Що їх була йому на день армії і воєнно‑морського повітряного флота була тіко шо була дарила, дак він шо, їх поважав, такі, спортивного типу? Отак задом наперед вони на їм раптом одягнулися, це мене насторожило було, мабуть, уже тоді мені серце було підказало.
Стягую, здираю їх з нього і раптом – слизь! І що бачу.
Презєрватів. У смислі гандона, отак ізо трусів випадає і отако лежить. Мені, він, сука, за все життя уваги ні разу не вділив. Еге. Два рази, правда, букети приносив, но, думаю, це коли в профкомі вцупив.
А тут – цілісінький гандон прилип чи тіпа присох, аж це тут тіко одскочив.
"Що я тепер буду ще й гандони одмочувать і одстірувать?", – чомусь подумалось.
Хотіла його вже будить отим зонтіком по гематомах, вже й замахнулася ним, хоч то і не лижа – а тоді думаю: "Стій".
Стою над ними, і мені так гірко на цьому світі, що отак беру того гандона гидливим кінчиком зонтіка, і отако чіпляю ту гидку резинку і починаю автоматично помалу заштовхувати ним його в той підлий зад – й і так зручно пішло, і слизько, що не зчулася, як увесь був там.
Уранці думаю, а що, як я йому там щось пошкодила, ну, не гандону, а чоловічкові? А тоді думаю, що ні, бо зонтік ще дореволюційної роботи, ще бабусю в нім вінчали, кінчик йому такий полірований.
І в цей момент чую стогін, тихий такий, совісний, наче зо під землі – бо в нас санточка в туалеті і я так зазираю туди, а мій отак сидить просто на кахвелях, і отак обхопивши обома своїми двома руками зад, і отак ними стримується, і щосили там затуляється.
– Що таке? – злякалася я, бо раптом парасолька не така вже й полірована? Може, за ці часи вона взяла і десь подряпалася була?
– Охох, – ледве чутно трясе плечима він.
– Тобі погано, – я отак його по голівці, а він і навіть не опірається. – Може, пивка? У мене там за зеленню...
– Охох, – плаче він.
– Погано? – питаюся. – Може. горілочки?
Бо вже перелякалася
– Ні, – шепоче злякано.
– Шо таке? – не зрозуміла я.
– Бо я вже не п'ю. Все!
Я оніміла.
Так що аж кажу:
– Може, хочеш, я друзів покличу?
Тут він вхопився за спину, бризнув сльозами, рвучко підняв голову, потім рвучко очі з ротом і сказав одним лише голосом:
– Нема в мене друзів... Нема!!
Пфуй
...Часто можна було побачити по ярмарках непоказного такого чоловічка з фотоапаратом, який то грав у карти зо циганами, то братався з бурсаками, а то й просто пив горілку з дембілями...
Хто ж про це міг знать, шо цариця, жона Миколи ІІ, була за національністю не патріотка?
– Ти, Міккі, єсть маєшь чюти голос предків, германо‑німецького коріння, – зо дня в день довбехала вона чоловіка.
– Я їх чую й без тебе, російські корені свого діда‑прадіда.
– Пфуй, нє кажі мені мужіцькі слова – счо ті знаєшь єсть про сьвою ґєніалоґію?
– Я знаю все, я росіянин, я російський цар.
– Пфуй ти, а не російській цар!
І нагадала, що Рюриковичі, від яких іде рід Романових, ріднокревні від Зіґфрідовичів‑Германаріховичів.
– Але моя прабабка Наришкіна... – почав був цар, але його увірвали:
– Наришька єсть татаро‑монголка, і вь тобі тілько російської крові, скілько її татарської, понімаль?
Микола ІІ знесилено підвівся з трону, одклав євангеліє й булаву:
– Кажи прямо, чого ти хочеш?
– Прямо говоріль: віддай Росію фатерлянду! Нам, арійцям, дужє потрібний єсть жіттєвий простір нах остен.
Микола мало корону не впустив; він давно вже спостерігав маневри своєї благовірної, серце підказувало йому од самісінької першої шлюбної ночі негаразд, але щоби отак одразу довідатися всю правду про кохану жінку – вона мало не роздавила його.
– Ну, то єсть оддаєш? – очі ненаситно свердлили його, намагаючись пробуравити душу.
– Ти ж на іконі присягалась... – зринув болючий стогін. – Як же ти могла... Як же ти можеш?
– На вашіх дикунських іконах? Ти б хочь глянуф, якь гідко вони помальовані єсть, жлобота репана, а не ікони, пфуй. Такь, я прісягалась, але лише во ім'я вищої раси. Расія – не раса, Расія це пфуй. Росія – не Русь, Росія – татаро‑мордовія. В Германії більше слов'янського, ніж в ній. Чі знаєшь ти, щьо споконвіку Германія жіве на слов'янськіх землях, навіт століця Берлін – це слов'янське слово, означачє логово – берліг? Архіольогічєскі там вікопується ліше давньослов'янській протоматєріал, ти ето зналь? І так будє завьжьді – фатерлянд житиме на сльовянськіх кісткахь!..
Приголомшено дивився Микола в ці наймиліші колись для нього губоньки або очі, а тепер чужі‑чужі, і з жахом думав про те, як то тепер далі житоньки вкупонці, коли поміж них пролягла така страшна й проста правда...
Але знайшов силу:
– Як же я... віддам вам Росію?
– А дужє просто: мі почьнем вайну, а ті її єсть проіграль.
Наче могутнім вихором зірвало Миколу з трону, він вискочив і зачинився у фотолабораторії, де мав єдину в житті втіху, друкувати світлини – місці, де він міг повністю усамітнитися; ніяка зловісна дружина не мала права увійти туди, бо могла засвітити фотопапір.
Там же він довідався про страшну війну на кордоні своєї імперії – це коли йому піднесли плівки, а проявивши фотовідбитки, він із жахом побачив страхіття західного фронту. Коли ж узрів на фотках Брусилівський прорив, коли довідався про перше приєднання Західної України та Західної Білорусії, то вперше вийшов на люди.
Не було серед них лише любої дружиноньки – вона, як фурія, моталася фронтами та тилами, міняючи їх місцями аж доти, доки остаточно переплутала всю стратегію, віддаючи від імені трону накази генералітетові один безглуздіший за інший, і провалила кампанію...
А як поверталася до палацу, чи міг він, Микола, увійти в її алькови? Де там, вона зачинялася тепер там із Распутіним, диким секс‑сектантом, мотивуючи це тим, що той лікує її од гемофілії (спадкового хворобливого розрідження крові) під час менструацій.
– Ти казаль, – кидала вона імператорові, – сьчо єсть ті руський мужик, пфуй ти, а не руський мужик, я бі тобі показаль руський мужик, – реготалася вона, трясучи знімком Распутіна.
І він знову і знову замикався у фотолабораторії і в собі, його гнітило те, що він не може отак просто вийти з палацу й пофотографувати життя імперії, – адже що подумає народ, не кажучи вже про вельмож, коли побачить царя, яко простого, із фотоапаратиком на вулиці?
Війна програвалася. Чорні круки зліталися над імперією, каркаючи їй на зле. Микола відчував, ще мить – і країну проковтне біснуватий фатерлянд, – та нічого вже вподіяти не міг. А тут ще й нове лихо – діти! Всіх їх навічно причарував до себе оглашенний чернець Разпустін, вони не злазять з його колін, дивляться йому в рот, слухаючи бозна які байки – хто б у таке повірив... Особливо молодшенький, спадкоємець престолу – так той найбільше зазнав упливу гіпнозу; рідні діти вже не визнають його, Миколу, яко батька, а весь час бавляться з цим, як його...
– ...з Разпростітутіним! – зривалося в Миколи ненависне прізвище. – Віддати країну ненависним Ґабсбурґерам? Нізащо! Ненавиджу, – шепотів він, – а цікаво, кого ж вони тоді посадять тут на царя? Та того самого Гришку за заслуги, кого ж іще!
План визрів несподівано: якось Микола ІІ побачив на свіжопроявлених світлинах якихось нових дивних рішучих людей у картузах та шкірянках. І збагнув, що це ті, в кого ніяка цариця не вирве Росію і, хоч вони стискатимуть Батьківщину сталевими кліщами репресій, але вбережуть її од германського поглинання!..
І він вирішив діяти, щоб урятувати Батьківщину – насамперед наблизив до себе всесвітньо відому балерину Ксешинську:
– Ксюшо, ви спілкуєтеся з найрізноманітнішими людьми, ось вам мій натільний хрест і угода, підписана мною кров'ю особисто – передайте її лєнінцям!..
– Хто ще про це знає? – запитала велика танцівниця.
– Ніхто.
Тут Микола сказав неправду, – але ж не міг він розголосити таїну сповіді, яку щойно здійснив перед преподобним Никоном Московського патріархату...
Розрахунок виявився вдалий, розлютована цариця влетіла без дозволу в фотолабораторію:
– Як ти посмів отрєкалься од трону?
– А отак: не буде вам, німвакам, моєї Росії! Кому хоч оддам її, лише не вам!
– Нє понімальт! Чьому не нам?
– Бо ви такі люди, що навіть за обідом, за столом – пердите! Хіба ж ви люди? – гірко скривився він.
І віддав Росію більшовикам. Але за однієї таємної угоди, про яку досі не знав ніхто.
...Ніхто не побачив, як із таємної фотолабораторії вислизнув непоказний на перший погляд чоловічок зі щойно поголеною бородою. Перевбраний він був у просту кухваєчку та кирзові чобітки, на плечі тримав штатива з фотоапаратом.
А потім іще довгий час з усіх районів Росії в різних газетах з'являлися фотографії, які дивували читачів своєю незвичною зворушливістю.
Post Scriptum:
Доценти університету Кітадзато пани Тацуо Нагао та Ташуо Оказакі, здійснивши 2001 року повторний аналіз ДНК‑решток розстріляної царської родини, дійшли висновку, що кісток царя Миколи ІІ серед них нема; тести не збігаються за всіма головними п'ятьма показниками. Що, власне, лише підтвердило сумніви Московської патріархії, очолюваної колись преподобним Никоном, душпастирем трагічного царя...
... Грязь Москви
(міні‑апокриф)
Як його стати царем, коли Москви ще на світі нема? Бо Москва мусить бути лише в Москві, а не деінде. Це питання дуже мучило його, Андрія Бухолюбського. От він приїздить до Києва, до таточка свого Юрія Довгорукого, й бачить, що місто Київ – це не Москва, бо він столиця князівства, а не царства. Дуже це синочка обурило:
– Ну й татусь, заснував уже Москву, справу зроблено, так ні – однак здуру переіменував її на Довгоруково!..
Це сприймалося негарно, бо викривало майбутню довгоруку політику її, а це могло зашкодити міжнародним відносинам. Тоді синок робить хитрий крок – тихцем краде татову ікону святопрестольну Вишгородської Божої Богоматері й тікає на північ, перейменовуючи Довгорукове назад на Москву. Але татусь його наздогнав, натовк у диню, ікону забрав, а Москву знову в себе перейменував.
І мав на це повне право, бо він же її виграв зо п'яну в карти у своїх Вишгородських бояр Кучковичів, по простому Кучок, які не мали таких великих амбіцій, а додумалися лише переназвати під себе однойменне болото (тепер там стоїть Кремль).