Бібрах лишився біля машини. Дістав сигарету, запалив і бездумно втупився погаслими очима в ледь синіючий серед білого безмежжя накочений шлях.
Володя лежав на тому ж місці, де вони його вчора залишили. Лежав, не подаючи ознак життя. Одежа і взуття за ніч так густо поросли інеєм, що німці помітили його, не дійшовши може кроків з двадцять. Першим помітив Отто. Він навіть зупинився, не вірячи очам. А потім – побіг, незграбно плигаючи й провалюючись у сніг.
Підбіг, з усього розмаху люто вдарив ногою. Раз і вдруге.
Сива купа здригнулася, посипався іній, срібно виблискуючи проти сонця. Юнак заворушився, глухо застогнав, намагаючись підвестись.
Підбігли німці з поліцаями, оточили.
Лейтенант ще раз вдарив. Володя відчайдушно гріб ногами сухий сніг, намагаючись обіпертись. Як і вночі, помогав собі головою, плечем, але ніяк не міг відірватись від мерзлої землі. Незграбний і височенний Нестер, раптом кинувся до нього, ухопив ззаду під руки – рвонув на себе. Щось затріщало, обірвалось... Нестер поставив Володю на ноги, але боявся відпускати, щоб знов не впав.
Навіть звиклі вже до всього німці й поліцаї притихли, жахнувшись. Вісімнадцятирічний юнак стояв перед ними білим привидом. Все на ньому інеєм поросло: одежа, чоботи, чуб. Іней ворсився на бровах, на м'якому пухові підборіддя. Щоки, вуха, ніс, руки вже почорніли, потріскались і запеклись чорною кров'ю. В вигребеній ним ямі в снігу, на дні жовтіла одірвана пола полушубка – примерзла за ніч. Володя поволі вертався до пам'яті. В очах зажевріло життя. Спочатку немов у тумані, а потім все виразніше й чіткіше пливли перед очима німці... Карпо... Прокіп... Чамро... Гаряча хвиля ударила в груди – впізнав! Все в пам'яті враз спалахнуло. Яскраво, гаряче – як удар межи очі.
Відштовхнув від себе Нестера. Заточився. Але втримався, ширше ноги розставив. Разом зі свідомістю повернулася й сила в молоде понівечене тіло.
Нестер мовчки одійшов. Став до гурту.
Білоголовий Отто вихопив навіщось пістолет, ткнув ним Володі в груди, кивнув головою на шлях.
Перед очима юнака знову сірою панорамою пропливли знайомі й чужі обличчя, однаково мовчазні й ворожі. Він повільно повернувся чорним лицем до шляху.
Бібрах зустрів їх мовчки. Стояв біля машини, зсутулений, курив. Жоден м'яз не дрогнув на його одутлуватому, потемнілому обличчі. На осоромленого, й від того ще більш галасливого племінника, навіть на глянув, хоча для відплати цьому знахабнілому вундеркінду марно було й чекати кращої нагоди. Навпаки, коли Бібрах побачив чорного, напівмертвого, але не зламаного юнака, в вицвілих очах ще глибше відбилася звіряча туга. Чи розпач. Чи справжній страх.
Володя трохи зігрівся від ходи, окріп. І стояв перед ними вже внутрішньо заспокоєний, готовий до всього. Випрямився. Високий, простоволосий. Дивився кудись мимо їх, вище, на село, яке сю ніч грудьми заступив. Ні пози, ні страху. Зараз був він далеко від них, недоступний, нескорений. Це була його хвилина. Коли юне серце в найвищому пориванні відчуло стукіт і біль мільйонів сердець його многострадальної землі і відповіло готовністю ступити на грань. За всіх. Це була хвилина його духу, що сягнув таких вершин людської Краси, як це буває тілько раз за життя. І той, кому доля подарувала цю найдорожчу й найпрекраснішу на землі мить, не вмирає. За гранню – безсмертя.
Бібрах відчув, що діялося в душі юнака. Не витримав пекучого погляду, опустив очі. Подивився на Чамра, на Нестера.
Тільки вони двоє й могли стати поруч Володі – такі ж високі, ставні, сильні. Дрогнули куточки уст комендантових, і тінь перебігла обличчям. Що подумалося стомленому смертями зайді, коли глянув на цих троїх?.. Один такий... А ті?.. Які ж ті?..
Чому вхопили один одного за горло?.. Темна країна, незбагненна, страшна...
Входили в село.
Красиво і вільно спускався шлях до села. Широкий, прямий, древні верби супроводжували шлях до самих хат. Сиві од інею, величні й неторкані. І легкі, як казкові фонтани.
Володя йшов попереду в оточенні поліцаїв. Чамро не відходив ні на крок: карабін за плечима, руки в кишенях, голову вниз. Численний загін розтягнувся позаду. /До перших хат Володю довезли, а селом німці вирішили прогнати пішки/.
Останній день видався йому сонячний.
І морозний.
Вищав сніг під каблуками.
Парували коні.
Глибокі тіні від дерев через вулицю.
Сині стежки, прокидані од кожного двору – був празник на селі – Водохреща. Попереду, під дворами, то там, то сям темніли купки щаснівлян. Люде йшли на церковище, на став, до Йордані. Інші з дворів злякано виглядали, і жахнувшись Володіного виду, ховалися.
Вийшов зі свого двору й однорукий Тихін. По тому, як він турнув ногою хвіртку і, широко розставляючи ноги, пішов прямо назустріч колоні, видно було, що Тихін уже встиг зранку розговітися. Став посеред вулиці і замахав своєю єдиною:
— Стоп машина!
І пішов прямо до Володі. Навстріч йому вискочив Степан, замахнув карабіном. Тихін не дуже його злякався, спокійно зупинив:
— Постой, Чамро, не махай! Ще намахаєшся, маховики в тебе...
— Одійди од гріха! – тихо гримнув Чамро, з острахом оглядаючись на німців, що трохи відстали.
— Не сичи, — розважливо сказав Тихін, дістаючи з-під поли пляшку, заткнуту кляпом.
— Святий празник сьогодні. Дай мені почастувати хлопця. Це єсть його остання чарка!
Витягнув киях зубами, виплюнув у сніг і подав пляшку Володі :
— Пий, Володька, гріха в тому нема. Жаль, Тихін нічого другого не годен. Пий – од чистого серця.
— Спасибі вам... дядьку, — вперше за добу озвався Володя, беручи пляшку.
Чамро хотів її вибити, але Тихін ухопив його за руку:
— Не махай, Степане! Тихон простий чоловік... Не гордий... Не пом'яну зла, колись і тобі піднесу, як тебе поженуть... А по...
Підлетів розлючений Отто і вистрілив перед самим носом Тихона. Тихін спокійно почекав, поки він ще раз вистрілив і закінчив свою думку:
— А поженуть... За всіх режимів поженуть. Тихін – простий чоловік, но не бреше...
Лейтенант замахнув на нього револьвером. Та Чамро раптом перехопив його руку і, винувато посміхаючись, покрутив пальцем біля скроні:
— Він у нас, той...
Старий обурився.
— Ти дурака з мене не роби, Чамро! І не викручуйся перед гівном. Дай хай стукне Тихона разок! Дай! Це ж не німця – а свого! Ех, христопродавці, вашу...
Тихона таки стукнули. І Отто, і котрийсь з поліцаїв. Засторчився старий головою в замет. Червоніє сніг округ голови.
А валянці вгору задрались: в лівому підошва стерлася – солома висунулась, тепло рожевіє...
Біля церковища, на ставу, осмученому сивими вербами, юрмилися люде. Декотрі вже, помолившись і намерзнувшись, додому йшли, несли старі зелені пляшки з свяченою водою.
Серед ставу, на розчищеному од снігу льоду півколом стояли хрести, теж із льоду вирубані і щедро офарбовані квасом. Царські ворота, ікони в рушниках на льодяному іконостасі, ялинове віття, свічки. Посередині вирубаний був ще один хрест, прямо в льоду. Темніла вода в ньому, де-не-де вже плавало соняхове шкарупиння. Молодь і дітвора товпились біля води, вмивалися, натирали одне одному розпашілі щоки, хлюпали, сміялися
Коли валка німців з поліцаями вийшла до ставу, люде враз притихли, зацепеніли, немов би всією громадою раптом назад сахнулись. Гомін помалу вщухав. Дехто найбільш обачливий прямо по снігу сунув у лози.
Білобровий Отто, що тепер ні на крок не відходив од Володі – зупинився, побачивши перед собою таку яскраву й неповторну картину, що важко було не зупинитися: синій став, широким півколом розмальовані хрести, урочисті царські ворота в стрічках і ялиновому клечанні і великий натовп селян. Лейтенантові раптом прийшла в голову блискуча ідея. І він, — як і належить справжньому солдатові великого рейху, енергійному й завжди цілеспрямованому, — вирішив негайно її здійснити. Тим паче, що він сподівався таким чином якось реабілітуватися в очах свого хоча й дохлого, але, чорт візьми, не зовсім ще отупілого од горілки дядька.
Отто зупинив колону пострілом і побіг до коменданта. Бібрах, як заліз у машину ще в полі, так і сидів, мерзлякувато закутавшись і піднявши комір. Безупину палив, систематично подаючи водієві пожовані недокурки, щоб той викинув. Водій слухняно викидав їх і, навіть не дивлячись на свого шефа, чиркав запальничкою, знаючи, що нова сигарета вже в зубах у Бібраха. Більше нічим комендант, здавалося, не цікавився. Давно вже не почував себе так паскудно. Хоча нічого нового він для себе й не відкрив сьогодні. Він ні на йоту не сумнівався, що саме так закінчиться їхнє ідіотське парі. Але коли побачив цього хлопчиська, глянув йому в очі, що горіли такою силою, ненавистю і ще чимось незбагненно високим і чистим – він не тільки розумом, а шкірою відчув, що переможений. Його солдатські, навіть в найкращі дні, очі горіли зовсім іншими пристрастями. Іноді не треба бути фельдмаршалом, щоб хитромудрими стратегічними ребусами передбачити ісход війни. Іноді досить глянути в вічі ворогові за п'ять хвилин до смерті.
Заглибившись в свої роздуми, Бібрах неуважно вислухав жвавого племінника і кивнув на знак згоди головою. А шоферові наказав під'їхати ближче.
Отто наказав Чамрові з поліцаями зігнати всіх на ставу до купи й жодної душі не випускати. Бо люде вже сипонули були врозтіч. Поліцаї і частина німців, пострілами, погрозами й прикладами знову загнали людей на лід. Чамро виступив наперед і крикнув поверх голів низьким зірваним голосом:
— Нікому не розходитись! Стоять! !
Володю повели прямо до хрестів. Ідучи мимо натовпу, він до болю вдивлявся пронизливими аж надто блискучими очима. Простоволосий, з білим чубом, страшним обличчям і руками. Шукав когось у натовпі. Матір свою? Чи Антоню?.. Але їх не було.
/Ніхто, крім Володіного сусіди, діда Павла, не знав, що змучена нічними пошуками, Антоня передосвітом прибігла до його матері, і вони, випросивши в діда коня і санчата, поїхали в ліс.
Хоча дід Павло їх і відмовляв, резонно доказуючи, що партизани не трава, щоб їх могла навіть баба знайти. Та ще й на санях.../
Отто вибрав середнього, найкремезнішого стовпа. Настрій у нього значно покращився – йому все більше подобалась власна вигадка, і потроху забувалося ганебно програно парі. Він навіть згадав колись почуту фразу: "Програє той, хто вмирає – сильні не програють".