Отам на водах… той Станіслав… хтозна, що б з того вийшло: концерт, проводи, остатня розмова наша… так, хто знає… Так вона усе знищила: моє щастя, мої надії, мою долю! Вона багата, розкошує, а я? Вона мучить, пече мене своїми розкошами! Чи я ж на те росла, чи того сподівалася? – бути підданою сієї гадини! О, се не людина, се мій злий дух!.. Боже! що мені робити? Що почати? Куди кинутись? я пішла до сього нелюда задля шматка хліба, але ж сей хліб мені в горлі став! Шматок хліба, кинутий, як собаці, з погордою! А скільки за нього приймаю знущання! Ні, краще пропасти, ніж такий хліб їсти!.. Чого ж мені ще ждати? Я досить ждала. Як я могла думати, що виб'юся в люди, сидячи у сієї відьми? Та вона не то що не помагає знайти кращу долю, вона мене ще в ярмо запрягає, на посміх людський виставляє! І приймати сю наругу, їсти сей хліб ганебний? Ні, годі! я не можу обернутися в покірну машину, як ота швачка, і затлумити в собі всі поривання, або як ота стара компаньйонка, що там на водах… Та, боже мій, краще не жити, ніж доживати вік такою безсловесною рабинею, таким нещасним попихачем, безнадійним послугачем, як ота безталанниця! А однак мені зостається або се, або… або що? погибель? Та що ж – краще загинути, ніж так жити! краще загинути, краще загинути!" – промовляла Софія в якомусь палу. Вона кидалась несамовито на канапці, погляд її палав, брови були зсунуті, ридання кипіло в грудях, але вона плакати не могла. Гіркий, гострий жаль проймав їй серце.
Зненацька з'явилась на порозі баронеса. Угледівши Софію на канапці, стала наче вкопана і руками сплеснула.
– Dieu! que vois je! Sophie! Що се таке? Оце то так! тільки сього бракувало! Тільки я за поріг, а моя пані вже на моїй канапці, та ще й з ногами! З комфортом, нема що казати!
При першому вигуку Софія схопилась. Вона слухала ту гризню мовчки, тільки губи їй тремтіли. Стояла мовчазна, похмура і блідла щораз то все гірше. Часами судорожно кидалась від якого надто доразливого слова. В знесиллі прихилилась до стіни біля стола. Голова їй морочилась, вона світу перед очима не бачила. Безтямно взяла зі стола групу Адоніса й Венери і нервно крутила її в руках.
– Що ви собі справді думаєте? – вигукувала баронеса, розлютившись. – Остатнього часу ви стали собі дозволяти страшенні імпертиненції: огризаєтесь що не слово, забуваєте свої обов'язки, сидите цілий день у себе в хаті – не додзвонишся вас! Ви мені сорому завдаєте! Вчора, перед княгинею, як ви до мене озвались: "Ви мене кликали?" Що за слова? Est се qu'on ne pent dire plus poliment? Ви гадаєте, що ви мені рівня? Де ж, наприклад, – компаньйонка падає в істерику, а пані мусить біля неї заходитись! Чистий сміх! Ні, годі, я б хотіла, щоб ви залишили свої панські, княжі примхи раз назавжди. Чуєте? Що ж ви мовчите? стоїте як стовп? Ви глуха чи німа? Кажіть! Відповідайте! parlez done… Та дайте спокій моїй статуетці!
Статуетка ще більш заходила Софії в тремтячих руках. Баронеса ще гірш розлютилась.
– Чуєте! поставте! – гукнула вона хриплим, спотвореним голосом. – Чуєте, що я кажу? Поставте статуетку! Що за міщанська звичайна вічно крутить щось в руках?
– Чого ви до мене причепились? Відчепіться! – мовила Софія уривчасто, глухо.
– Ах ти ж хамка нікчемна! – вереснула баронеса. – Ти смієш мені так говорити?! – і, стиснувши кулаки, вона підступила до Софії, кричачи: – Я тобі кажу, покинь, покинь мою річ!
При сих словах Софія раптом кинулась і в нестямі, розмахнувшись, кинула бронзову групу просто в голову баронесі.
Голосно, гостро скрикнула баронеса і впала додолу мертва, вся в крові.
На той несвітський крик миттю прибігли слуги баронеси. Вбігши, вони на хвилину спинилися, з острахом схилившись над баронесою, потім всі кинулись на Софію, що стояла нерухомо, не змінивши постави.
– Що сталось? Що ви тут зробили? – крикнув лакей. – Беріть її! вона забила пані!
Софія скрикнула і з жахом закрила лице руками. Чиїсь дужі руки вхопили її. В ту хвилину в думці їй блиснуло: "От тепер я вже зовсім пропала! зовсім!"