Недавно відбулося ще одне знайомство фона Те. Було це так. Господар приніс додому новий телефон.
— Тепер оцей телефон буде в тебе у спальні, — сказав він своїй дружині. — А той, що у вітальні, буде мій. Новий телефон — останній крик моди. Він навіть може записувати розмови, бо має у собі магнітофон.
Спочатку було все добре при телефонуванні з нового апарата. Але згодом господиня стала скаржитися:
— І новий телефон не в порядку: то тріщить, то перестає з'єднувати як слід. Може, до нього, як і до старого, хтось підключається, аби підслуховувати.
Тепер не підслуховують розмов, — не згоджувалася її приятелька. Але фон Те відразу збагнув, що у новому телефоні хтось поселився.
Коли не було господарів удома, він вирішив вияснити, хто є в новому телефоні.
— Альо, — сказав він. — Говорить фон Те. Хто замешкав у новому телефоні?
— Альо, я — фона Ле, — почув він у відповідь. — Я рада вас чути, фоне Те.
— Дуже приємно, фоно Ле, — зрадів фон Те. — Ви, здається, тут недавно?
— Щойно вчора поселилася, — відповіла фона Ле. — Чи тут є що слухати?
— Доволі цікаві розмови, досить інтелігентні, — відповів фон Те. — Напевно, це чудово підслуховувати разом одні і ті ж розмови?
— О, так! — згодилася фона Ле. — Мабуть, це велика приємність. А потім можна обговорювати те, що вчуємо. Нам не буде нудно, еге ж?
— Дякую, — відповіла фона Ле. — Ви такі чемні.
— Я думаю, що ви також і мила співслухівниця, — додав фон Те.
— Ну, що ви! Не захвалюйте завчасу, — сказала фона Ле. — Я не впевнена, що вмію підслуховувати краще від вас.
— Ви чарівна! — палко вигукнув фон Те.
— Дякую ще раз, — відповіла фона Ле. — Але ж ви мене навіть не бачили.
— Досить того, що я чую ваш голос, — мовив фон Те. — Я ще не чув гарнішого голосу! Я згоряю від нетерпіння зустрітися з його власницею. Сподіваюся, що і ваші вушка такі ж гарненькі.
Тоді не баріться і приходьте до мене на каву, запропонувала фона Ле.
— Щиро дякую. Через хвилинку буду, — радісно пообіцяв фон Те. На столі у вітальні він побачив букет троянд. Фон Те відщипнув три червоні пелюстки — і дійсно за мить стукав до нового телефону, фона Ле запросила увійти. Вона справді була чарівною фоною. І ще чарівнішою зробилася, коли побачила трояндні пелюстки.
— Невже для мене? — запитала, усміхаючись і зашарівшись, фона Ле.
— О, ви варті оцих пелюсток. Я не помилився, коли говорив про ваші вушка. Вони гарніші навіть від пелюсток, — палко запевнив фон Те.
Кава була дуже смачна. Розмовляли про всяку всячину: хто що чув цікавого у телефонах. Вони довгенько гостилися. Інколи дзвонив телефон, але ніхто не знімав слухавки: вдома ж господарів не було.
— Який жаль, — казала тоді фона Ле, — що ми не можемо разом підслухати розмову.
— Справді шкода, — згоджувався фон Те і зітхав. Сподіваюся, що не востаннє я п'ю у вас смачну каву?
— Дякую за запрошення. Я неодмінно скористаюся з нього, — подякував фон Те. — До речі, у наших телефонах ми будемо чути одну і ту ж розмову, бо телефони паралельні.
— Прекрасно! — зраділа фона Ле. — Те, що слухатиму я, і ви будете чути, і навпаки.
— У вас так приємно. І кава смачна. Дуже дякую за гостину і перепрошую, що засидівся, — сказав на прощання фон Те. Він поцілував вушко фони Ле (фони цілують своїх фон не в руку, а у вушко) і повернувся до свого старенького телефону.
Увечері, коли господарі повернулися додому, фон Те і фона Ле підслуховували розмови. А вночі, коли господарі спали, ще довго обговорювали почуте. З тих пір їм стало дуже радісно жити.
Уже наступного дня їм було цікавіше розмовляти одне з одним, аніж підслуховувати чужу балаканину. А згодом вони тільки те й робили, що розмовляли і по телефону, і на каві у фони Ле. Це нечувано, аби фони перестали цікавитися чужими розмовами!
Коли господар чи господиня хотіли зателефонувати до своїх друзів, то не могли. Бо, знявши трубку, мусили довго слухати чужі розмови, які неможливо було перервати.
— Та голландська фірма нікудишня, — казала господиня. — Неможливо нормально порозмовляти. Завжди вриваються якісь дивні голоси.
Спочатку вона обурювалася, а згодом стала вслухатися в ті розмови. Зрештою, було що послухати! Фон Те щедро розхвалював фону Ле, а фона Ле скромно дякувала, запрошуючи завітати на каву. Це були дуже милі розмови.
— Які щасливі ті люди, що їх розмову нехотячи ми підслуховуємо, — зітхала господиня. — Я відпочиваю душею, слухаючи їх. Вони нічим не турбуються — ні грошима, ні політикою. Вони тільки хвалять одне одного. І це їм ніколи не набридає робити.
Господиня не знала, що ті щасливі люди, яким вона заздрила, цілком не люди, а Те, Ле, фони, і що вони знаходяться зовсім близенько коло неї.
МАЙЖЕ КАЗКИ
(четверта частина книги)
ВУЛИЧНИЙ МУЗИКА
Сестричка Теофіля, молоденька монахиня, проходячи Галицькою вулицею, зупинилася біля старого скрипаля. Скрипка його не слухала — вона рипіла, деренчала... Та все-таки можна було впізнати мелодію Шуберта "Аве Марія", яку дуже любила сестра Теофіля. Сумно їй від незграбної музики і від убогого скрипаля. Поклала до капелюха на хіднику все, що мала у гаманці, і, відходячи, просила у Бога милосердя для жебрака. Перед очима ще довго мала непослушні, покручені хворобою пальці. Охопив сестру Теофілю і жаль до людей, які байдуже минали старця: капелюх його був майже порожній.
— Сестри, — розповідала згодом Теофіля монахиням, коли вони, помолившись, обідали, — поверталась я з уроку релігії у 28-й школі і на Галицькій побачила старого музиканта, який грав "Аве Марія". Грав зле, бо має покручені пальці, й ніхто не давав йому милостині.
— Сестро Теофіле, — сказала старша монахиня, — якщо зустрінеш його колись, то гарненько розпитай, хто він, де мешкає.
Ми подумаємо, як допомогти. А наразі сьогодні на вечірні помолимося за нього, а також за всіх нужденних.
Через тиждень, у п'ятницю, сестра Теофіля знову поверталася зі школи і на тому самому місці застала жебрака. Музика його була така ж вимучена, а капелюх — порожній. Сестра Теофіля почекала, поки він закінчить грати (крім "Аве Марія" виконав відому мелодію Скорика, яку сестричка впізнала), а тоді запитала:
Перепрошую, пане, ви вже йдете? Я могла б вас відпровадити трохи.
— Йду-йду, сестричко. Ви такі ласкаві до мене, знов мене щедро обдарували (хай вас Бог благословить), що нема потреби тут довше стояти. Дякую щиро!
Він уклав скрипку до футляра, одягнув капелюх. Вони поволі перетнули площу Ринок і далі простували Друкарською. Дорогою скрипаль розповів про себе молодій монахині.
— Я називаюся Модест Березинський, колись був добрим музикою, мені пророкували славне майбутнє. Грав у найкращих львівських оркестрах. Жив я з батьками у гарному помешканні у самому центрі міста — на Академічній. Саме це помешкання й стало причиною нашого нещастя. Бо прийшли москалі, нишпорили вони по будинках, аби собі нагледіти добрі квартири. Якщо знаходили, то їхніх мешканців вивозили на Сибір. Наше помешкання їм дуже сподобалося — і однієї ночі забрали мене та моїх батьків і повезли спочатку до пересильної тюрми на Замарстинові, де вже було багато таких, як ми. Не встигли ми тоді навіть як слід одягнутися і зібрати пожитки та їжу. Була пізня осінь, а взимку повезли нас у вагонах для худоби в Сибір. Батьки не витримали тяжкої, холодної і голодної дороги, повмирали у поїзді. Мамця, напевно, від запалення легенів: жодних-бо ліків не було. А за нею — і татко, можливо, більше побиваючись за мамцею, ніж від хвороби. Поскидали їхні тіла десь у лісі, просто у сніг. Я працював лісорубом, пальці мої згрубли на морозі, стали незґрабними до скрипки. Десять літ відкарався на каторзі, дивом лишився живим. Трохи проживав у Росії, а потім повернувся до Львова. Комуністи не давали дозволу прописатися у місті. Сам дивуюся, як мені вдалося влаштуватися двірником і знайти темну комірчину для мешкання. Потім ще трохи грав у оркестрі в театрі, але приспішила хвороба пальців — попсувала до решти мої руки. Та й зараз мучуся, не заробивши доброї пенсії на старість. Тепер, коли вже маємо Україну, звернувся з проханням до влади, щоб дали мені більшу пенсію, аби хоч на хліб і молоко вистачило і не треба було жебракувати. Та ні слуху, ні духу на ту мою заяву. Отаке, сестричко.
— А чи ви, пане Березинський, заходили до свого колишнього помешкання? — запитала сестра Теофіля.
— О, так-так! — відповів скрипаль. — Якось набрався сміливості й задзвонив. Двері відчинили якісь молоді, Я сказав, що колись тут мешкав і хотів би попросити у них свою скрипку, якщо вона збереглася. Згоден навіть заплатити за неї. "Ідіте отсюда. Нікакой скріпкі у нас нет! Ходят тут всякіє! Убірайтесь, а то міліцію визовйом!" — отакою була відповідь. Я вже й пошкодував, що зайшов. Але я встиг-таки побачити наші меблі, навіть картини ті ж самі висіли у передпокою. Добре, що я вчасно висмикнувся у коридор, бо з покою вискочив величезний пес.
Усе це переказала сестра Теофіля монахиням.
— Я так перейнялася розповіддю пана Березинського, що й знову забула довідатися його адресу. Що це таке зі мною? — збентежилася вона.
Згодом, по вечірні, сестра Теофіля довго не виходила з каплички. Вона щиро молилася за Модеста Березинського. І раптом здалося їй, наче сколихнулося повітря і війнуло свіжим леготом. І вчула вона тихий, але виразний, доймаючий душу, голос:
— Іди, Теофіле, до своєї келії. З музикантом усе владнається. Вранці Теофіля із ще однією сестричкою подалися на Галицьку, але пана Березинського не застали. Не було скрипаля і в наступні дні. Теофіля зажурилася й картала себе, що, заслухавшись розповіддю музиканта, забула розпитати, де він мешкає. І все ж вона не втрачала надії, бо не могла забути хвилюючого голосу в капличці.
У п'ятницю, коли Теофіля верталася зі школи, пан Березинський був на своєму місці.
— Слава Ісусу Христу! — привіталася монахиня.