Д І Я Ч І:
Командор дон Гонзаго де Мендоза.
Донна Анна.
Дон Жуан*.
Долорес.
Сганарель — слуга дон Жуана.
Дон Пабло де Альварес батько
Донна Мерседес / і мати донни Анни.
Донна Соль.
Донна Консепсьйон — грандеса.
Маріквіта — покоївка.
Дуенья донни Анни.
Гранди, грандеси, гості, слуги.
*Тут ужито французької, а не іспанської вимови імення "Жуан", бо так воно освячене віковою традицією у всесвітній літературі. З тої самої причини ужито італьянської форми слова "донна". (Прим. Лесі Українки).
І
Кладовище в Севільї. Пишні мавзолеї, білі постаті смутку, мармур між кипарисами, багато квітів тропічних, яскравих.
Більше краси, ніж туги.
Донна Анна і Долорес. Анна ясно вбрана, з квіткою в косах, вся в золотих сіточках та ланцюжках. Долорес в глибокій жалобі, стоїть на колінах коло одної могили, убраної свіжими вінками з живих квіток.
Д о л о р е с
(устає і втирає хустинкою очі)
Ходім, Аніто!
А н н а
(сідає на скамницю під кипарисом)
Ні-бо ще, Долорес,
тут гарно так.
Д о л о р е с
(сідає коло Анни)
Невже тобі принадна
могильна ся краса? Тобі, щасливій!
А н н а
Щасливій?..
Дивіться також
- Леся Українка — Романс
- Леся Українка — Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєш
- Леся Українка — Перемога
- Ще 177 творів →
за командора?
А н н а
Хто б мене примусив?
Д о л о р е с
Ти ж любиш нареченого свого?
А н н а
Хіба того не вартий дон Гонзаго?
Д о л о р е с
Я не кажу того. Але ти чудно
відповідаєш, Анно, на питання.
А н н а
Бо се такі питання незвичайні.
Д о л о р е с
Та що ж тут незвичайного? Ми, Анно,
з тобою подруги щонайвірніші, —
ти можеш все мені казать по правді.
А н н а
Спочатку ти мені подай сей приклад.
Ти маєш таємниці. Я не маю.
Д о л о р е с
Я? Таємниці?
А н н а
(сміючись)
Що? Хіба не маєш?
Ні, не спускай очей! Дай я погляну!
(Заглядає їй в очі і сміється).
Д о л о р е с
(із слізьми в голосі)
Не муч мене, Аніто!
А н н а
Навіть сльози?
Ой господи, се пассія правдива!
Долорес закриває обличчя руками.
Ну, вибач, годі!
(Бере в руки срібний медальйон,
що висить у Долорес на чорнім шнурочку на грудях).
Що се в тебе тута,
в сім медальйоні? Тут, либонь, портрети
твоїх покійних батенька й матусі?
(Розкриває медальйона раніше, ніж Долорес устигла
спинити її руку).
Хто він такий, сей прехороший лицар?
Д о л о р е с
Мій наречений.
А н н а
Я того й не знала,
що ти заручена! Чому ж ніколи
тебе не бачу з ним?
Д о л о р е с
І не побачиш.
А н н а
Чи він умер?
Ні, він живий.
А н н а
Він зрадив?
Д о л о р е с
Мене не зрадив він нічим.
А н н а
(нетерпляче)
Доволі
тих загадок. Не хочеш — не кажи.
Я лізти в душу силоміць не звикла.
(Хоче встати, Долорес удержує її за руку).
Д о л о р е с
Сядь, Анно, сядь. Чи ти ж того не знаєш,
як тяжко зрушити великий камінь?
(Кладе руку до серця).
А в мене ж тут лежить такий важкий
і так давно... він витіснив із серця
всі жалі, всі бажання, крім одного...
Ти думаєш, я плакала по мертвій
своїй родині? Ні, моя Аніто,
то камінь видавив із серця сльози...
А н н а
То ти давно заручена?
Д о л о р е с
Ще зроду.
Нас матері тоді ще заручили,
як я жила у маминій надії.
А н н а
Ох, як се нерозумно!
Д о л о р е с
Ні, Аніто.
Либонь, се воля неба, щоб могла я
його своїм по праву називати,
хоч він мені і не належить.
А н н а
Хто він?
Як чудно се, що я його не знаю.
Д о л о р е с
Він — дон Жуан.
А н н а
Який? Невже отой...
Д о л о р е с
Отой! Той самий! А який же другий
із сотень тисячів усіх Жуанів
так може просто зватись "дон Жуан",
без прізвиська, без іншої прикмети?
А н н а
Тепер я розумію... Тільки як же?
Його вже скільки літ нема в Севільї...
Таж він баніт? *
* Баніт — вигнанець.
Д о л о р е с
Я бачила його
остатній раз, як ми були в Кадіксі,
він жив тоді, ховаючись в печерах...
жив контрабандою... а часом плавав
з піратами... Тоді одна циганка
покинула свій табір і за море
з ним утекла, та там десь і пропала,
а він вернувся і привіз в Кадікс
якусь мориску*, що струїла брата
для дон Жуана... Потім та мориска
пішла в черниці.
* Мориски — мавританці, які, формально прийнявши християнство, потай сповідували іслам.
А н н а
Се неначе казка.
Д о л о р е с
Однак се щира правда.
А н н а
А за віщо
його банітувано? Щось я чула,
та невиразно.
Д о л о р е с
Він, як ще був пажем,
то за інфанту викликав на герець
одного принца крові.
А н н а
Та інфанта
його любила?
Д о л о р е с
Так говорять люди,
а я не вірю.
А н н а
Чому?
Д о л о р е с
Якби любила,
вона б для нього кинула Мадрід
і королівський двір.
А н н а
Чи се ж так легко?
Д о л о р е с
Любові легкого шляху не треба,
адже толедська рабинівна — віри
зреклась для нього.
А н н а
Потім що?
Д о л о р е с
Втопилась.
А н н а
Ото, який страшний твій наречений!
Ну, правда, смак у нього не найкращий;
циганка, бусурменка і жидівка...
Д о л о р е с
Ти забуваєш про інфанту!
А н н а
Ну,
з інфантою все невиразна справа!
Д о л о р е с
Він, у вигнання їдучи, підмовив
щонайсвятішу абатису, внуку
самого інквізитора.
А н н а
Невже?
Д о л о р е с
Ще потім абатиса та держала
таверну для контрабандистів.
А н н а
(сміється)
Справді,
він не без дотепу, твій дон Жуан!..
А ти неначе горда з того всього, —
рахуєш тих сперечниць, мов трофеї,
що лицар твій здобув десь на турнірі.
Д о л о р е с
А заздрю їм, Аніто, тяжко заздрю!
Чому я не циганка, щоб могла
зректися волі вільної для нього?
Чому я не жидівка? — я б стоптала
під ноги віру, щоб йому служити!
Корона — дар малий. Якби я мала
родину, — я б її не ощадила...
А н н а
Долорес, бійся бога!
Д ол о р е с
Ох, Аніто,
найбільше заздрю я тій абатисі!
Вона душі рятунок віддала,
вона зреклася раю!
(Стискає руки Анні).
Анно! Анно!
Ти не збагнеш сих заздрощів ніколи!
А н н а
Я б їм не заздрила, тобою бувши,
нещасним тим покидькам. Ах, прости,
забула я, — він і тебе ж покинув!
Д о л о р е с
Мене не кидав він і не покине.
А н н а
Знов загадки! Та що се ти, Долорес?
Д о л о р е с
Ходила й я до нього в ту печеру,
де він ховався...
А н н а
(з палкою цікавістю)
Ну? і що ж? Кажи!
Д о л о р е с
Він був порубаний. Жону алькада
він викрасти хотів. Але алькад
її убив, а дон Жуана зранив...
А н н а
Та як же ти дісталася до нього?
Д о л о р е с
Тепер я вже й сама того не тямлю...
То щось було, як гарячковий сон...
Гляділа я його, носила воду
опівночі, і рани обмивала,
і гоїла, і вигоїла.
А н н а
Що ж?
Осе і все?
Д о л о р е с
Осе і все. Він встав,
а я пішла від нього знов додому.
А н н а
Такою ж, як була?
Д о л о р е с
Такою, Анно,
як чиста гостя. І ти не думай,
що я б йому далася на підмову.
Ніколи в світі!
А н н а
Але ж ти кохаєш
його шалено.
Д о л о р е с
Анно, то не шал!
Кохання в мене в серці, наче кров
у чаші таємній святого Граля.
Я наречена, і ніхто не може
мене сплямити, навіть дон Жуан.
І він се знає.
А н н а
Як?
Д о л о р е с
Душею чує.
І він до мене має почуття,
але те почуття — то не кохання,
воно не має назви... На прощання
він зняв перстеника з руки моєї
і мовив: "Поважана сеньйорито,
як вам хто докорятиме за мене,
скажіть, що я ваш вірний наречений,
бо з іншою я вже не обміняюсь
обручками — даю вам слово честі".
А н н а
Коли він се казав, — чи то ж не значить,
що він одну тебе кохає справді?
Д о л о р е с
(сумно хитає головою)
Словами серденька не одурити...
Мене з коханим тільки мрія в'яже.
Такими нареченими, як ми,
пригідно бути в небі райським духам,
а тут — яка пекельна з того мука!
Тобі того не зрозуміти, Анно, —
тобі збуваються всі сни, всі мрії...
А н н а
"Всі сни, всі мрії" — се вже ти занадто!
Д о л о р е с
Чому занадто? Що тобі бракує?
Все маєш: вроду, молодість, кохання,
багатство, хутко будеш мати й шану,
належну командоровій дружині.
А н н а
(засміявшись, устає)
Не бачу тільки, де тут сни і мрії.
Д о л о р е с
(з блідою усмішкою)
Та їх для тебе мовби вже й не треба.
Обидві панни походжають між пам'ятниками.
А н н а
Кому ж таки не треба мрій, Долорес?
У мене є одна — дитяча — мрія...
Либонь, вона повстала з тих казок,
що баяла мені, малій, бабуся, —
я так любила їх...
Д о л о р е с
Яка ж то мрія?
А н н а
Ет, так, химери!.. Мариться мені
якась гора стрімка та неприступна,
на тій горі міцний, суворий замок,
немов гніздо орлине... В тому замку
принцеса молода... ніхто не може
до неї доступитися на кручу...
Вбиваються і лицарі, і коні,
на гору добуваючись, і кров
червоними стрічками обвиває
підгір'я...
Д о л о р е с
От яка жорстока мрія!
А н н а
У мріях все дозволено. А потім....
Дол о р е с
(переймає)
...Один щасливий лицар зліз на гору
і доступив руки і серця панни.
Що ж, Анно, мрія ся уже справдилась,
бо та принцеса — то, звичайно, ти,
убиті лицарі — то ті панове,
що сватались до тебе нещасливо,
а той щасливий лицар — дон Гонзаго.
А н н а
(сміється)
Ні, командор мій — то сама гора,
а лицаря щасливого немає
ніде на світі.
Д о л о р е с
Се, либонь, і краще,
бо що ж ти можеш лицареві дати
у надгороду?
А н н а
Шклянку лимонади
для прохолоди!
(Уриває. Іншим тоном).
Глянь лишень, Долорес, —
як блимає у сій гробниці світло,
мов заслоняє хто і відслоняє...
Ну що, як там хто є?
Д о л о р е с
То кажани
навкруг лампади в'ються.
А н н а
Я загляну...
(Заглядає крізь гратчасті двері у гробницю,
сіпає Долорес за рукав і показує щось. Пошепки).
Дивись — там злодій! Я кликну сторожу.
(Кидається бігти).
В ту хвилину одчиняються двері.
Долорес скрикує і мліє.
Д о н Ж у а н
(вийшовши з гробниці, до Анни)
Прошу вас, сеньйорито, не втікайте
і не лякайтесь. Я зовсім не злодій.
Анна вертається і нахиляється до Долорес.
Д о л о р е с
(очутившись, стиснула Анні руку)
Він, Анно, він!.. Чи я збожеволіла?
А н н а
Ви — дон Жуан?
Д о н Ж у а н
(уклоняючись)
До вашої послуги.
Д о л о р е с
Як ви могли сюди прибути?
Д о н Ж у а н
Кінно,
а потім пішки.
Д о л о р е с
Боже, він жартує!
Ви ж головою важите своєю!
Д о н Ж у а н
Я комплімент оцей уперше чую,
що важу я не серцем, завжди повним,
а головою — в ній же, сеньйорито,
хоч, правда, є думки, та тільки легкі.
А н н а
А що важкого єсть у вашім серці?
Д о н Ж у а н
О сеньйорито, сеє може знати
лиш та, що візьме теє серце в ручку.
А н н а
То ваше серце важене не раз.
Д о н Ж у а н
Гадаєте?
Д о л о р е с
Ховайтесь! Як хто прийде,
то ви пропали!
Д о н Ж у а н
Як уже тепер,
з очей прекрасних погляди прийнявши,
ще не пропав, то де ж моя погибель?
Анна усміхається, Долорес спускає чорний серпанок
собі на обличчя і одвертається.
А н н а
(махає на нього рукою)
Ідіть уже назад в свою домівку!
Д о н Ж у а н
Се тільки рученька жіноча може
так легко посилати у могилу.
Д о л о р е с
(знов обертається до дон Жуана)
Невже ви мешкаєте в сьому склепі?
Д о н Ж у а н
Як вам сказати? Я тут мав прожити
сей день і ніч — мені не треба більше, —
та в сім дворі штивніша етикета,
ніж при дворі кастільськім, отже й там я
нездатен був додержать церемоній,
то де вже тут!
А н н а
Куди ж ви подастеся?
Д о н Ж у а н
Я й сам іще не знаю.
Д о л о р е с
Дон Жуане,
тут є тайник під церквою, сховайтесь.
Д о н Ж у а н
Навряд чи веселіше там, ніж тут.
Д о л о р е с
Ви дбаєте все про веселість!
Д о н Ж у а н
Чом же
про те не дбати?
А н н а
Отже якби хто
на маскараду кликав вас — пішли б ви?
Д о н Ж у а н
З охотою пішов би.
А н н а
То прошу вас.
Сей вечір в нашім домі бал масковий,
у мого батька Пабло де Альварес,
остатній бал перед моїм весіллям.
Всі будуть замасковані, крім старших,
мене і нареченого мого.
Д о н Ж у а н
(до Долорес)
Ви будете на балі, сеньйорито?
Д о л о р е с
Ви бачите, сеньйоре, — я в жалобі.
(Відходить набік).
Д о н Ж у а н
(до Анни)
А я жалоби не ношу ніколи
і з дякою запросини приймаю.
(Вклоняється).
А н н а
Який костюм ваш буде?
Д о н Ж у а н
Ще не знаю.
А н н а
Се шкода.