Крижі

Вона повільно повертала головою, ніби поправляла коси, а насправді спостерігала, чи хто не почув, не підслухав учителя?

Але все було, як і раніше: хтось промовляв, люди шемряли, а потім площа німувала.

І тоді вона подумала про дядька з Вовчого яру, якого прийняв учитель. Батько і мати боялись його переховувіати. А хіба вона сама не боялася в час облави? Корній Терентійович не злякався. Що дядько з Вовчого яру в нього, про це лише їй відомо. Стільки людей, поліцаїв, фашистів, а ніхто не знає про дядька з Вовчого яру. Ніхто й не здогадується. І вона була горда за свою таємницю, бо вірила: ще трохи, ще недовго – боже-люди, ударить грім, але хто тоді хреститися буде? – приказують мати.

А батько: коваль коня кує – жаба ногу підставляє…

Зігфрід Штернфельс, махнув перед носом бургомістра рукавичкою.

Бургомістр злякано подав знак поліцаєві.

Б-бран-ба-бу! – гукнув, барабан, тарілки і труби.

Сповзло біле запинало, і відкрився пам'ятник фюрерові. "Сам біснуватий, біснувате і його зображення", – подумав Корній Терентійович.

Мартин ішов, думаючи: перше доводилося плювати лише на прапор, а віднині треба буде хоч раз плюнути й на фюрера: завдали роботи. Лесь намагався втрапляти в ногу і махав руками. Оленка човгала по бруку дерев'яниками.

А люди похмуро стояли.

14

З долу, з міста ніхто не появлявся. Неділя. Рано. До війни такого дня вирували ярмарчани, а тепер безлюдно. І, очікуючи на Леся і Мартина, дівчина про що тільки передумувала. Добре, що бабине літо тримається, що не дощить. Та й те добре, що дрова на краю лісу, а не в глибині. Добре, що їх не треба везти через міст, який охороняється, а поза Волоками, через спущений ставок, греблею… Безхмарна блакить і ранкове холодне повітря наповнювали її чекання сподіваним сонцем, яке зійде і засвітить.

Хто прийде перший – Мартин чи Лесь? Хто з них двох? Кого їй хочеться побачити першим?

І, стоячи на розі провулка й вулиці, тут, на передміському роздоріжжі, вона згадала, як переймалася на своєму городі, прийме чи ні батько дядька з Вовчого яру, і як, потерпаючи, коли ж відмовить, найбільше побоювалася не вчителя, не Мартина, а чомусь Леся. Чому саме Леся? Як тоді, так і зараз вона не могла цього собі пояснити. Та і зараз пам'ятала, що побоювалася Леся, як би він на неї поглянув, що б сказав? А як би дивилися інші, що б казали, здавалося, не мало значення.

Мартин до них приходив. У середу чи в четвер? Якось на тижні. Він приходив до кузні. Але хіба тому, що він у них був, – вона у своїй думці: хто прийде перший – Мартин чи Лесь – поставила на перше місце Мартина?

"Ні", – подумала Оленка. Зачервонілася, зарум'яніла, мовби її залило ранкове сонце, раптом збагнувши: вона поставила Мартина в своїх думках першим навмисно, щоб ніхто не підстеріг її навіть у думках, що їй хочеться побачити першим Леся.

Дівчина злякалася: невже, домовляючись з хлопцями, сподівалася, щоб Лесь надійшов перший? Хіба плекала на це надію?..

Стоячи і не маючи сили відвернутися від вулиці – розруйнованого бруку, роси на камінні, не криючись більше від самої себе, нишком загадувала: прийде чи не прийде? Її губи розповніли, але були сухі. Якщо справдиться, що загадала, тоді все буде добре.

Вона хотіла, щоб справдилося. Ніщо інше не мало ніякої ваги, аніякогісінького значення. Ні ті дрова, заради яких вона на розі. Ні той лихий час, через який вона боса. Ні те сонце, що не сходить. Ніщо, крім її загадування.

Вулиця, кривуляючи, підіймалася з долу. Оленка бачила лише один проліт – до криниці: там вулиця круто завертала коліном.

Обіч тополі, в них стоять телеграфні стовпи. З узвозів посхилялися кущасті вишні. Вишневе листя вже пожовкло, хоч і не падає.

А тополине ще зелене. І жовте, і зелене листя в пилюзі: зарошене, й видно, як роса скапує брудними крапельками. Тихо. Гудуть проводи.

Оленці важко стояти, але не зважується хитнутися. Слухає дроти. В білій хустині. Руки то зав'язують, то розв'язують її на грудях.

Спочатку вона побачила його голову. Руки так і відпали від хустини. І хустина звійнулася з її кіс.

Тримала хустину за кінчик, сама подалася вперед і злякалася: що ж це з нею?

Лесь підняв і опустив руку, усміхнувсь – привітався звіддалік, ступив до криниці, заглянув у коване на цямрині відро. Їй теж захотілося води, але вона пересилила себе, почала зав'язуватись. У відрі води, певно, не було. Він махнув рукою на криницю, не схотів крутити і йшов до неї: стрункий, гарячий. Без кашкета. Вона дивилася на нього. Їй начеб і хотілося, щоб він був без кашкета. Босий, як і вона. І в светрі, як і вона. А чуб у нього хвилястий, начеб викладений. Той його чуб раптом заблищав, запромінився. Зійшло сонце. Воно освітило не лише Леся, а і її, тополі й вишні. Сонце заливає вулицю, а дівчина все дивиться на хлоп'ячий чуб і думає: справдилося, як задумала, тепер ніщо не страшне. Їй здається, що вона легка і що має таку силу – захоче і полетить, як птах. Їй хочеться запрягтися у візок-теліжку й гнати наввипередки. Стоїть, очікує. І дуже побоюється, щоб він не здогадався, як його чекала. Вона йому, нікому про це нізащо й ніколи не скаже.

Хлопець наблизився, запитав:

– А Мартин? – зминув її й умощується у візок-теліжку. Голоблі змахують угору, він задер ноги.

І вони вдвох розсміялися. Голосно, заливисто.

– Мартин? – перепитала Оленка і весела, дві ямочки на її обличчі все усміхаються, оповідає: – Я тобі не казала. Він був у нас на тижні. Приходив до кузні. Приніс у казані кам'яного вугілля. Завалялося в них десь у сарайчику, давнє, довоєнне. І залізяччя приніс. Тато розпитують, як живе? А він: моя хата вітром загороджена, тому мусим засувати. Мама підпирали двері ізсередини городником, я підпираю, але хіба то замки? Я вам, дядьку Полікарпе, подмухаю, а ви зробіть і засув, і прогоничі. У мене все виміряне. Послухайте мене, дядьку Полікарпе, може, колись я вам теж у пригоді стану. Якщо треба до міхів, перекажіть Оленкою, прибіжу, хоч і часу в мене аніскільки! – і показав на пучку. Що ж ти чешеш, хлопче, дивуються тато. А він: і не розпитуйте, дядьку Полікарпе, бо я все одно не скажу. Довго кували. Мартин і за себе, і за мене постояв коло міхів, а коли пішов, тато хвалили його: славний росте парубчак у Сильвестра й Нюри. І як він сам дає собі раду?

– Та коли б я був сам! – спалахує Лесь.

– То що? – зводить Оленка на нього свої сполохані очі.

Лесь запнувся – він не знає, що б чинив, коли б залишився сам, і каже:

– Я б давно пішов у партизани!

Оленка не встигає на те йому щось відповісти – із заростей вишняка, струшуючи пожовкле листя, зіскакує, начеб їм на голови, Мартин.

– Поїхали, хлопці й дівчата.

Лесь каже, щоб його провезли, й повільно закидає ноги в скриньку візка-теліжки.

– Ще не ляндвірт, – відказує Мартин, береться за голобельки, рвучко сіпає, і Лесь падає на землю.

Через Волоки, околицею передмістя торохкотять, поскакуючи, колеса. Кожного манить впрягтися в голобельки. Лесь змінює Мартина. Хлопці впрягатися Оленці не дозволяють.

"Дівчина бігцем наздоганяє візок-теліжку, мовби поганяючи ними.

Поминули останні хати і вигоном – навпростець, бо ж порожнем, спустилися до колишнього ставу. Не зупинялися, поки – де греблею, де під нею – перейшли брід коло спаленого млина й домчали до узлісся.

Дрова лежали стосами край просіки. Оленка показала на свій стос: осичина й осичина – м'яка порода. Була й березина, але її вже забрали: кузня без вугілля, що рот без зубів.

Наклавши замашних кругляків і ув'язавши їх, швидко рушили назад, кваплячись зробити ще одну ходку.

Вчителеве подвір'я без воріт. Зупинилися за хвірткою. Лесь завдав собі круглячка на плече, поніс, скинув перед сходами. Корній Терентійович почув, вийшов. Зніяковів, що школярі привезли дрова, а заразом і зрадів.

– Так рано? – підвів свою білу голову.

Оленка і Мартин теж зніяковіли. Їм здавалося, що від білої вчителевої голови білий день стає ще біліший. А Лесь не нітився, розмахував руками – зараз ще привезуть, якби пилку, якби сокиру, вони нині й порізали б і накололи б.

Корній Терентійович не присаджував його запалу, попросив, щоб підняв кинутого круглячка: місце для дров у повітці.

Щоб не видати себе, Оленка ні разу не глянула на вчителеві вікна: десь там, у хаті, знайшов притулок дядько з Вовчого яру, – і старалася мовчати. Мартин відіпхнув її, не давши братися за осичину. Вчитель теж збирався з ними до лісу, але тільки-но він зійшов на ганок, мабуть, хотів зачинити двері, як Лесь скомандував, щоб швидше поганяли.

За третьою ходкою Проскурник рушив з ними. Тяглися повільніше, ніж самі, не гуркотіли вигоном, хоч і порожнім, а прямували грунтівкою. Висушене ставище заросло високими бур'янами. Гуркотіли попровалюваною греблею, вчитель зупинився. Сперся об палицю, махнув капелюхом на ліс:

– Ану, скажіть, що ви бачите?

– Ліс! – вихопився перший Лесь.

Корній Терентійович сердито буркнув:

– Ліс… – і запитав: – Який ліс?

Вони стояли перед ним – осіннім, багряним.

Корній Терентійович запитував їх кожного по черзі, докоряючи, що вони йдуть тут втретє, невже ліс їх не вражає?

– Він, як свято, – заїкнулася Оленка.

– Правда, – сказав учитель.

– Свято, але сумне, – сказав Мартин.

– Ще більша правда, – підтвердив учитель. – Осінній ліс, як свято, сумна його прощальна краса, але відірвати від неї очей не хочеться. Восени і горобець багатий.

Рушили.