Зняв з грудей усі свої ознаки і, не дивлячись на суворі уваги начальства, перебрався до загальної землянки, де було вогко й темно і замешкав там, разом з простими жовнірами. "Щось той Данило не при своїм розумі!" — говорив командір батальону полковникові. "А ви стежте за ним!" — суворо відповідав йому полковник. І стежили. Стежили пильно, але не встежили. Коли роспочався наступ, то не тільки його сотня, баталіон, чи полк, але вся дівізія відмовилася наступати, одноголосно виставивши домагання зміни уряду. Чи могли щось на це відповідати полковники й ґенерал, начальник дівізії, які боялися навіть згадки про яку-б то не було— "крамолу"?... — Звичайна річ, що ні! Негайно було сповіщено штаб армії і з роспорядження командуючого армією, було припинено наступ і два, що "найпевнійших", корпуси було кинуто на "усмиреніе" бунтарної дівізії. Спершу всього було виставлено умову негайно вирушити на "передовыя позиціи", а коли дівізія відмовилася, то її стало обеззброювати. Були виставлені кулемети і, навіть, артілєрія, та сама артілєрія, яка ніколи не мала набоїв підчас бою і яка для цього випадку привезла аж вісімдесять "зарядныхъ ящиковъ" і, цілком зрозуміло, вся дівізія зараз-же стала складати зброю, за винятком того баталіону, в якому була Данилова сотня. Тоді її звідусіль оточили і стали обстрілювати з кулеметів. Після трьохгодинного бою, з баталіона зосталося не більше двох сотень, які були обеззброєні й зачинені в порожні землянки. Почалися допити й вишукування "зачинищковъ бунта". Слідство надзвичайного військово-польового суду викрило революційну орґанізацію, яка мала звязки з Петербурґом і Риґою і на чолі якої стояв Данило. Дальші допити дали силу цікавого матеріялу, так, що слідча комісія вирішила відсунути самий суд і взялася росплутувати справу далі.
І тут сталося так, як було колись у Київі, коли він сидів у "Лукіянівці". Як тоді війна, так тепер Революція врятували його від загибелі. Несподівано, як грім з неба, упала на голови безчинних самовладців довгожданна Революція і підвелися гордо пригноблені голови поневолених і повстала приспана сила проти сили і замаяли гордо визвольні прапори над широкими просторами вистражданої землі...
14. "ГОДІ ТЕРПІТИ!..."
Якось, уже після Великодня, на ділянці фронту, яку займала Данилова сотня, з'явився якийсь жовнір в німецькому мундурі, який просив відвести його до української ради. Так, як така рада тільки що орґанізувалася, то його відвели до Данила, який тоді був єдиним проводирем своїх земляків.
Запинаючись, жовнір росповів, що він галичанин і попав на північний фронт, разом з австрійським полком.
— Чому-ж ви не в Січових Стрільцях? — спитався Данило.
— А ви думаєте, що так легко туди попасти? Там теж є свої труднощі... Взагалі вирватися з якого небудь австрійського полку до коша Усусусів дуже важко...
— Чого-ж ви прийшли сюди? —— знов спитався Данило.
— Того, що я революціонер і хочу бути з вами... — відповів Галичанин.
— Як називаєтеся?
— Прокіп Проць!
— От що, товаришу Проць! — сказав Данило. — Передовсім ми вас мусимо зареґіструвати, яко полоненого, а потім я вас заберу до праці в нашій раді.
— Робіть як знаєте, бо назад я вже не піду...
— А поки-що ходім у мою землянку !
Йшли вузенькою стежиною серед скопаних ґранатами вогких поліз. — Над темним шаром землі жевріля червона смуга заходу, яка здавалася такою близькою, що в неї можна було поцілити кулею з карабіна. Зігрівшись від швидкої ходи, він розхрістав свою шинелю і мундур і повними грудьми вдихав у себе лагідне весняне повітря, яке зворущувало його істоту й викликало в ній якісь незвиклі почування. Скільки вже часу минуло, як він так вільно дихав і так гордо підносив у гору голову. Ах, то було, здається, ще тоді, як він малим вилазив на верх руїни і оглядав Трипільські простори, чи тоді, як перший раз промовляв у Голосіївському лісі. — Важко пригадати!...
— Життя моє, товаришу, було мукою. — Говорив Проць, йдучи поруч Данила. — Бідував малим, бідував великим, бідую і тепер. Батька не памятаю навіть. Старший брат загинув па Сербському фронті. Мати від горя, а може й від голоду померла і нікому було очей закрити... Як сонний ходив по всіх фронтах, аж поки ця революція не почалася у вас... Шість раз пробував перейти до вас, але все— з половини дороги назад вертався... Оце вже сьомий раз...
— Добре зробили, що прийшли, — казав Данило, а сам думав про себе. — Чим моя доля ліпша від його? І треба такого випадку, щоб він прийшов якраз до мене!...
— Вірте мені, що я вже місяць не можу спати... День і ніч бився з думками, мучився, терпів і, нарешті, пішов... Годі терпіти !...
— А так, так!... Годі терпіти!...
— Я не хочу й не можу бути розбійником! Я не знаю, як можна вбивати таких, як сам, виснажених і вимучених горем людей. Я тоді вже, ліпше, запалив би всю землю і хай горить...
— Земля наша ! — сказав Данило. — Їй нема чого горїти... Хай згорять ті, що зробили пекло з неї !...
— Правда ваша, правда ! — захоплено говорив Проць.
— Хай згорять...
В землянці горіли дві свічки й в танцю глибоких тіней постать ГІроця здавалася якимсь дивним печерним ґномом. Високий, худий, але жилуватий і міцний, з смаглявим безвусим лицем і темними, як ніч, очами — нагадував елястичного смока, якого не вб'єш одним ударом. Якась скритна сила почувалася в його розрахованих рухах і, як маґніто, притягала до себе! Цю силу почував Давило ще по дорозі і тепер, розглядаючи його при світлі, був просто зачарований нею... Пізнійше він не раз мав нагоду переконатися в правдивости цього почування, коли Проць в найтяжчі хвилини боротьби не тільки що не тратився, але завжди знаходив якийсь вихід з важкого стаповиища і рятував майже страчену справу.
— Звідки ви саме? спитався Данило, сідгаючи на деревляного обрубка, який заміняв собою стільчика.
— Я з повіту Долина. Учився в долинській виділовій школі, але не скінчив...
— Чому?
— А кто його знає?! Раз те, що в дома був потрібний, а друге — було нудно...
— Чого?
— Так! — і враз засміявся. — Про вірність Габсбурґам все росповідали... Ну й не витримав...
— І так залишили все?
— Ні! Для чого? Я сам вчився !...
В той час у землянку вбіг жовнір і, звертаючись да Данила, сказав:
— Командуючий корпусом відмовився ! Сказав що всі хто тільки поїде на той з'їзд, будуть рахуватися дезертирами !
— Ну, а як-же корпусний "Исполком"? — скааав Данило.
— Той нічого ! — відповів жовнір.
— Тоді мп по революційному зробимо ! — скрикнув Данило.
— Що то за з'їзд? — обережно запитався Проць.
— Другий Всеукраїнський військовий з'їзд у Київі.— відповів Данило. — Вибрали вже навіть делегатів, а московський революціонер Керенський забороняє...
— І що тепер буде? — знову запитався Проць.
— Поїдемо, та й годі ! Просити не станемо і кланяться не будемо...
Жовнір переступив з ноги на ногу.
— Щож тоді робити ? Я все-ж таки не знаю, що сказати в нашій сотні? — промовив жовнір.
Данило вирвав листочок з "полевой книжки" і в де кількох словах написав телєфоноґраму до всіх полків і окремих частин корпуса, аби негайно з'явилися до нього всі, обрані на з'їзд, делєгати.
— Що ви думаєте робити з ними? — спитався Проць.
— Тоді будем бачити, а зараз я вас мушу відправити до штабу корпуса, як полоненого. Завтра я пришлю за вами свого чоловіка і він забере вас!... — відповів Данило, подаючи жовнірові списаний листок "полевой книжки".
Делєгати на з'їзд зійшлися на другнй-же день і під проводом Данила відбули мітінґ, на якому одноголосно прийняли постанову виїхати на з'їзд орґанізованого масою. Вишиковані стрункими рядами, вони розгорнули над собою червоний і жовто— блакитний прапори і, співаючи революційних пісень, рушили до штабу корпуса, де вже на них чекав весь командний склад корпуса. Тут делегати заявили, що вони, як представники орґанізованих революційних мас українських вояків, мусять передовсім виконувати їх волю. Після довгих змагань, під час яких делегатів де кілька раз було названо "бунтовщиками" і "большевиками", командуючий корпусом згодився видати всім проїздні документи, при чому зазначив, що за всі наслідки цеї подорожі буде відповідати Данило. Слова командуючого були покриті вигуками "слава !" — що заставило його змягчитися і сказати : "Я, дорогіе земляки и товарищи, вполнѣ сочувствую вамъ и понимаю ваши стремленія потому, что я самь тоже малорось, т. е. этоъ самый, какъ, вы говорите, украинецъ !..."
Після того, делєґати подались до ближчої залізничої станції і вечером, того таки дня, поїхали на південь, на свою Україну, до свого старого Київа.
Проць, якого Данило залишив при канцелярії Ради за звичайного писаря, дні й ночі ждав на поворот Данила, сподіваючись почути щось нове, велике, многонадійне, від чого мало згинути все, що гнітило їх досі й ділило на безліч таборів, серед яких так важко було знайти спільність і згоду.
І коли через десять день Данило повернувся до полку, то перший, хто стрінув і привітав його, був не хто инший як Проць, перше слово якого було:
— Ну, що, як?!,..
— Все добре! — відповів Данило. — Годі терпіти! "Від нині самі будемо творити своє життя!..."
. . . Тяглась війна, збільшувалось число крівавнх жертв, зростала біль терпіння, ширшала й глибшала Революція... Напружував усі свої сили й Данило, щоб сполучити все незадоволене і все вистраждане в єдину силу великого протесту проти застарілих форм життя і тих споконвічних звичаїв, які полонили саму душу невільного колись народу...
Як почував себе Проць? — Важко сказати, що саме почувала ця, на весь світ самотня, покривджена життям людина. Борець по партії і справжній поет почуваннями, він метою свого життя поставив Самостійну Україну "без холопа і без пана", маючи смутну надію знайти в тому ту святу радість, яка снилася йому в дитинстві під шум смерек коло рідної хати, І від того, що все ще кипіло в хаосі, тратилась його надія на святу радість, а натомість збіралася в грудях якась незрозуміла сила, яка шарпала й турбовала своєю живучістю його елястичне тіло, покликаючи його до боротьби і руху.
Про те, як він почував і як він терпів у своїй самотности, може свідчити такий маленький випадок. Якось ішли з одного мітінґу. Говорили про українізацію корпусу, яка тоді тільки що роспочалася і обговорювали засоби боротьби з опортунізмом московських товаришів що до цього.
— Революція! — кричав він.