А воно ще вище!
І все живе гониться за ним… Простягає до його лозу свою соковиту виноград, і пнеться за ним кедр, і пишна велінгтонія вершечком своїм стримить за ним і дістати його хоче…
І дихає гаряче море і дихання своє шле назустріч його золотим бризкам…
А воно вище! А воно ще вище!
І з висоти недосяжності своєї сипле сонце на все живе снагу свою гарячу, і ніжить усе, і наливає соками, і шумують ті соки, і буяють, і бунтують ті соки…
І в соках тих, як у плині матернім, плекає природа плоди свої…
Гарячі соки ті…
І від тепла того родить природа швидше… На очах наливаються черешні, і жовтіють персики, і мліють сливи… Бо шумують гаряче соки! Бо гарячі ті соки… І тільки кизиль твердий і мертвий.
Кизиль "шайтанова ягода".
. . . . . . . . . . . . . . .
"… Коли Алах сотворив світ і закінчив свою роботу, на землі настала весна, і бруньки по деревах у земнім раю почали одна за одною розвиватися.
І потяглось до бруньок тих все живе, і побачив Алах, що треба навести лад. Покликав він усіх до себе й звелів кожному вибрати яке-небудь дерево або квітку, щоб потім тільки з його й користати.
Ті просять те, ті — те. Просить і шайтан.
— Надумав, шайтане? — спитав Алах.
— Надумав, — примруживши хитре око, сказав нечистий.
— Що ж ти вибрав?
— Кизиль.
— Кизиль? Чому кизиль?!
— Так, — не хотів сказати правди шайтан.
— Гаразд, бери собі кизиль, — усміхнувся Алах.
І заскакав весело шайтан. Всіх обдурив. Кизиль першим з усіх дерев зацвів, значить, і дозріє раніш од усіх. А перша ягода — дорога ягода: повезе свій кизиль на базар, добре продасть, дорожче від усіх, бо він найперший.
Настало літо. Почали стигнути плоди: черешні, вишні, абрикоси, персики, яблука, груші, а кизиль усе зелений. Твердий і зелений. Скребе тютилицю шайтан, лютує…
— Та дозрівай скоріше!
Не зріє кизиль.
Почав шайтан дути на ягоду: як полум'я, червоний зробився кизиль, але, як і раніше, — твердий і кислий.
— Ну як же твій кизиль? — глузують люди. Плюнув з серця шайтан — почорнів кизиль…
— Гидота така! Не повезу на базар! Збирайте самі!
Так і зробили. Коли по садках зібрали всю садовину, пішли люди збирати в ліс смачну, солодку, почорнілу ягоду і потихеньку глузувати з шайтана. Проґавив, мовляли, шайтан!
Шайтан розлютувався і помстився на людях… Зробив так, що кизилю другої осені вродило вдвічі більш, ніж минулої, й, щоб він дозрів, довелося сонцеві послати на землю більше тепла.
Зраділи люди, що такий урожай, — не зрозуміли шайтанового підвоху.
А сонце виснажилося за літо, і. настала на землі така зима, що повимерзали в людей садки і самі вони ледве живі позалишались.
Від того часу — ознака: коли врожай на кизиль — буде холодна зима, бо не втихомирився й досі шайтан, і не кинув мститися на людях за глузування з нього…"
(Легенду взято із книги Никандра Маркса "Легенди Крима").
. . . . . . . . . . . . . . .
Бере все живе в сонця огонь його золотий і живиться ним…
А воно щедре… Воно, як казковий богатир, кидас той огонь всією своєю істотою… І сміється…
* * *
І людей сонце кримське не цурається…
Обгортає золотими своїми віями їхні білі, малокровні, виснажені тіла, впивається в них тими золотими віями й живить їх, бадьорить, фарбує…
І ніжно воно так лоскоче. Обачних лоскоче… Зате з необачних глузує… І іноді навіть жорстоко.
Так і дивиться з голубої перини, хто рота роззявив…
Підкрадається, пестить потроху, ніжить, заколисує… І в той же самий час з золотим сміхом здирає з лоба, з носа, з шиї шкіру… Смугами здирає… Зразу ніжить, а потім червоною фарбою криє, а потім пузирить, а потім білує…
І совається тоді неуважна людина, і сикає, і ахає, і охає, і чухмариться, і крутиться, і ойкає.
А воно сміється!
З-гори дивиться й розлягається з реготу, як яка-небудь "молочно-мняка" бариня сунеться од моря додому...
А сонце вже побувало в неї по таких місцях, де ніхто зроду в неї ніколи не наважився б побувати...
Побувало і поприщило...
І тоді вона йде до-дому якимось таким чудернацьким манером, що тяжко мені, грішному, це й описати… Тут художника треба, Сашка нашого треба, щоб виобразив отаке-о безпородне в барині становище... (Сашко — О. Довженко. Художник дуже талановитий. Тільки мене не вміє малювати — рисує якусь лису потвору, халєра.)
Ноги в неї, бідної, циркулем... Те, що повинно випинатись — западається, а те, що звичайно западається — те випинається...
І йде вона якимось таким манером, що не вгадаєш, де ж у неї "індивідуальність", а де "загал"...
Бо щемить у барині.. Од сонця щемить...
Од золото-гарячого Кримського сонця...
Бариня рота роззявила, а воно й шарпонуло!
Кримське сонце золоте!
Пляж
Як із гори до моря сходити, з парку Симеїзького, — на роздоріжжі стовпчик, а на стовпчику дощечка, а на дощечці напис:
"Пляж чоловічий". "Пляж жіночий".
Під "пляжем чоловічим" — стрілка осюди, а під "пляжем жіночим" — стрілка отуди…
Це значить, щоб людина, почуваючи себе чи то чоловіком, чи то жінкою, не потрапила туди, куди не слід їй потрапляти. Щоб уклала та людина своє тіло на гарячій гальці іменно там, де належить тому тілові лежати…
І спускаються "православні", без різниці полу й національності, стежкою з гори до моря синього, доходять до стовпчика з написом і, коли котрий з "православних" чоловік, запиняється він біля стовпчика й дивиться на жіночий бік і вагається, сердешний, і думає, що якраз би йому і зручніше, й краще для здоров'я, корисніше було іменно лягти отам, де купою лежать тіла з широкими мисками (тазами) і з не таким, як у його "благовстройством" на грудній клітці спереду.
А коли спускається жінка, то зиркає полохливо на чоловічий бік і… Ні, певна річ, що жінка ніколи не думає, що їй і краще, й зручніше, і для здоров'я корисніше лягти іменно отам, де попростягали свої "бантини" представники полу дужого, красиві всі, як Аполони Бельведерськії, з носом угору, з плесковатими черепами і "ісподниками" од сонця на державних головах.
* * *
Ото і є пляж.
Зверху сонце, знизу гаряча галька, наперед море, а на гальці голі тіла…
Тут печеться радянське суспільство.
Випікає наради, конференції, з'їзди, "входящі", "виходящі", резолюції, постанови, спецставки, чистку, скорочення штатів, біржу праці, податки…
. . . . . . . . . . . . . . .
Он, чорний, з волохатими, як у біблейського Ісава, грудьми, лисий, з вавілонсько-асирійською борідкою дядя виставив роздутий до барабанних розмірів шлунково-кишковий тракт і сопе, і крекче, і совається…
Він із синдикату, напевне… Що він випікає? Може, робітничо-селянську інспекцію, може, накладні на "казенну" квартиру й на десятисильного "Бенца"… Він стоїчно лежить проти гарячих списів, перевертаючи свого Homo sapiens'a з черева на спину й із спини на черево…
Він би з радістю, видно, випік би з себе всю Радянську владу, щоб знову сидіти в своїй або банковій, або промисловій конторі й працювати для відновлення світового "народного" господарства й для всесвітньої культури…
Іноді він підскакує та йде, потихеньку ступаючи на гальку, до моря… Сунеться обережно в море, стає, затикає великими пальцями вуха, указовими — ніздрі і:
— Уф!
Окунається в море…
Окунувшись, крутить вавілонсько-асирійською борідкою, мов цап, і озирається навкруги…
А біля нього хлопці регочуться, аж море розлягається. Вони перекидаються, як дельфіни, поринають, підпливають прожогом до асирійсько-вавілонської бороди й ляскають її по трестові-синдикатській "барині".
— Уй! Мерзавці! Як піймаю, голову відірву! Хулігани! Тоді ти вже не плаватимеш, сукин ти сину!
А хлопці аж падають з реготу.
Стають круг нього, затикають уші й ніздрі пальцями…
— Заткни, Петько, ще одну дірку, а то рук не хапає!
І:
— Уф!
Окунаються в море! Дратують "барина". Волохате черево з серцем плюється, лається й лізе на берег…
Петька прожогом кидається до його з криком:
— Кіт!
"Барин" підскакує з жахом і падає на берег…
А хлопці вже перекидом у морі, пішли, вигукуючи, на скелю, що сторчить серед хвиль, білою піною обхлюпувана…
— Уй! Ракли!
* * *
І лежать покотом "православні", вигріваються…
А сонце на них окропом, окропом…
І стогнуть, і охають, і соваються православні, з боку на бік перекочуючись…
А потім підскакують, біжать до моря, кидаються у його хвилі синьо-зелені:
Ух! Ух! Ух!
І куйовдяться, ляскають, плескають… Харашо!
. . . . . . . . . . . . . . .
Проходить часом чоловічою половиною прекрасний пол… І затуляється хусткою, одвертає своє обличчячко й одним оком з-поза хустки на берег тільки — зирк! зирк!
Анатомія людського тіла цікавить.
А іноді, котрий з Аполонів на жіночу заскочить, "замислившись"… Тоді віялами ходять на жіночій половині рушники, і затуляється екстрено все, що становить непорушну приналежність тільки прекрасної половини роду людського…
Щоб не зглазив часом!
. . . . . . . . . . . . . . .
А ось біля каменю дідок, уса вгору. Він страшенно байдужий. І прийшов виключно лікуватися. Біля нього бінокль. І як ніхто не дивиться, тоді він похапцем бінокль до очей і… на жіночу половину…
"Лікується" дідок…
. . . . . . . . . . . . . . .
А на половині на тій на жіночій якраз витягає з моря свої тілеса якась Венера, пудів так на дев'ять з половиною…
Її "гнучкий" стан рипить по гальці, а хвилі об неї б'ють, як об скелю "Діву"…
У неї, мабуть, сухоти "вісімнадцятої стадії"…
Витягла й розпливлась драглями на березі… Дихає тяжко, дві подушки на грудях підкидаючи…
Заступила обрій…
Так і хочеться сказати словами Саші Чорного:
Мадам, ви задом
заставили сонце…
А сонце прекрасніш од вас!
________________________________
Примітка упорядника
"Вишневі усмішки кримські" були уперше видані 1925-го року. Потім перевидавалися. Тут тексти представлені за першим виданням (Харків, Державне Видавництво України). 1962-го року факсимільна копія цього першого видання була видана українською діаспорою у Нью-Йорку.