Я стояв і слухав глухий цокіт, що мені уявлявся; колись давно цей міст проломився, а козацькому загону треба було перебратися на той бік — може, за ними гналися, хтозна, прірва була глибока; очолював козаків якийсь Чацький, кажуть, козацький полковник, хоч таких полковників я в документах не зустрічав. Отож, він десь тут переїжджав, той загадковий Чацький, і, розігнавши коня, спробував перестрибнути прірву. Я уявляю, як лунко відбилося тонке кінське іржання від кам'яних стін, а ще лункіше відбився людський крик — вершник зірвавсь униз.
Було після дощу, і в долині, окрім нас,— ні душі; чіпка, стародавня тиша зависла довкола, аж у душу починав проникати незрозумілий ляк; батько завмер біля мене, якось дивно виструнчившись, його обличчя палало, він часто дихав, невідривно дивлячись на Голову Чацького.
— Відчуваєш, що тобі страшно стає? — спитав він. Я мовчки кивнув.
— Те саме колись відчували наші предки. Вони приходили сюди, між скель, і молилися своєму герою Житомиру. Ставали тут рядами,— показав він рукою,— чоловіки й жінки і починали свої ляменти-плачі. Ляменти-плачі, сину, це і були стародавні молитви.
І він раптом закричав, заволав чи заспівав; дивні, горлові звуки почали вириватися в нього з грудей, якийсь плач чи стогін, хто його зна! І той крик-плач відлунився, розбившись на тисячу інших голосів, заповнивши вузьку річкову долину вщерть.
— Кричи і ти,— шепнув мені батько.— Так само!
Я закричав і собі, намагаючись вторити батькові, мій тонкий голос з'єднувався з грубим батьковим, і луна ламала їх, перекривлял^ й повторювала. Вся долина від того почала оживати й наповнюватися зойками неіснуючих людей; мені здалося, що зараз станеться якесь чудо, що та велетенська голова лицаря скаже батькові: всі його вигадки таки правда правдешня, він додумався до речей сокровенних; я хотів у ту хвилю чуда, і, може, тому вгорі на скелі раптом виросла темна постать.
— Ви що, показилися? — сказала та постать.— Чого горлопаните?
Я протер очі й побачив, що на скелі стоїть, бозна-звідки взявшись, міліціонер. Тоді мій батько змалів, увібрав голову в плечі і, шарпнувши мене за руку, подався з долини геть, аж я мусив підбігати за ним. Вгорі, на скелі, все ще стояв чудом явлений нам міліціонер і, певне, розмірковував: божевільні ми чи хулігани. Але нас він не затримував та й сам щез, бо, може, був привидом, який для того одяг на себе міліцейську форму, щоб нас пострашити.
— Чув? — говорив мені дорогою батько, начебто не тікали ми так ганебно.— Ефект надзвичайний! А уяви собі, як було, коли туди збиралася сотня людей. Сотня марновірних людей. О, наші предки не були дурні, вони, синку, знали, де молитися і де ставити своїх ідолів. І голову Житомира вони поклали тут недаремно.
— Голову Чацького,— поправив я.
— Це пізніша назва. Ну, хто такий Чацький? Поляк, який жив на початку дев'ятнадцятого століття, той, що заснував Кременецький ліцей. Невже гадаєш, що цій голові тільки сто п'ятдесят років? Господи, та їй не одна тисяча літ. Може, той Житомир і не в час Київської Русі жив, а років з тисячу чи дві до того. Через це з пам'ятки зникли всі сліди штучної обробки, бо все обвітрилося. Але люди зпали, де вклонятися своїм богам та героям; чув, яка там луна?
Я чув. Це було й справді разюче явище. Але вже тоді в мені зародився перший сумнів — то були фантазії розуму хоч і неординарного, але дивачного.
Зараз я ставлюся до батькових гіпотез-фантазій поблажливіше. Часом думаю, що не зовсім безумні вони були; батько перевіряв їх не на факти, яких ми ніколи не матимемо, а па чуття. Він міркував так: людина (і колись, і тепер) попри всі накладки цивілізації має одну й ту ж психічну організацію. Вона відчувала й мислила, може, й не так ускладнено, як людина теперішня, але за тими самими біологічними законами. Отож мій батько спробував перевтілитись у людину тих давніх часів. Він входив у неї, як входить у роль актор,— чому ж ми віримо акторові, а батькові — ні? Він входив у плоть і дух стародавньої людини, творячи її образ із фактів, нам доступних, а відтак починав жити в образі. Всі його одкровення й приходили до нього в час таких перевтілень — в такий своєрідний спосіб долав він час. В цьому батько мав дивовижний талант, але мав він і свою біду. Всі оті одкровення, всю суму відчуттів, в полоні яких перебував, відтворити він міг усно, ще більше в душі, а вже зовсім мало — на письмі. На письмі виходило щось кострубате, бездоказове, голо фантастичне, через що за свій вік батько так і не надрукував жодної статті. У своєму захопленні кам'яними головами він почав убачати їх там, де їх ніколи не було. Так одного разу повів мене до Замкової гори. Був сонячний день, і він показав мені на скельні виступи.
— Отут я й помітив залишки другої кам'яної голови,— сказав він, а коли я зауважив, що не бачу ніяких залишків, таємниче засміявся: — Зараз не бачиш, а прийде час — відкриється...
Я був тоді в дев'ятому класі, і мені здавалося, що це вже якийсь у мого батька коник. Вдруге він повів мене до Замкової гори в погоду сутінну й похмуру.
— Ну, а тепер? — шепнув він.— Дивися вгору і ліворуч. Видимість була погана, легкий туман покривав скелі з
того боку річки, але я таки побачив те, що хотів показати мені батько. Ця голова була неправильна, але обрис людського обличчя проступав виразно.
— Це давніша голова,— сказав батько.— Але ти помітив — тут майже така сама долина, як і на Завалі, глянь-но в город. Долина колись була глибша, та й річка більша. Це голова якогось іншого героя, імені якого ми не знаємо.
— А може, голова Житомира — ця, а не та, на Завалі? — спитав я.
— Може,— сказав він.— Але я в тому сумніваюся. І знаєш чому? Це предковічна територія міста. Воно тут існувало
не тисячу сто років тому, як пишуть, а може, дві чи три тисячі років. Тут мешканці оборонялися, а не молилися. В них була традиція висікати голови, і, можливо, ті, що висікали Голову Чацького, повторили там, на Завалі, голову цю, давнішу. Я ще не зовсім усвідомив це явище, не зовсім його провідчув. Тут треба добряче помислити...
Але обмислити цієї проблеми батько не встиг. Його збила автомашина, коли він обходив автобус, що зупинився. Обходив спереду, і шофер, який його збив, не зміг вчасно загальмувати. Мати тоді ридала і рвала на собі волосся, а я був уражений так, що довго не міг прийти до тями. Зараз мати щотижня ходить на цвинтар, часом я складаю їй компанію, і на могилі мого батька цвітуть квіти від ранньої весни до пізньої осені.
13
Пишу тринадцятий розділ цієї сумної повісті, і па душі в мене темно. Кімната залита електричним світлом, німо сплять на полицях мої улюблені книжки. Я проводжу по них поглядом — кожна мені дорога. Немає жодної, якої б я хотів чи зміг би позбутися,— всі вони частина моєї душі. Завдяки їм я можу продовжувати себе вшир і в глибину. Можу бачити, як це умів Євген Плужник, "всесвіт з кімнати", бо в. моїх книгах описи всіх земель світу. Водночас тут — історія всіх земель, але найбільше — з історії землі, на якій силою випадку випадає жити мені. Ці книги я коли не прочитав, то ретельно переглянув. Пам'ять у мене величезна, а окрім того, є в мене близько десяти тисяч карток із записами потрібних мені даних. Я не хочу бути вченим-фантастом, як мій батько, а хочу знати все достовірно. В лівому кутку — стелаж з історії мистецтва, ближче до мене — з історії літератури. Трохи про світове мистецтво та літературу, а найбільше — про мистецтво й літературу землі, на якій я живу. Це нормально, бо найбільше ми помічаємо в найближчому від себе колі. Потім кола ширшають, ширшають і зникають у безвісті незнання. Через це я думаю, що незнання є в початку і в кінці людського мислення, а коли так, треба себе розумно обмежувати.
Останні чотири роки в цій кімнаті не було спокійно. Я не міг бачити тут "всесвіту з кімнати", бо жили зі хмною жінка й дитина. І та, і та зчиняли багато галасу знічев'я, і я не завжди міг зосередитися. Я порожнів, як висушений гарбуз, і в мене почали з'являтися химерні комплекси, химерні ідеї й ілюзії. Однією з них і стала історія з Оксаною Свідерською.
Часом мені здається, що я вигадав її собі. Є в житті сіра проза будня, думалося мені, і втілення цього будня — Ольга Пісоцька. Я прагнув до звільнення, радості, а може, й хвилювання. Запитував себе: чи можна, прокинувшись уранці, з любов'ю дивитися на сонне обличчя дружини? Чи можна любити дитину, коли вона, як дві краплі — Ольга Пісоцька? Я знав, що обов'язки стосовно тієї дитини виконаю, але любити її на повну силу не міг. Може, мені, й потрібна розлука, щоб відчути до дитини якісь ніжніші почуття, пізнати, що я таки маю в ній потребу, а може, для цього все-таки треба любити її матір? Може, любов до матері переливається в любов до дітей? Любов — це таємниця, яка робить з нами чудо. Ті ж самі речі починають освітлюватися інакше й інакше сприймаються. Любов — добре дання, якого не можна відкидати, але й користуватися ним треба вміло. Чи було щось спільне між моїм батьком і матір'ю? Вона — вся в господарчих клопотах, у сьогоденні, а він — у наукових фантазіях, з дивним умінням переселятися духом у давні часи. І все-таки вони — пара! Вони любили одне одного ніжно й віддано! Чим же він її зачарував, цей дивак? Я знав: він міг дозволити собі бути диваком тільки за однієї умови — при такій жінці, як моя мати. Я взяв собі від нього багато. Міг би, як він, стати зачарованою душею, натомість мучуся й гризуся житейськими клопотами, через що душа моя замулюється і я поступово топлюсь у власному болоті.
Колись у цій кімнаті жив батько. Засиджувався до півночі, все читав і читав. Писав він мало: всі його писання вміщуються в кількох потертих папках — я їх бережу з синівського сентименту. Можливо, пізно ввечері, коли я спав, мати приходила до нього сюди — спальню ми мали спільну. Тут валялися купи журналів, розкладені книги лежали не тільки на столі, але й на канапі; батько вмів і любив читати зразу по кільканадцять книжок. Він, здається, щось у тих книгах шукав. Ладнав у голові якусь будівлю — хотів підкріпити власні фантазії фактами. Він був своїм чоловіком у музеї і брав участь майже у всіх розкопках, які музей вів; метою його було переконати тодішнього директора музею, людину ординарну, що треба копати гору над Головою Чаць-кого.