Не хотілося ворушитися, відкопуватися із цієї тимчасової могили, повертатися в
реальний світ, в якому в цю мить було більше смерті, ненависті і несправедливості, ніж всього іншого. Йому здавалося, що під час цього бою настала мить найвищого його воїнського злету. Був спокійний, ніби холодна вода у стакані, спритний, наче тигр на полюванні. Постріл, миттєвий перекат на кілька метрів убік, знову постріл. Не промазав жодного разу зі своєї снайперської СВД, а вистріляв два магазини. Добре бачив, як його кулі рвали голови, шиї, вибивали очі бойовиків, але це було ніби в іншому вимірі, в який входив із допомогою оптичного прицілу. Головою розумів, що убиває, а серцем — ні. Бо ж убиваєш тоді, коли знаєш людину, а ці безликі, зом— бовані ляльки, без батьківщини і адрес, пояснював собі. Проте на десятому (а скільки їх було спочатку війни!) у ньому, ніби щось тріснуло. Такий молодий, тендітний хлопець — майже дитина, з блідим обличчям з пушком на бороді і під носом, може студент, чи випускник школи, з кволими руками, невпевненими рухами, а завдав йому такого болісного удару. Він не на землю впав, а в його душу, перевернувши у ній усе догори-дригом, здійнявши там бурю протесту проти смерті і насильства. Вадим після того не міг згадати, чого він тут, чого стріляв, чого убивав. Виборсався із землі, сів, притулившись лобом до ще теплого ствола гвинтівки.
Нарешті пішов дощ. Ще не дуже холодний, але й вже не теплий. Здавалося, його великі краплі падали не лише на голову і обличчя, а й на серце, намагаючись змити з нього якісь чорні масні плями. За мить стало легше, можна було дихати, думати, рухатися... А жити?. Хлопець не знав відповіді на це запитання. Раніше ігнорував священика, який прибився до їхнього батальйону, а тепер почав шукати його очима. Він повинен знати щось про душу і її будову. Якщо це безформна хмарка, яка після смерті злітає в небо, то де в ній оте місце, що так болить, не даючи спокою ні вдень, ні вночі. Отець Василій стояв на повний зріст, метрів за п'ятдесят від лінії оборони, практично на полі бою, і молився. "Там же повно мін, як він туди дійшов і як повернеться?" — запанікував боєць. Проте панотець через кілька хвилин по-військовому розвернувся через ліве плече і, не дивлячись під ноги, помарширував до своїх. За цією ходою, затамувавши подих, стежило пів батальйону. Він ніби плив над понівеченим полем, нагадуючи Христа, що йшов босоніж по воді. "Ну, ви й камікадзе!" — обхопив його за плечі командир, коли той опустився в траншею. "Ні, я слуга Божий", — заперечив священик і пірнув у свою келію — бліндаж, який він спорудив власноручно.
Біля входу до підземного храму, ніби горобці сиділи з півдесятка хлопців. Не наважувалися заходити, і, здавалося, навіть, не дихали. Вадим зрозумів, що в них така ж біда, як і в нього — тяжке поранення душ. Визирнув отець Василь: "Заходьте по одному". Це нагадувало прийом у лікаря. Хтось перебував у криївці більше, хтось менше. Ніхто за часом не стежив. Хлопець пильно вдивлявся їм в обличчя — чи змінилося щось? Виходили, якісь інші, ні, не сяяли їхні очі оптимізмом і очищенням, проте постаті й обличчя були вже, ніби розморожені. Хтось намагався сховати сльози, а хтось падав горілиць на землю, розкинувши руки, а хтось жадібно курив. Словом, реакція була різною. Дійшла Вадимова черга. Зайшов, роззирнувся в імпровізованому храмі, освітленому кількома свічками. Як тут гарно! Нема блиску іконостасів і риз, пахне воском і сосновою живицею. Може, саме такими були перші підпільні храми християн? Думкам і почуттям тут ніде розгулятися, може, вони й хотіли б десь полетіти, але відбиваючись від стін і стелі цієї Діогенової бочки поверталися, в одну єдину точку, де мав статися інтелектуальний і духовний прорив. Він мав щось збагнути. Ця істина крутилося навколо його свідомості, проте вислизала з її обіймів. Потрібна була чиясь стороння допомога. Щоб хтось ту думку загнав прямісінько на ловця.
Панотець, що сидів на тапчані, мовчки протягнув йому молитвослов, попросив стати на коліна перед образами і читати "Отче, наш", 50-й псалом, "Символ віри", молитви до Янгола Охоронця, до пресвятої Богородиці... Він не розумів змісту прочитаного, проте раптом чітко побачив структуру своєї душі і те, як вона змінюється. Якщо досі була темною, напханою якимись гострокутними предметами чорного кольору, то тепер стала нагадувати прозору ємність, із дна якої піднімалися золоті промені. По щоках Вадима котилися гарячі сльози...
— Захищати Вітчизну — свята робота, але у твоєї душі бракує на це снаги. Тобі треба з цим закінчувати, — отець вказівним пальцем зобразив ствол пістолета, — і щодня молитися, інакше пропадеш.
Але через два дні був знову бій, через тиждень ще один і так ще два місяці. Він молився в келії отця Василія, який таки підірвався на міні, гуляючи полем бою, але не допомагало. Душа знову стала світлонепроникною, гострі кути отих пірамід і квадратів раз по раз упиралися йому в серце, не давали дихати. Хоч би поранило, чи. вбило, одразу стало б легше.
Оголосили ротацію. Він написав рапорт командиру про продовження служби, бо не уявляв себе поза війною. Що робитиме холоднокровна машина для убивства у мирному житті, як уписуватимуться сталеві шипи, що стирчать із душі, у звичайні людські стосунки? Тим паче, що ні дружини, ні нареченої не мав, та й із матір'ю, яка змінила вже трьох чоловіків у нього стосунки були натягнуті. Друзі? Негідники. Їм просто хотілося надавати ляпасів. Бо найкрутіший у їхньому класі Василь Гуменюк, виявився наймудрішим — батьки купили йому "білого квитка", Роман Середа, мотнув в Іспанію до дядька— заробітчанина, Віктор Панченко теж якось "відкосив". Вадим став не прикладом героїзму, а живим докором для боягузів і пристосуванців.
Батя Петро Гайдук сказав йому: "Їдь, відпочинь, попий горілочки, потрахай дівок, а тоді, якщо схочеш, повертайся, тільки тримай "дах" обома руками, бо він у нас у всіх "поїхав".
Напитися? Але з ким? Самому не хотілося, бо душа прагнула довгої розмови, під час якої можна було б вихлюпнути на зовні матюки, прокльони на адресу влади і тупих генералів, страх, каяття, біль утрат. Цивільний слухач цього не зрозумів би, і сприйняв би його монолог за істерику душевно хворого (зрештою так воно і було), а тому потрібні були брати по зброї і нещастю. Він щоранку ішов на площу Волі, куди прибували маршрутки з Києва, замовляв міцну каву в кіоску, курив і вдивлявся у прибульців. Перший день виявився порожнім для його мети. Проте наступного пощастило: близько полудня із мікроавтобуса вистрибнуло одразу... четверо пацанів у захисних хамелеонах "мультикам", один із них спирався на милицю. Вони! Обличчя наче знайомі і не знайомі, але яка різниця, це — свої! Вони теж розпізнали у ньому побратима. Йшли назустріч, наче давні друзі, посміхалися. Обнялися. Звідки? Із 25-го? Із 11-го? А я із 93-ї мехбригади. Хлопці, не змовляючись роззирнулися, хтось побачив неподалік вивіску кафе. Рушили туди. Як з ними легко! Розуміння — з півслова. Як із ними спокійно! Хоч зараз — у бій! Гроші мав кожен, невеликі, але напитися вистачить, настрій був гусарський — гуляти скільки стане сил. Офіціанте, що там у вас є? Давайте те, й те, й те. По вищому розряду. Пили, як заповідав Батя (нехай царствує, убили тиждень тому), горілочку. Вадим виконав свою цивільну норму, потім військову, проте, як мовиться, в жодному оці, та й хлопців хміль не брав. Тем, які обговорювали, було кілька, — тупі генерали, продажна влада, гра зі смертю, сила оберегів, і свої солдатські гріхи, тобто те, що мучило кожного. "Я не зміг його витягнути, бо нас так поливали... Стрельнув у полоненого ополченця, а чого ж він, стерво, мовчав. Шмальнув по вікнах, забіг подивитися, а там цивільні.лежать." "Не переймайся, брате, ти правильно зробив, це ж війна." — заспокоювали один одного.
— Як жити будемо далі ось із оцим, братове? — вдарив Вадим себе у те місце, де була у кожного душа.
Всі раптом протверезіли. Запитання було серйозне, філософське. Воно мучило кожного. Налили і мовчки випили.
— Може, в монастир піти? — чи то запитав, чи запропонував Митя Васильчук.
— Ага, у жіночий, — зауважив Віктор Литвин.
Хлопці дружно заіржали, але тут же й посмутніли, бо та репліка бренькнула по болючих струнах. Всі були, як мовиться, холості і такі неприкаяні, що хоч з мосту та у воду. Всі потребували якоїсь втіхи чи розради, причому негайно.
— Психолог нам треба, ось хто, — запропонував Васько.
— Але з отакими цицьками, — пожартував Вітько, показуючи, які перса його задовольнили б.
Знову сміх.
— Ну, а ти, а Андрію, чого мовчиш? — звернувся до нього Вадим.
Усі повернули голови у його бік.
— Біда у мене. Брата мого, меншого, Вітьку, студента аграрного, побили так, що зараз у комі...
— Хто? Коли? За що!?
— Проводжав дівчину додому, пригальмував лендровер. Висунулися звідти п'яні пики, стали розмовляти з нею, наче з повією. Слово, за слово. Міліція справу закрила, але всі кажуть, що це справа рук компанії Едика Погорєлова, сина міського прокурора.
Малого Погорєлова вирішили брати негайно, цієї ж ночі. "Ну, от буде втіха і розрада", — подумав Вадим. Було відомо, що Едик любив "зависати" у розважальному комплексі "Шоколад". У Дмитра Васильчука був трофейний "ТТ", у Петра Литвина — "Стєчкін", у Васька — граната, решта — озброїлася арматурою. План був такий — зненацька захопити юного мажора, змусити зізнатися у злочині на відео, викласти останнє в мережу і...ходу. Хтозна скільки вижлуктили пива, але нудило не стільки від пійла, як від того, що побачили за ці години. І оце за це вони вмирали? За лендровери і бентлі для мажорів і золотої молоді, яка "відкосила" від армії, за п'яні та наркотичні оргії, за дике марнотратство?
Погорєлов у супроводі своєї компанії вийшов близько п'ятої. Всі похитувалися, ніби ляльки— неваляшки. Окрім Едика було ще дві дівчини і два хлопці.
— Где ж эти ключи, бля? — рився в кишенях мажор.
— Ну, давай быстрее, я с ног валюсь, — скімлила довгонога білявка.
Пискнула сигналізація, відкриваючи замки лендровера, Едік поставив одну ногу до кабіни, а другу ніяк не міг відірвати від асфальту. Йому допоміг Вадим, легенько штурхонувши під зад та захлопнувши дверцята.