комин, більш ніде було покласти, а на комині й сухо, і безпечно від дітей. Брався кілька разів читати, та, заплутавшися в родоводі "Авраам роди Ісаака, їсаак роди їакова, Іаков роди..." 28, відкладав книгу. Читати про таке йому не кортіло. Он Василь Іванович Височин переховував книги Ренана 29 і Феррарі30 про життя Ісуса, Ті книги багато шахівських людей читало; розповідали про них Савці й Іван Бардак, і Нестір Степанович. Савка слухати умів, гмукав, казав час від часу: "Ну ти ж глянь!" Однак більше вабило його до корови, особливо до коней.
Коней він підібрав гарних, щирих у роботі. Один Гнідий, другий Рижий. Обидва Савку знали, підводили голови, коли він підходив, і тепло ворушили губами, коли він давав ка долоні по грудці цукру. Рижий був сильніший за Гнідого, однак при коробі з мішкою Гнідий збивав Рижого під край короба і сам вибирав, як, певне, здавалось йому, найкращі шматки полови, змішаної навпіл з висівками. "Отак і люди,— думав, дивлячися на них, Савка.—-Не завжди той, хто на силі мається, сидить біля ситішої миски!" Отож не захоплювався Савка ні часословцем, ні Ренаном-Ферраром, не вчив напам'ять третьої пісні з "Енеїди" Котляревського 31 і не сходив сльозами за давніми запорозькими вольностями.
А любив Савка поле, щоправда, на високий степ не їздив, ніколи було, зате не проминав нагоди помилуватися полем близьким, отим, що за Савчиним городом починалося. Спиниться серед двору й дивиться. Особливо зворушувало воно його у вітряний день, коли по зелені жита й пшениці котилися темні, аж вороні, хвилі. Міг дивитися отак і хвилину, й більше, надто коли на полі ворушилися люди. Придивлявся і вгадував, хто б це міг бути. Поле заспокоювало його, як коли то аж заколисувало — задумається і перелетить думкою бо зна у які далекі краї!
А надто любив він роботу хурщика, ранні виїзди, колотнечу у млиновому дворі, любив завдавати товаришам по роботі мішки на плечі, любив і носити їх. Спочатку вони здавались йому неначе все ж таки важкуватими, потім втягся. Його радувало, коли, вантажачи бричку, він скидав у короб з плечей лантух так, що той немовби влипав на своє місце. Лантухи на бричці у Савки лежали щільно, туго, гарно, і, йдучи поруч з хурою, він не раз милувався, як все ж таки гарно він їх поскладав!
Савка і парубком був непохапливим, тепер зовсім повільний став: ні з п'ятипудовим мішком борошна, ні з лантухом пшениці на плечах не побіжиш. Та й вантажні хури ідуть повільно, особливо на гору, до станції. До роботи своєї Савка й свої навички пристосував. Перший рік-два, ставши хурщиком, Савка ходив ще рівно, як і всі люди; згодом праве плече у нього почало перехилятися вниз.