Яблука з райського саду (збірка)

Він і собі посміхнувся, затулившися вусами.

"Вже так і помру", – вирішив він, аби лише не дума­ти про стоматологію, тобто про те, що на кожен зуб треба по тижню, а разом набігало на цілий рік систематичних тортур, незважаючи на те, що друзі багато разів доводи­ли: тривалість життя людини прямо пропорційне площі жувальних різців.

Тут наступне відчуття насолоди він відтягував, бо свіжий номер "Вечірньої правди" відкладав на після ка­ви, новини тоді краще вступали в нього, отак, як після мінеральних бульбашок вступає кава, це як в гарному театрі, коли насолоду од вистави раптом одтягує ще один гарний антракт.

Це той момент у кав'ярні, коли ніч натякає про се­бе занадто прозорим вечором, вдихнувши його, геть не помічаєш, що за кулісами, тобто за альтанкою ховають­ся двійко добродіїв, котрі крізь плющ надто уважно спостерігають; а тобі не до людей, бо момент відпруження наступає, коли мінералка нагріється вечірнім подихом, а кава остигне й вони урівноважаться, як день з ніччю, або як ґрунтування з темперою на наддніпрянській іконі, а ті двоє персонажів явно не звідти, а звідси, вони, низько насунувши капелюхи й занурившись у коміри, ще й затуляючись густим сигар­ним димом, вийшли на авансцену боком, удаючи, що роздивляються свої мобілки, й раптом один гуняво за­питав з-за спини:

– Перепрошую, скажіть, будь-ласка, котра сьогодні година?

Устимчук навіть не подумав, що могли б для цього бодай глянути й на свої мобілки, адже в нього був улюб­лений ритуал – витягати за ланцюжок антикварного "Буре", такого антикварного ж як і сам професор, кар­тинно ляснути кришечкою:

– За квадранс, тобто за чверть, восьма, – й за тим не помітити, як йому з-за плеча іншим добродієм до кави кинуто манюсіньку пігулочку, яка запірнула швидше, аніж встигла розчинитися, – дякую, – люб'язно в комір посміхнувся пан, і вони обоє знову відійшли за кулісу.

Коли кава стала під вечір, Устимчук надсьорбнув й не подивувався, що вона чомусь надто плинна, й тому над­сьорбнув ще, мінералка додала пухирців, бульбашки по­силили й за третім ковтком він поїхав у трамваї туди, за улюблений Київ, де часто проїздив повз височезну форте­цю, таку давню, що люди змогли видовбати в товстезних мурах собі ціле кам'яне місто, дивовижно, що вони й досі там тулилися (квартирна проблема!) додавши засклених терас, чи й просто в цеглу вставивши сучасного широкого скла, яка різниця, аби вітер епохи не охолоджував, архітектура набувала фактури, що й сам Ешер би підписав­ся під такою, особливо під колишніх сажових пасм диму, проколупаних отворами крізь віки, усе це скидалося на іконостас; Устимчук кілька разів божився крізь улюбле­ний сон, що нарешті неодмінно зупинить водія і вийде по­серед цього крутого узвозу, промине браму та погляне на­решті академічним оком, а що по той бік фортеці?

Двоє добродіїв за живоплотом уважно стежили за тай­мерами, і перезирнулись, побачивши, що вуса в Устимчука похилилися на вуста, а голова на груди, вони знову підійшли, стали обабіч, підтримуючи його за плечі, вже не удаючи, що телефонно балакають, адже за викликом на сцену тихо вкотився фургончик, дуже схожий на "швидку допомогу" лише тим, що також білий, як ті халати, що на санітарах, вони обережно й легко підхопили Устимчука й разом зі стільцем і підтюпцем-скороходом понесли, поста­вили в салон, той гойднувся, тримаючись за ланцюжок сво­го годинника, від'їжджаючи; добродії, вже не затуляючи облич, застрибнули слідом, зачинивши дверцята, й Устимчук з докукою зауважив, що водій трамваю не хоче зупиня­тися на крутих рейках, а тому видовбане життя картинно пропливало повз нього, виникаючи епізодами в кожній шибці по різному, ці фази наскельно накладалися, замерехтівши, наче стара фільма, зливаючись в один потік – яка тут зупинка, коли колеса ледве втримуються колією?

Фургончик зупинився біля надто приватної лікарні, тому перехожих не здивувало, що Устимчука переклали на ноші й занесли досередини, слідом, важко озирнувшись, зайшли й добродії в цивільному не одриваючись від своїх мобілок, Устимчука з одного сну перенесли в інший, гори­зонтальний, спершу коридорами, а потім до операційної, де, як і личить сновидінням, була геть непідхожа декорація: якісь муфельні печі, бензинові пальниці, сушильні шафи, заляпані колби, а, головне, кілька бормашинних станків; відомого мистецтвознавця поклали на плаский стіл і кілька анестезіологів почали йому на оголених руках маза­ти тести на алергію, уважно спостерігаючи за реакцією, аби, наклавши дихальну маску, з одного небуття перенести в інше, на яке простий кавовий розчин був нездатен.

– Ну що, почали? – сказав добродій у цивільному, увімкнув яскраві ліхтарі й одсунувся, бо ціла бригада об­ступила стіл, Устимчукові, одсунувши вазеліном вуса, хутко вставили до рота розширювач, там замерехтіли блискучі патички, штихелі й дзеркальця, потім скорохо­дом задзюрчало одразу кілька бормашин, оголюючи за­лишки зубів, далі пішли штирці, потім посунули бюрети з пластиковою сумішшю.

... його принесли назад на тому ж стільці, обережно поставили за столик, він німо сидів, опустивши довгі свої вуса, доки не моргнув, хитнув головою, навколо стояв та­кий же духмяний, як кава, вечір, мінеральні бульбашки просилися до нього зі склянки, Устимчук втупився в свіжий номер "Вечірньої правди".

Один з добродіїв за живоплотом альтанки стривожився:

– Чи не помітить, що сьогодні інший день?

– Хто, мистецтвознавець? – усміхнувся інший. – Та в них усі епохи здвинуті... Й ти сам, часом, бувало не плу­тав четвер з п'ятницею? Зрештою, що таке інший день? Однаково, щось таке між учорашнім і завтрашнім, як навчав нас учитель, – він кивнув за альтанку. – Нехай те­пер круасана погризе.

Вони спостерігали, як Устимчук, продовжуючи ми­нулу добу, приходить до тями, вчепившись для цього в каву, продовжуючи її, вчорашню, проте достатньо гаря­чу, однак з подивом зазначив, що вона не вступила болем в зашпори. Не повіривши, він взявся до холодної міне­ральної води – такий контраст би змусив його, колиш­нього, зойкнути, бо біль би заломився в пеньки, але, на превеликий подив, не сталося, навпаки, приємність роз­лилася яснами. Тут він з новим подивом відчув, як об склянку цокнули несподівані зуби. Лапнувши за рота, пошукавши очима, взяв нікельовану тацю, витер з неї краплини мінералки й, розчепіривши сиві вуса, ошкірився до неї – віддзерклення справжнісіньких а не уявних зубів, повен рот досконалих, за кольором і формою надто натуральних, не кожен би Мікельанджело сотворив такі, де кожен був трішки асиметричним, як це буває лише в реальних, а не вставних, це враз уразило Устимчука, яко мистецтвознавця відчуттям суцільних щелеп, він здивовано й безпорадно цокотів ними, озираючись навколо, шукаючи правди, але не помітив за альтанкою добродіїв, бо ті, пихнувши густим тютюновим димом, подалися, затуляючись живоплотом, до свого білого фургончика.

Ти рвала одежину

– Ти ж гляди, не купи поні! – лаялася наперед жінка.

– А чим тобі поні не нравляться? Тихі, ласкаві.

– Ото ж, ласкаві, а де ти тоді пару підшукаєш, як прийде їй час? За цирками бігатимеш?

– За зоопарками, – буркнув я.

Бо віслюків принципово не любив, хоч і дужчі, й в ут­риманні простіші, но чула щось моя душа наперед, але не казала.

– Ти не умнічай, – прошепотіла на вухо.

Жінка одійшла подивитися картоплю, а я став до ро­боти:

– Од діабету, од діабету! – підзивав я, актори вже по­казували фокуси – розпочинався хороший сонячний ба­зарний день.

– А що за снадобьє?

– Яке вам діло, – ухилявся я, – двадцять год торгую, ніхто не пожалівся, оно в людей спитайте.

– Який сорт растєній, питаю.

– Стану я вам розказувать, так ви мені конкурентів наплодите. Бери, пий і лічись мовчки.

– Ну міні ж цікаво,– розминала вона сухі покручені листочки, – яке воно й що, інтіресно.

– Яке, яке, три листочка заварить на стакан. І не мо­рочіть голови, оно пійдіть в аптеку, там і розпитуйте за великі гроші вам поддєльних ліків хароших продадуть.

Голосно говорив я, бо не сердився на балакуху, навпаки, вона ж своїм дзвінким голосом робила рекламу.

– До їди, чи після? – не здавалася вона.

– І до, і після і під час, но не більше трьох стаканів у сутки.

– А скільки настаювать?

– Задовбала. Ти будеш купувать, чи клієнтуру розпу­тувать? Сім з половиною минут накривши настоюй і хо­робро пий, за пів-року як рукою зніме.

– А чого сім з половиной?

– Дак скажи такій вісім, дак ти спитаєш: чого не дев'ять? Пий і не розсуждай, як хочеш ізцілиться.

Торг пішов швидко, бо сушене листя в мене недороге.

Час від часу я бачив свою Тоньку, та не лише прицінювалася, але мала ще хобі – записувала од людей про голодомор.

– Дак шо голодомор, – благенька бабуся крадькома озирнулася, – шо тут страшніше було – як у войну діток евакуїрували, ну конвой бачить, що ті манюськи швидко не йдуть, тіко колону задержують, да й позаганяли в Дов­ге болото й усі й потопилися.

Я мало міх не випустив. Чув я щось таке вже не раз, але не знав, що це в нашому болоті сталося. Дивився на міх і приходила думка, що вся ця сушена ожина має цілющу силу, бо на дитячих кісточках росте.

– Да, нема Бога на землі, – ще раз озирнулася бабуся.

– Чого це нема?

– Коби був, то не допустив би. Шоб оце манюньких діток такою страшною смертю... Дак ви берете?

– Бог не на землі, а на небі, – напирала моя грамотна дружина.

– А як він на небі, то нехай звідти й пощитає, скільки тих душ діток там, – завершила вона свою аргументацію.

Жінка на це підкопилила губки й купила до картоплі ще й зелені.

– А про голодомор щось знаєте?

Вдома вона кожен раз сідала й ще раз переписувала почуте, і хоч книжку свідчень вже в районі видали, однак здавалося фактам не буде кінця.

– Вам про голодовку? Далась вона вам, – весело про­штовхнулась бродяча група акторів. – Так ми вам її пока­жемо! – радів верховода.

– Показуйте, – не одступалася жінка.

– Тіки якщо ваш мордатий, – тицьнув у мене паль­цем, – жертву голоду зіграє. Дуже похожий на жертву, га?

Вся його команда реготнула.

– Добре, – сказав я й кинув міх, – а ти зіграєш коміса­ра, гад?

Жінка устигла виштовхнути мене з такого театра.

– Головне не купи поні, бо тобі втюхають, – повчала вона.

– Чого це втюхають?

– Бо в тебе на лобі написано.