Про настрої й думки господині я міг тільки здогадуватися: мені навіть здалося, що вона сидить у замкненій хаті з кам’яним лицем, хоч могла під цю хвилю й плакати.
Не встиг Переходовець сховатися з очей, як прибігла перелякана, а може, просто збуджена Подруга і застукала умовним стукотом у вікно. Я миттю зіскочив з гілки і хотів прошмигнути у хату разом із Подругою, але двері немилосердно зачинилися перед моїм носом, і я знову опинився у становищі відстороненого обсерватора; зрештою зараз і спостерігати не було чого. Я, однак, метнувся до кватирки, в надії, що їм треба буде впустити свіжого повітря, але кватирка була так само щільно зачинена, наче оборонялася господиня не тільки від Гевала, а й від мене. Це ображало, бо я відчув у шлунку перші позови голоду — настала-бо година підвечірку. Але господиня про мене й думати забула, тож я, щоб використати тимчасовий перепочинок, поки знову з’явиться Гевал, а з’явитися він мусив конче, помчав на дідове подвір’я, звідки апетитно запахло смаженою рибою. І справді, дід сидів за столом і наминав ту рибу, а баба розіп’ялася на одвірку і чомусь риби не їла.
— Ну, що ти там чув? — начебто знехотя спитала баба.
— Дуже грозився на неї, — сказав, жуючи, дід, і я теж почав під столом жувати. — Почекай, він ще їй вікна прийде бить.
— А воно не мішало б! — озвалась стара, і голос її раптом з низького буркітливого став тонкий і писклявий. — А то таке вже важне, так воно ото ходить! — Стара засмикала в прочілі тулубом, аж дід не витримав і зареготав. — Так воно ото із себе скромницю представляє, ой-ля-ля! А сама таке, що й тьху!
Мені годилося б обуритися за свою господиню і перестати їсти ці смердючі недогризки, адже все сказане бабою було погноєм її злостивості, чи, сказавши не так бароково, виливом її жовчності; я й обурився, але зважив за раціональне все-таки голівки доїсти і вже тоді зневажливо покинути це нечестиве місце, адже сказано в якійсь давній книзі (знаю це з цитування), щоб чистий серцем не йшов на раду нечестивих. Отож я доїв ті голівки і таки подався з ради нечестивих геть. Погано в цій ситуації було тільки те, що моєї демонстрації старі не завважили.
— Гадаєш, він знову сьогодні прийде? — спитала стара в мене за спиною.
— А мені що з того: капшук грошей додасться, чи що?
— Ти там не дуже лізь її захищать, а то ще шию зверне, чого доброго!
— А як убийство він тут соділає? — озвався трохи сердито дід. — Ще й мене до отвєственності притягнуть.
— Притягнуть, коли будеш втручатися, — резонно зауважила стара, і я вже не почув дідової відповіді, звернув-бо за ріг.
З нашого двору швиденько чимчикувала Подруга, вона вряди-годи озиралася, наче щось у цьому подвір’ї нашкодила.
Вікна й двері мого мешкання були так само щільно позапечатувані.
14
Гевал таки прийшов до нас того вечора. Западали вже сутінки, і я побачив його постать на сірому тлі дороги. Ішов, похитуючись, начебто його водило, а в людей здебільшого такий стан буває тоді, коли вони вживуть чогось хмільного, — така ж слабкість у Переходовця, як уже відомо, була. Я сидів на тій-таки гілці дуба, господиня моя була замурована у власнім домі, баба поралася в себе в хаті, а дід ніс од колонки повні відра. При такій мізансцені і почав розвиватися черговий акт цього маленького вечірнього інтермеццо.
Гевал не помітив необачно кинутої кимось на дорогу гілляки, перечепився й мало не простягся на землі. Але зробив кілька хитромудрих піруетів і з перекривленим обличчям почав мацати себе в тих місцях, де містяться в чоловіків кишені. Штани там віддувалися — в одній і другій кишені було по пляшці, і Гевал, певне, злякався, що міг котрусь із них розбити. Він чортихнувся, але був настільки завбачливий, що ту гілляку, об яку перечепився, підібрав і відкинув до паркана, очевидно, на той випадок, коли повертатиметься назад. Після таких маніпуляцій він увійшов у хвіртку і похилитався по стежці до наших дверей. Як і першого разу, в бабинім вікні відхилилася фіранка, а дід уже встиг поставити відра з водою, і в нього в роті красномовно зацвіла цигарка, од якої вряди-годи здіймалися сиві покручені пасемка.
— Танько, відчини! — сказав досить мирно Гевал і вдарив зарослим кулаком об стулку дверей. Від удару пішла в наш дім луна і вмерла там без відповіді.
— Ти є там чи нма! — закричав Гевал, у дивний спосіб пропускаючи голосні. — Вдчини, я тбі кжу, разгвр є…
Мирно світилося вікно, за яким ховалася господиня, натомість вікно, в яке зирила баба, було темне. Спокійно спалахувала дідова цигарка.
— Чуш, Таньк! — сказав ще голосніше Переходовець. — Я вже пдав з’яву. Чуш?
Луна вмерла в наших сінях, певне, не дійшовши до мирно освітленої нашої кімнати, — там непорушно сиділа, як я уявляв, моя господиня, втупившись незмигним поглядом у котрийсь із кутків.
— Вдчини, зраза! — вже загорлав Переходовець. — Вдчини, бо дврі пб’ю!
Він почав щосили гатити кулаком об двері в надії, що луна од того грюкання таки дійде до освітленої кімнати. Але луна туди, здається, не дійшла; отож Гевал схопився обома руками за дверну ручку і почав торгати її. Ручка хряпнула й вилетіла зі свого гнізда, а Переходовець, побалансувавши на ґанкові на одній нозі, мало не вскочив у помийне відро. Але ще мав досить управності, бо, повигинавшись в один чи другий бік, все-таки зумів утриматися і став здивовано роздивлятися ручку, яка так несподівано опинилась у його п’ятірні.
— Не пска, зрза! — сказав і раптом сів на ґанку, впершись спиною об наші двері. Витяг з кишені пляшку, здер блискучу накривку і приклав горлечко до вуст. Голосно забулькало, аж дід у своєму дворику ковтнув слину — підкотилася йому під горло спазма. Переступив з ноги на ногу, але залишився на місці, виплюнув тільки на город непогашений недопалок.
Гевал опустив руку з пляшкою і перепочивав; голова його впиралася підборіддям у груди; здавалося, він плакав, бо вряди-годи шморгав носом, наче мав нежить. Мене ж настільки здивувала його несподівана упокореність, що я готовий був зістрибнути зі свого спостережного пункту, щоб роздивитися, що ж він насправді робить. Тим часом Переходовець знову приклав пляшку до рота, і в горлі в нього забулькало.
— Зрзи! — сказав він. — Всі вни зрзи!
Схопився раптом на ноги і з маху брязкнув пляшкою об двері.
— Танько! — закричав пронизливо і вже не ковтаючи голосних. — Одчини краще, бо я тобі хату рознесу!
Він заздалегідь знав відповідь, бо не дуже чекав, а схопив дошку, якою колись господиня загатила калюжу під порогом, і почав щосили гамселити у двері. Дошка зрештою хряснула; Гевал, одкинувши її, засопів, як міх.
Його дії були трохи дивні, як на мене: він щосили прагнув пробитись у двері і начебто забув, що існує заслона куди крихкіша — те саме мирно освітлене вікно. Хтозна, який глузд керував тоді цим невдачливим войовником, а може, люди, вживши свого бридкого алкоголічного пійла, втрачають глузд? Зрештою в Гевала могли бути й свої резони: він, можливо, конче хотів, щоб господиня таки відчинила йому і впустила в хату з доброї волі, адже в своїй програмі, висказаній ще того разу, він проголосив, що збирається не нападати на господиню, а тільки хоче з нею побалакати. Я, мабуть, надто пильно і надто іронічно дивився на Гевала, бо він ніби почув мої резони, справді покинув штурмувати двері й вихилясом рушив до вікна. Тут його міг побачити й дід, а що той, хоч і смалив цигарку, був нерушний, немов пам’ятник, Гевал його знову не запримітив. Натомість підійшов і делікатно постукав зігнутим пальцем, проячавши, як той вовк із казки про семеро козенят:
— Ну, відчини, Таню! Я пбалакать пршов. Ну, не бійсь, дрна, я тбе пльцем не зчплю. Що ми не люди, чи що? Ну, скжеш мні піти, піду, але не змкай перед мною змки. В сказ вни мне вводять, змки. Чуш, Таню!
Рівно світилося вікно, глуха тиша панувала навколо, незрушно стовбичив дід.
— Чуш, стрий, — повернувся до діда Гевал. — Вна є там чи нма? По-мойму, я до неї кльтурно гврив…
— А де ж їй дітися? — сказав дід, випускаючи дим. — Є…
— Чго ж вна не вдчняє мні?
— Бо ти п’яний, чоловіче. Хіба не бачиш, який ти п’яний. На ногах ледве держишся.
— Я пний? — здивовано перепитав Гевал, а дід коротко хихикнув. — По-мойму, я саме враз. — Він підступив ближче до діда. — От ти, що нада члвік, правильно я кажу?
— Чого ж неправильно? — відізвався дід.
— Ну то скжи. Коли члвік хоче погврить, треба пред ним дврі зчнять? Ми з нею тут теє-то… — Він покрутив пальцем. — Каже: розвдись з жінкою, прйму. А я що, пжалста. Правильно я кажу?
— Та, звісно, правильно, — відказав дід.
— Ну, то я й те, рзвівся. Прходжу, а вна в хту не пуска. Ну, то що їй зрбить за це?
— Ти, чоловіче, краще під вікнами не ходи, — мовив розважливо дід. — Коли не пускає, значиться, причина є.
— Прчина?
— Еге ж, причина, — сказав дід. — І та причина, що твоя жінка тут у неї була. От, певне, й договорилися, щоб тебе не пускать…
— Не може бути! — аж протверезився Гевал. — Інтересно… Я їй за це, зрзі, шкуру спщу. От побчиш, стрий, спщу і на снці пвішу сшиться… Та й ця, хай скаже: так і так, мляв, общала не пскать. От я зараз пду їй вкна бить!
— Облиш ти, чоловіче, — притримав старий, схопивши Гевала за теніску. — Будеш вікна бить, я змушений буду в міліцію подзвонити, сусіда все-таки. Іди краще проспись, а потім тверезий і прийдеш.
Гевал дивився на старого, похитуючись.
— Еге ж, вікна бить не треба, — знову розважливо сказав він, — рзумна твоя глва, правильно я кажу? Ходім, стрий, того, по сто грам. — Він плеснув себе по одутлій кишені.
Дід озирнувся на всі боки; баба ще й досі видивлялась у темну свою шибку, дивуючись, де це пропав об’єкт її спостереження.
— По сто грам — це можна, — повільно сказав дід. — Тільки ходім туди, за куща!
Він узяв, як кавалер даму, Гевала під руку.
Життя повне несподіванок. Незважаючи на зовнішню неотесаність, дід мав нелихе серце. Досить згадати, як оборонив він недавно мене від новочасних вандалів, котрі жбурляли в мене каміння; хоч ніколи не казав він мені компліментів, але все-таки не приховував риб’ячих голівок собаці, а віддавав їх таки мені, зовсім сторонній для нього істоті; зараз він теж досить вчасно втрутився в облогу, і коли б не він, наші вікна, напевне, таки б розлетілись у друзки; його мужності треба віддати належне ще й тому, що дістав він од баби досить суворе застереження не втручатись у цю історію.