Або кажіть, де Ляля!
1-а БАБА: — Харашо! Ось кожній по десятці! І одчепіться!
Кидає двом бабцям по десять гривень і тікає. БАБЦІ біжать за нею.
ДМИТРО (навздогін): — Ви забули сказати, де моя Ляля!
1-а БАБА (кричить, тікаючи): — Твоя Ляля сьогодні приїжджає електричкою із села увечері! У двадцять двадцять! Двадцять третій путь! Шукай її на пригородному вокзалі! Вона буде із великим мішком картошки!
Сміється і вибігає геть. Обидві БАБЦІ біжать за нею. ДМИТРО дивиться на годинник. Квапливо витягає носовика, витирає з голови і обличчя білок із жовтком і так само біжить тільки у інший бік. Цей біг перетворюється на пантомімічний етюд. Впродовж бігу біля нього один за одним з'являються його друзі: Ф1, ALL і КОНЧЄННИЙ. Вони женуться за ним, хто на скейтборді, а хто і просто так, без будь-яких пристосувань і ніяк не можуть наздогнати. А коли наздоганяють, то на хвилю, а потім знову відстають від прудкого ДМИТРА. Усі їхні рухи плавні і виразні. Сонце під час їхнього бігу заходить, і фігури хлопців, ніби спалахують від зміни тіні і світла.
ALL: — Димка, стой! Куда это ты так спешишь?
ДМИТРО: — Я біжу до свого щастя!
ALL: — Не, нормально?!.. Мы слышали, что оно намного старше тебя?
ДМИТРО: — Щастя поза часом. Воно або є, або його немає.
ALL: — А чего ты с нами разговариваешь на языке предков?
ДМИТРО: — Якщо ти не білий, то це ще не означає, що чорний...
ALL: — А какой?
ДМИТРО: — Зелений, приміром, чи червоний!.. О, Композиторе! Мені терміново потрібні квіти! Красиві і червоні!
ALL: — Эти, как их… троянди?!
ДМИТРО: — Які завгодно, аби червоні!
ALL: — Я вижу... Нет, как там по-твоему?.. Я бачу попереду клумбу!
ДМИТРО: — Квітник!
ALL: —А мне однохоботно! Как говорила моя баба: "Хай тим кобила журиться, бо у неї голова велика!"
ALL повертає на своїх роликах убік і зникає за рогом вулиці (за кулісами). Навзамін йому з протилежних куліс вилітає на скейті КОНЧЄННИЙ.
КОНЧЄННИЙ: — Чупа-Чупс, говорят, ты поступил и при этом чуть ли на тичерке не женился?!
ДМИТРО: — Дурниці... Але перше вірніше останнього!.. Хоча якщо ти допоможеш мені, то...
КОНЧЄННИЙ: — Что-то я не втюхиваю в твой базар? Ты поменял национальную ориентацию?
ДМИТРО: — Зі світом чесніше говорити рідною мовою… Звіре, то ти зарадиш мені?
КОНЧЄННИЙ: — Зради… что?.. То есть, если уже говорить по-твоему и честно, то я тебя не предавал!
ДМИТРО (сміється): — Я прошу зарадити, а не зрадити… Я кваплюся на двірець і мені потрібні квіти!
КОНЧЄННИЙ: — На двире…? Но ты и так уже на улице!
ДМИТРО: — Я жену на вокзал зустрічати своє щастя!
КОНЧЄННИЙ: — Чего за ним бегать, оно ж само приходит и выпадает!
ДМИТРО: — Ти не чекаєш на нього, Звіре. А щастя бракує завжди, бо воно вмирає і народжується одночасно. І якщо у мить перемоги твоєї смерті нічого не народжується — це вже не щастя...
КОНЧЄННИЙ: — А кто сказал, что мне его не хватает, я его легко розмениваю в игровых автоматах и тут же забываю, прощаясь с девицами?..
ДМИТРО: — Щастя, це непотривожена радість дитинства. І той, хто несе її у собі, тішиться багатовимірністю буття, а до смерті ставиться, як незломлена квітка...
КОНЧЄННИЙ: — А как относится к смерти несломленный цветок?
ДМИТРО: — Природньо.
КОНЧЄННИЙ: — Чупа-Чупс, я устал не понимать тебя. Я лучше пойду поищу цветы, которые не боятся смерти!
КОНЧЄННИЙ звертає за ріг вулиці. З протилежної куліси викочується ALL. У нього в руках маленька дівчинка у червоній кохтинці і з великим червоним бантом на голівці.
ALL: — Вот тебе цветок!
ДМИТРО: — Та це ж дитина!
ALL (розглядає дівчинку): — Не, нормально! А я думал, что это такое красное на клумбе ко мне улыбается?
ДМИТРО (сміється): — Схожа на Джульєтту Шпоньку. Одвези її назад!
ALL розвертається, щоб їхати назад, аж тут з протилежної куліси вилітають Ф1 і КОНЧЄННИЙ з оберемками штучних червоних квітів у руках.
КОНЧЄННИЙ: — Ты ба, у него уже и дети завелись!
ALL: — Это не его дети, это моя ошибка.
Їде, сміючись, із дівчинкою на руках геть. З-за куліси вискакує міліціонер, який сюрчить у свисток і женеться за ALLом із дівчинкою, схожою на Джульєтту Шпоньку, яка теж сміється і солопить міліціонеру язика.
Ф1: — Дети часто бывают ошибкой молодости!.. Чупа-Чупс, мне Зверь сказал, что тебе позарез нужно много цветов! У меня их полно, я их делаю вместе с мамой и потом продаю оптом... А тебе дам и так! Ты же мой друг!
ДМИТРО: — Дякую, але... Мені треба живих квітів.
Ф1: — Живые — они на грядке... А срезаннные больше годяться для... сам знаешь... Бери мои, хоть тысячу!
ДМИТРО: — Штучні квіти бояться дощу!
Ф1: — И не боятся ветра!.. И их никогда не бывает жаль!.. Они не плачут, когда их режут!
ДМИТРО: — І не пахнуть, як пахне кохання!
КОНЧЄННИЙ: — То смерть, то любовь — плюнь и забудь!
Ф1: — Дима всё ёще принадлежит вечности, потому что верит в любовь. (Біжучи поруч, починає кидати під ноги ДМИТРОВІ штучні квіти.)
ДМИТРО: — Так, я вірю.
Ф1: — Он страдает от абсурда жизни и оттого много думает.
ДМИТРО: — Ні, Чекушко, я навчився думати лишень завдяки любові. Та й абсурду якраз найбільше у відсутності абсурду...
Знову з'являється ALL уже без дівчинки. Він вмикає свій плеєр на повну потужність і лунає соло на перкусійних інструментах. Біг стає впорядкованим, ритмічним.
ДМИТРО: — Важко схоронити своє єство від людей. Його легше приховати від самого себе.
ALL: — Такой ответ, Чупа-Чупс, нам нужно хорошо перетереть.
ДМИТРО: — А ви дослухайтесь до свого серця. Найпотаємніші почуття можна почути поміж двома ударами серця. І якщо воно любить — павза перетворюється на вічність!
ALL натискає на кнопку плейера і дріб перкусії раптом уривається на якійсь дуже високій ноті. Усі дійові персонажі враз спиняються і застигають у павзі у позах незакінченого стрімкого руху. Продовжує бігти тільки один ДМИТРО. Дуже тихо, ніби високо у небі, чути удари його серця. Гасне світло. Удари серця у темряві раптом різко припиняються і западає повна тиша...
Ява друга.
У темряві чути кроки двох людей, що скрадаються. У помешканні ШИРОКОПЕР спалахує маленький екранчик мобільного телефона. У його відсвітах ледь-ледь можна розрізнити ГРІШУ і ДЯДЮ ВАНЮ.
ГРІША (шепоче): — Безмильська не бреше — вчителька в городє... І ти єйо пріпугні... І єслі нада — в голову дай, но чуть-чуть...
ДЯДЯ ВАНЯ (так само шепоче): — Цуть-цуть — это как?
ГРІША: — Штоб Дімку моєво забила…
ДЯДЯ ВАНЯ: — Навьсегда?
ГРІША: — Нєт, до конца нєдєлі.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Не понял...
ГРІША: — Канєшно, навсєгда!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Навьсегда — это мокрое дело полуцаецьса! А я на мокрое не пойду!
ГРІША: — Я щас тєбє покажу мокроє, і ти всьо поймьош.
У темряві чути якесь вовтузіння, різкий рух і гуркіт падіння людського тіла.
ГРІША: — Понял?
ДЯДЯ ВАНЯ стогне.
ГРІША: — Понял, спрашую?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Не помню.
ГРІША: — Крєтін ти, дядя Ваня!.. Отвернись! Моі дєньги твоіх зіньок нє люблять...
ДЯДЯ ВАНЯ: — Да тут и так ницего не видно...
ГРІША: — А я тєбє гаварю — отвєрнісь! Потому шо іщо раз прідьотся прійом показивать!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Харасьо... Харасьо...
Чути шурхіт, потім знову якийсь глухий удар і на цей раз притлумлений стогін ГРІШИ.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Сьто слуцилось?..
ГРІША: — Іди сюди... Потягни двері до себе. Мені дверима руку прищемило!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Эту?
ГРІША: — Ні, дурак!.. Ту, шо рядом!..
ДЯДЯ ВАНЯ: — Рядом унитазь...
ГРІША (стогне): — Ти куди, дурко?, заліз?.. Ти ж у другу комнату заліз... Ти ж у туалєті!..
ДЯДЯ ВАНЯ: — Сьаньтехника тянет на месьто оправления...
ГРІША: — Я же просіл токо отвєрнуться!.. Іді на мой голос!.. І тіхо! Штоб Діану і Дімку нє разбудіть... Ми єго послє екзамєнов на уліцу нє отпускаєм… Ідьош?
ДЯДЯ ВАНЯ: — Посёл…Узе посёл…
Раптом запалюється світло. Біля відкритих дверей до спальні, упершись у них кулаками, стоїть ДІАНА. Вона німо плаче, уткнувши лоба в одвірок. ГРІША навколішках вовтузиться біля своєї руки, яку дверима спальні затисла ДІАНА. З торця дверей стирчить планка, якою, вочевидячки, була прикрита ніша, куди ховались гроші. ГРІША вільною рукою намагається вставити ту планку у нішу і квапливо роззирається наусібіч. ДЯДЯ ВАНЯ, заскочений увімкненим світлом і добре вже налиганий, застигає з піднятою ногою посеред кімнати. Німа сцена.
ДЯДЯ ВАНЯ: — А теперь сьмеяться мозьна?
ГРІША (ДІАНІ): — Діано... я ж хотів двері по... під... при...
ДІАНА (скрикує і голосно ридає): — Зачєм?!.. Єслі Дімка вже втік до цєї лярви?!
ДІАНА у істериці лупить руками у двері. ГРІША, рука якого досі притиснута дверима, скрикує від кожного удару ДІАНИ. ДЯДЯ ВАНЯ підступає до ДІАНИ іззаду.
ГРІША: — Ой! Прекраті!.. Як утік?! Ой!.. Лучче б ти та й головою об стінку!
ДІАНА: — Я собі ніколи не прощу, шо пустила її сюди!
ДІАНА усе ще лементує, як ДЯДЯ ВАНЯ хапає її за поперек і тягне від дверей. ГРІША миттю звільняє посинілу руку. Двері до спальні прочиняються. ДІАНА виривається з обіймів ДЯДІ ВАНІ, знову біжить до дверей, хоче їх вдарити обома руками, але не втрапляє, бо відчинені двері спрямовані до її бігу торцем. І вона лупиться об той торець лобом і падає непритомна. ДЯДЯ ВАНЯ підскакує до неї першим.
ДЯДЯ ВАНЯ: — Диана Неципоровна!
ГРІША: — Дуся!
ДЯДЯ ВАНЯ (мацаючи її за лоба): — Ты глянь, как двери у неё на лбу отпецатались!
ГРІША: — Дуся! Дуся вставай!
ДЯДЯ ВАНЯ: — Воды!.. Сьцас принесу воды!
ГРІША (стишуючи голос): — Якої води!.. Бєрі, то што обєщал, і дай єй в голову, как ми с тобой договарівалісь!
ГРІША тицяє ДЯДІ ВАНІ гроші. ДІАНА стогне і піднімає голову. ДЯДЯ ВАНЯ бере гроші і лупить ДІАНУ крученим ударом руки по голові. ДІАНА знову непритомніє.
ГРІША: — Ідіот! Ти скоко вмазал?! Не її треба бить, а учительницю! (Знову б'є ДЯДЮ ВАНЮ по голові таким самим ударом.)
ДЯДЯ ВАНЯ (отетеріло): — Как ты ськазьал?.. Сьнова всьо из головы вылетело…
ГРІША: — Бистріш тягни сюди води!
ДЯДЯ ВАНЯ схоплюється і бігає по кімнаті у пошуках води. Знаходить синій бачок з отрутою для тарганів під столом, хапає його, набирає із нього отрути в рота, підбігає до ДІАНИ і пирскає їй тією отрутою у обличчя. ГРІША схоплюється, але пізно, смердюча рідина обливає ДІАНУ з ніг до голови і по квартирі розповсюджується смердота.
ГРІША (затуляючи пальцями носа і рота): — Це ж... це ж... срєдство од тараканів... Ти ж мені його сам намішав!..
ДЯДЯ ВАНЯ: — Я?!..