Корсунь – Городище – Сміла. Демонтаж – монтаж. Вартан мотав кілометри, Македон втиху попивав, касир мотав навколо Цвітани, Цвітана зиркала на Луку. Ледь іронічно, і він уявлення не мав, що та іронія означає. Юрчик злився:
– Казав: не заступай, не просік?
– Заспокойся – я тобі нічого не заступаю.
– Ага. Бачу як вона на тебе глипає!
– А я на неї не глипаю!
Цвітана Луку не цікавила. Після зради Оксани жінки не цікавили його в принципі.
– Відмови цієї сучки мене бісять! – дратувався Юрчик. – Молода голодна баба… Скажи, що в мені не так?
– Все так, Юрчику. Все вийде – я в тебе вірю!
– Колись я її, сучку, приріжу!
Кам'янка – Новомиргород – Новоукраїнка. Крутилася синьо-жовта карусель, глухо пухкав помаранчевий батут, цокотів червоний паровозик, лящали діти. Вартан оминав великі міста, де вистачало власних "зоопарків", і наполегливо рухався на південь – саме там, на узбережжях морів, у розпал сезону атракціоністи "жнивували" на повну. Хай і серед конкурентів, а клієнтури вистачало всім.
Тоді вони стояли десь на Миколаївщині, в містечку над мальовничими, на початку літа ще квітучими, бескидами Південного Бугу. Назву містечка Лука давно забув, а можливо що й не знав. Він уже зачинився на ніч у своєму фургоні, як раптом почув надворі несамовитий вереск Цвітани. Миттю натяг шорти, вискочив.
Дверцята бусика, в якому ночувала жінка, були відчинені, поруч сама Цвітана, напіводягнена, розкуйовджена, люто відбивалася від оскаженілого Юрчика, на якому були лише тренувальні штани з білими лампасами.
– Однаково вдую тобі сьогодні! – сичав той. – Годі ламатися, сучко!
– Відпусти! Ненавиджу вас, кобелів!
– Відпусти її! – крикнув Лука.
– А-а-а… — обернувся на голос кривдник. У потойбічно-молочному сяйві ліхтаря, що освітлював майданчик "зоопарку", обличчя білявого Юрчика здалося Луці схожим на лик вампіра. – От і святенник, от усе й випливло! Відвали, не заступай – це наші з нею перегудки!
Але Лука "відвалювати" не збирався. Підскочивши до Юрчика, він спробував вивільнити з чіпкої руки напасника зап'ясток Цвітани, тому це не сподобалось, невідь звідки в другій Юрчиковій руці виник ніж, Лука відсахнувся, але холодна сталь таки вжалила його в бік. "Вампір" замахнувся ще, та цієї миті всім своїм вайлуватим тулубом ззаду на Юрчика навалився Македон, обоє впали. Не встиг невдатний ґвалтівник і кавкнути, як Лука викрутив йому руку, ніж впав на землю…
Переконавшись, що завдана Юрчиком рана неглибока й затиснувши кров хустиною, Цвітана викликала Вартана. Коли жінка набирала номер, її пальці на кнопках мобільного тремтіли. Юрчика відпустили. Він попросив закурити, сидів, не обтрушувався й не підводився з землі.
Оргвисновки керівництва були категоричними:
– Збирай шмотки й вали звідси, ішак капловухий, негайно! – накинувся Вартан на знешкодженого напасника. – Ще ментів мені на майданчику не вистачало! Все – п'ять хвилин тобі на збір! – і повернувся до Луки: – Що там, до лікаря треба?
– Здається ні! – відповіла замість нього Цвітана. – Антисептик потрібен, бинт, йод…
– Здається, чи..?
– Братик не раз подірявленим приходив — напрактикувалась!
– Подряпина! – вдаючи мушкетера спробував усміхнутися Лука.
– Тоді я в аптеку!
На місце висланця Вартан терміново привіз батька – сивого вірменина на ім'я Вараздат, який заледве розмовляв російською. Касиром призначив Луку.
Природно — рану йому перев'язувала Цвітана. Вилазила в захаращений ланцюгами, ящиками, джгутами, електромоторами, дротами, редукторами та іншим мотлохом фургон, обережно торкалася пальцями присохлих країв урази, питала чи не болить. Потім звільна, любовно, майже еротично обводила рану змоченою в спирті ваткою… наче щось малювала. Лука ковтав слину. Він був дужим тридцятишестирічним чоловіком, який давно не знав жіночих пестощів…
Рана швидко гоїлась. У Вознесенську Цвітана затримувалася в фургоні й розказувала йому про своє київське дитинство, про дачу на Лісовому й музичну школу на Дружби народів. У Новій Одесі вони вдвох милувалися заходом сонця над Бугом і запекло збивали ціну, торгуючись із продавцями тарані. В Очакові він схилився над її широко розплющеними зеленими очима, обережно торкнувся спраглими губами кінчика рівненького носика, а тоді вп'явся ними в її напіврозтулені вуста… Ночувати Цвітана залишилася в Луки…
На зиму Вартан згортав "зоопарк", а співробітники йшли у відпустку. Користуючись нагодою, Лука запросив Цвітану в Поташ, він усі її рожевенькі вушка обцілував нашіптуючи про казкову, як намальовану, хатинку під горбком-садочком, про рушничок-город у видолинок, про дивовижну поташську тишу. Непокоївся – чи не висміє столична краля його вбогий сільський барліг, чи не скривить гидливо ротика, побачивши фанерний нужник за хаткою, до якого ще й пробиратися треба щільними джунглями поруділої кропиви?
Але непокоївся марно – Цвітану зачарував первісний поташський супокій, дарма що надворі стояла пізня осінь. Вона намагалася уявити, як ці райські місця виглядають у пору весняного буяння й зачаровано зітхала:
– Заховатися б тут від неласкавого світу!
– То прошу! – Лука оперезав краєвид щедрим королівським жестом. – Не вік же з Вартановим "зоопарком" колесити! Давай осядемо тут удвох, вікуватимемо простим і здоровим життям пращурів, заведемо корову… Ти ще спатимеш, а я вже заноситиму тобі горня щойно видоєного молока!
– Луко, ти доїтимеш корову?
– Ну, якщо схочеш – доїтимеш її сама!
Цвітана засміялася.
– То це ти мене заміж кличеш?
– Вважай так! Знаю-знаю – офіційно я ще не розлучився з Оксаною… Віриш, не хочу перетинатися з нею навіть у суді. Що ж, у мене з'явиться привід пересилити себе й зважитись!
– Боже, це так спокусливо! Звісно я згодна, але… Що ми ще їстимемо крім молока, в що вдягатимемось, чим платитимемо за електрику?
– Я думав про це! – піднесений її згодою вигукнув Лука. – Можна чимось зайнятися, наприклад – вирощуванням саджанців…
– Потрібен стартовий капітал. Потрібні гроші на облаштування нашого гніздечка, на євроремонт, на воду й каналізацію, на якийсь транспорт… Давай рік-два попрацюємо ще у Вартана, заробимо грошей, а тоді вже осядемо тут!
– Давай! Чортяка, як ти гарно все розважила!
Невже це відбувається зі мною – думав Лука, спостерігаючи як по діловому обходить обійстя його майбутня нова дружина. – Невже таке трапляється? Невже Небесний Володар іноді дає особливо нещасливим своїм творінням другу спробу? Я оживаю. Я відроджуюсь як Фенікс! Як поташські луки після снігової зими! Як ці рясні гори після торішнього листопаду! Ех, для цілковитого щастя якби ще Бориславчика сюди! Хіба міг Лука пробачити зрадливиці-Оксані розлуку з коханим сином? Не міг!
Але оскільки гніздечко ще не облаштоване, зимували вони поки що нарізно: Цвітана в подружки на Сирці, а Лука в батьків – тепер його не потрібно було жаліти й він готовий був витерпіти щільну опіку. До того ж кілька разів кохана запрошувала його на побачення до помешкання подружки, яка делікатно залишала їх наодинці аж до одинадцятої вечора.
Два наступних літа вони так ревно працювали, що власник закладу не знаходив для Луки з Цвітаною жодного зауваження, а за пропозицію встановити в холодку під парасолею великий плазмовий телеекран навіть похвалив. А що – країна саме божеволіє від перипетій "Євро-двадцять-дванадцять", тож нехай футбольно заклопотані татусі приходять уболівати в "зоопарк", а їх чада, обсівши каруселі й паровозики, приносять тим часом Вартанові прибуток! Наступного сезону замість футболу дітвора дивилася по плазмі мультики і з того також був зиск. Ні від кого не криючись "молодята" разом ночували в просторому фургоні й поводились як подружжя. "Зоопарк" завзято мандрував країною, Вартан завчено нарікав на зажерливість кримчан, до яких краще не потикатися, бо за місце там гребуть стільки, що й за сезон не відіб'єш, Вараздат нескінченно й голосно торохтів із кимсь по телефону вірменською, Македон флегматично потягував із прихованої пляшки напій важковстановлюваної природи.
– Хто високо здіймається той боляче падає! – буркнув якось мовчун після того як застав Луку з Цвітаною за трейлером у момент пристрасного поцілунку.
З похмурим перукарем-механіком Лука майже не спілкувався, тому кинута Македоном фраза його неабияк здивувала. "Зоопарк" стояв саме в Кирилівці, на самісінькому березі Азовського, шелестіло тепле море, щоранку чайки й баклани галасливо ділили здобич біля сміттєвих баків найближчої бази відпочинку. Увечері Лука присів на зняту запаску біля фургона, де ночував мовчун, підстеріг коли той проходив повз:
– Ти мав мені щось сказати Македоне?
– Гм… ні! – той знизав плечима.
– До чого тоді твій натяк? Заздриш?
Македон журно усміхнувся, присів поряд.
– Звісно, чоловікові який випав з вікна хмарочоса, можна позаздрити – адже він ширяє наче птах!
– Слухай, що це все означає? – почав дратуватися Лука. – Ти мріяв стати космонавтом?
– Ні, – зітхнув Македон. – Водієм Ікаруса. Ти… вибач… Накотилося щось…
Старший за Луку, неповороткий з виду чоловік із помережаним дрібними зморщечками обличчям і незмінним щільним їжачком на голові потер підборіддя, зітхнув.
– У тебе хтось є, якась рідня?
– Брат у Соледарі, жінка з дочкою в Артемівську…
– Гостюєш?
– Ні — остерігаюсь…
– Чому?
Македон дістав цигарки. Задимів.
– Я, Луко, тримав салон краси в Артемівську – весь тамтешній бомонд у мене пір'ячка чистив. Але захотів власного приміщення – не орендованого, запросив у компаньйони одного крутого – сам би будівництво не потягнув. Той пристав, вклали капітал – п'ятдесят на п'ятдесят. А коли настала мить стрічку перерізати, найнятий компаньйоном викидайло мене й усередину не пустив, – хто ти такий? — каже. Я до партнера, той: вибач, кореш, бізнес і нічого особистого, до того ж бізнес мій – ти тепер тут ніхто! Виявляється, поки будували салон, він купив нотаріуса й усе переписав на себе. Я: а моя частка? – він: доведи! Я в суд – там усі його корефани, разом тьолок по лазнях деруть і горіляччя лигають! Що робити? Наточив я в літрову банку бензину, прив'язав квача, запальничкою клацнув і метнув ту бомбу в широке, на всю стіну, вікно нашого новенького салону… Сам у біга… Ну, оце досі й бігаю…
– А родина?
– У брата своє життя – я в нього не лізу, а він не лізе в моє.