— Якщо приїхали, то про Шаблюка, звичайно, розповім. Але тільки про нього. Про конфлікт з Маркіяном Маркія— новичем — ні слова. Зрештою я про нього не писав. І взагалі, це наші справи, вони вам ні до чого.
— Ого! Не думав, що тут усе настільки серйозно. В такому разі твій конфлікт із Маркіяном Маркіяновичем цікавить мене зараз не менше, ніж сама історія загибелі Захара Шаблюка. Не з цікавості, ні. Просто я починаю розуміти, що не збагнувши суті цієї вашої сутички, не зможу збагнути головного — чому це раптом навколо імені Шаблюка розгоряються такі трагічні пристрасті.
— А він, хлопче, правду каже, — підтримав Радомира Крижань, не відводячи погляду від корча. — Тут уже або говорити все, як є, або мовчати. А ти ж сам листа написав. Не ти — інші розкажуть. Але вже по-своєму. Краще з перших рук. З перших — завжди правдивіше.
***
Коли сонце вже мало пірнати за обрій і підвода виповзла на чергове плескате узвишшя, Святослав Оснач роззирнувся. Праворуч — рівний, лиш де-не-де покраяний ярами та всіяний невеличкими рудуватими пагорбами степ. Ліворуч, мабуть, за кілометр од них — руїни сільської околиці, обіч якої, вигином дороги, повільно тяглася вервечка машин із солдатами в кузовах та причепленими позаду гарматами. Над ними, очікуючи свого часу, але вже мовчазно і скорботно кружляла, правлячи свій скорботний ритуал, вороняча зграя.
— Ну що там? — стомлено запитав Романчук, не підводячи голови. Він сидів на передку з віжками і руках і, насолоджуючись перепочинком, куняв.
Святослав не відповів, просто не знав, що відповісти. Поблизу не було нічого такого, що могло б стати їх пристановищем.
— Не мовчи. А мовчиш — то не маяч, — пробурчав старшина, не розуміючи, чому Оснач раптом знімів. — Та шинель, шинель поправ. Не світи "рябчиком", бо фашисти й без бінокля засічуть.
Святославові теж здалося, що німці занадто пильно вдивляються в їх бік, тому відвернувся, стягнув поли шинелі і, поки коні повільно брели гребенем узвиппття, продовжував оглядати місцевість.
— Слухай, там лісочка поблизу., хоч паршивенького не видно? Чи хоча б лісосмужки?
— Звідки вона тут... — почав було Святослав, але одразу ж вигукнув: — Е, там очерет! Точно, очерет: он там, у долині! Кілометрів за два звідси.
— Чого ж ти мовчав?! Куди ж ти раніше дивився? — враз пожвавішав старшина. — А не примарюється?
— Та ні. Он і річка. Чи, може, озеро. Господи, тільки б горло промочити! І на німців не напоротися.
— Саме біля озера на них і можна наткнутися, — погодився старшина, проте коней все ж таки справував у той бік, куди показував Оснач. Якийсь час вони їхали розлогою, помережаною стежками долиною, а коли вдалині з'явилися перші будівлі села, знову піднялися на пагорб, і вже звідти навіть Романчук розгледів удалині зарості очерету, між якими зблискували блакитні плеса озерець.
— Слухай, а може, це морський лиман? — невпевнено мовив Оснач, привстаючи на підводі.
— Ага, морський лиман, порослий очеретами!.. — єхидно зауважив старшина. — Великий ти знавець тутешньої природи, студенте.
"Очерети ростуть лише на берегах прісних водойм! Це ж так просто!" — зрозумів Святослав свою помилку і, зніяковівши, замовк.
Проїхавши трішки попід очеретами, вони знайшли невеличку, густо порослу молодою травою косу, що вужем заповзала в плавні, і спрямували коней туди. Роззирнувшись, Оснач одразу зрозумів, що їм пощастило: кращої схованки в цьому степу не знайти. Звідкись зі сходу долинали ледь чутні вибухи снарядів, але в цьому мирному затишку під кронами верб вони здавалися лише відлунням далекого грому. Знаходячись в такому ідилічному куточку, важко було повірити, що десь ідуть бої і вмирають люди. Хотілося пошвидше скупатись, а потім лягти горілиць у незаймано зелену траву і, заслухавшись пташиним лементом, заснути.
— А що, спартанцю, хоч як не добре на цій каруці, але далі тюпа— тимо пішки. Що ближче до Молдавії, то села стоять густіше, й у кожному селі фашисти, поліцаї та інша погань, яка, якщо й не стрілить тобі в спину, то обов'язково донесе, що бачила якихось двох підозрілих, що роз'їжджають степом.
— А по-моєму, вночі ще можна їхати.
— Уночі ще небезпечніше, — похмуро зауважив Романчук. — Фріци добре знають, що десь у цих краях переховуються десантники. А значить, скрізь патрулі і засідки. Пішки, може, й довше, зате надійніше.
— Тоді що робитимемо з кіньми і мінами?
— Міни треба було б зірвати, але неподалік село. Там почують вибух й одразу поцікавляться, що сталося. Тому ящики заховаємо в плавнях. Підводу тежу плавні, а коней — устеп. Комусь знадобляться.
— Дивись, тобі видніше.
— Ти поки що збігай на хутір, розвідай, що там і до чого. Тільки обережно, тримайся поближче до плавнів.
Оснач допоміг старшині занести в болото ящики з мінами та зняти з підводи ящики з тушкованою яловичиною і рушив до хутірця.
Дві садиби його розташувалися в улоговині, високі схили якої обступали їх з трьох боків, захищаючи від степових вітрів та від очей подорожнього. Можна було пройти за двісті метрів від хутора і не помітити його. Добре він проглядався хіба що з озера, та й то, напевне, тільки здалеку, бо й звідти його прикривали плавні.
Скрадаючись, спочаткупопід очеретом, а потім неглибоким яром, Святослав підійшов до напівзруйнованого сарая і з-за рогу його уважно оглянув обійстя. Там не було нікого, вікна й двері хати забиті до-
піками. Судячи з того, що двір устиг порости травою, та й очеретяна стріха провалилася, у хатині не жили вже щонайменше років зо два. А будівля, що виднілася за цією пусткою, на самому березі озера, взагалі не могла правити за житло. Напевне, то був рибальський лабаз.
Підкравшись до нього, Оснач відчув, як від будівлі разюче тхне сітями. Та й прямо до дверей підступав дерев'яний хідник, що вів од причалу, біля якого чорніли потрощені напівзатоплені човни. Хатина була справна, у дворі виднівся журавель криниці, а на мотузці, протягнутій між хатою і сараєм, сушилася білизна.
Захопившись оглядом, Святослав не одразу помітив літнього чоловіка, що сидів на кормі човна, притопленого десь посередині між причалом і тією хатиною, в якій ще хтось жив.
Дійти до нього Оснач міг тільки відкритою місциною і його одразу ж побачили б із вікна хати. Хоча важко було повірити, що в цьому рибальському хутірці є солдати, та все ж таки ризикувати він не наважився. Висунувшись з-за рогу лабаза, неголосно свиснув, потім ще раз, а коли рибалка нарешті озирнувся, жестами попросив його підійти.
Чоловік зійшов із човна, роззирнувся і, все ще не випускаючи з рук вудочку — тепер він тримав її так, наче йшов в атаку з трьохлінійкою — почав поволі наближатися до моряка. Це був невисокий, страшенно схудлий і згорблений чоловік років п'ятдесяти п'яти з плескатим бурачковим обличчям, на якому важко було розрізнити щось, окрім глибоких, цегляного кольору зморшок. Він наближався, не зводячи погляду з Оснача, і якось аж занадто уповільнено, ніби сновида. Й аж коли зупинився за кілька кроків від десантника і випустив з рук вудлище, той зрозумів, що рибалка просто не вірить своїм очам. Він бачить радянського військового моряка, але не здатний повірити, що то йому не привижується.
— Звідки ж це ти, синку, взявся? — стиха запитав старий, усе ще не наважуючись підійти ближче. — Та ж навколо шваби.
— З фронту, батьку, з фронту. Десантник. — Який сенс говорити йому неправду? — Німці в тебе ночують?
— У мене нема. В селі кучкуються. — Так сам тихо відповів старий, і Святослав відчув, що горло йому засудомило: чи то від хвилювання, чи то від спраги. — Озеро тут. І річечка. Та ще плавні. Величезні. У сорок другому у них навіть партизани козакували — такі ці плавні великі. От гітлери й бояться. — Він так і сказав: "гітлери".
— І де ж тепер цей загін?
— Більша частина загинула. Решта, мабуть, подалися на північ, у Кодри, до молдавських партизанів. Або спробували пробитися за Дністер, до подільських лісів. Хіба ж хтось може знати? Ну, а вас? Вас тут скільки? — Старий підійшов ближче й шанобливо торкнувся пальцями дула автомата.
— Лишилося тільки двоє.
— Двоє? — співчутливо зітхнув хуторянин. — Всього-на-всього? Скільки ж було?
— Та було, батьку, було... Полягли.
— Полягли? Всі? А що вдієш? Війна. І де ж той, другий?
— У плавнях.
— Поранений?
— Ні, обійшлося. Тільки стомлений. І голодний. Як і я. Правда, маємо три ящики тушонки, — одразу ж поспіхом додав Святослав, розуміючи, що з харчами в старого може бути сутужно. — Могли б і поділитися. Хто ще є на хуторі, крім вас?
— Крім мене? — завагався рибалка. — Та як тобі сказати? Чи то донька, чи невістка...
— Та головне, що не чужа, — розвів руками старий. — Як гітлерам, то кажу, що донька — не так нахабніють. У сорок першому син привіз її з Ізмаїла. Він там на заводі працював. А вона вчилася. На цих... на курсах медсестер. Сирота сама, родом із села з-під Кілїї. Зростала в тітки, — захопився розповіддю рибалка, вже ведучи Святослава до хати. — Приїхала, як зараз пам'ятаю, в субботу, відпустка в сина була. Одразу й про весілля домовилися. А назавтра чутка: війна, фашисти бомбардують Одесу Яке вже тут весілля? Микола, син мій, того ж таки дня на фронт пішов, а Марія так і залишилася — куди повертатись, як Ізмаїл уже під румунами? Десь там і син, мабуть, загинув, бо жодної звістки. Ось так... Але що вдієш? Живемо, чекаємо, поки над світом вило годиться...
— Зрозуміло, батьку, зрозуміло... Фашисти сюди часто навідуються?
— Ні. їх і в селі всього зо два десятки. Та ще кілька поліцаїв. Село наше від доріг далеке, а військо — дорогами, дорогами. А вже сюди, на хутір, тільки поліцаї навідуються. Рибу їм подавай. А де її, в біса взяти, тієї риби, як човни звелено потрощити і затопити? Побачать на озері на човні чи плоту — стріляють без попередження.
— І коли вони востаннє навіду..?
Доказати Оснач не встиг. На порозі з'явилася дівчина. Обличчя її не розгледів: вона обв'язалася хусткою так, що виднілися тільки очі.
"Марія" — здогадався Святослав. Дівчина ступила за поріг, проте, побачивши моряка, відійшла назад і, знесилено обіпершись на одвірок, якийсь час дивилася на нього так само заніміло, як оце нещодавно дивився старий.
— Що?! Невже? — раптом сплеснула вона руками, і, на ходу зриваючи з голови хустку, кинулась до Оснача.
Напевне, Святослав затримав її в обіймах довше, ніж годилося б, тому що рибалка з докором зиркнув на нього, і, нічого не мовивши, увійшов до хати.