Я — роззява — забув тобі вчора сказати, що конче мушу бути рано вранці у клініках і можу затриматися там аж допізна".
Вибігши на вулицю, скочив на першого "Ваньку" (так звали в Харкові візників) і помчав до нашого інститутського лаборанта. Той оглянув мене — і враз поблід.
— Ходім до директора. На помешкання.
Директором інституту був професор бактеріології, себто спеціаліст від цього роду пошестей. Та директора не було вдома: вночі від'їхав із Харкова. Тоді побігли до інспектора. Інспектор, що після згаданого анекдоту, став нашим знайомим і приятелем, — мало не зімлів:
— Їдьте негайно до такого-то професора університету.
Професор покрутив головою:
— Не годиться мені — старому — в таких випадках бути легковажним. Скажу вам, колего, правду: певне це не є, однак іншої ради нема, як принаймні на два тижні сісти до суворого карантину. Повна ізоляція, очкування котів і т. д. ну, самі ж бо знаєте, що.
— Господи! Професоре! Та ж що буде з дружиною? Та ж вона за чотирнадцять днів збожеволіє! Крім того і її теж треба садити в карантину!
Інспектор говорить: — Зробім так: увечері, якнайпізніше, я поїду до вас і сам скажу вашій дружині, що з наказу директора ви поїхали в комісії… скажім, на кінський завод… ну, припустім, на імператорські заводи в Ростов… Мовляв маєте зробити там працю… Коротко кажучи, я до вечора вибрешу щось цілком імовірне. А далі… Але ж — все те ніщо в порівнянні з тим, якщо це — дійсно! Всамперед, — звернувся до лаборанта, — ні одна душа в інституті не сміє довідатися про все те. Коли б хтось почув, зараз піде по цілому місті, підхоплять газети, — і тоді вже, як би я там не брехав, не поможе! Ну ж, і треба от таке! — хруснув він пальцями.
Мене примістили в маленькому покійчику, де я й лишився з своєю розпукою.
Щогодини я міряв теплину, щохвилини заглядав у дзеркальце, зі щелепи майже не знімав руки, а очі раз-у-раз підносив на святий образок у кутку кімнатки. По обіді почувався до того виснаженим, що впав на ліжко й твердо заснув. Ніхто мене не будив — і я прокинувсь аж увечері. Збагнув, де я й чого; побачив на столі добру вечерю, наївся і, не міряючи теплини, знову завалився в ліжко. Прокинувся вдосвіта. Вхопився за термометр — теплина нормальна; з носа течі нема і під щелепою все підтяглось, у порядку. Знову повезли мене до професора:
— Ах, ви ж — шарлатан ви, брате мій! — сміється знавець.— Чи ж можна от так нас усіх перестрашити!
— Але ж, професоре, що в мене було?
— А я — Бог? Що було — не знаю, але що в цій хвилині нема нічого, те знаю майже напевне. Однак, саме через оте "майже", на всякий випадок лишіться ще одну добу в карантині.
— А чи можу писати дружині?
— Ну, знаєте? буде ліпше коли їй зателеграфуєте "з дороги": "Пишу, цілую, небавом повернусь".
— Так як же я буду їй телеграфувати з дороги, коли ж я — в Харкові.
— О, молодий чоловіче! Нема такої жінки в світі, щоб вона подивилась, відкіль послано й коли послано телеграму. Особливо, коли там є "цілую" і "незабаром приїду".
Так то привикли були ми, позитивісти тоді, брехати з кожного приводу…
Але я не був у настрої так жартувати з дружиною. Та ж другого дня був безмірно щасливий, знайшовши її цілком дужою. Розповів же їй про цю пригоду, коли в страшних муках помер один із моїх найближчих друзів, лікар Сергій Зеленин, захопивши сап від коня, якого він оглядав із усіма належними обережностями. Але страх temporis plusquamperfecti (часу давноминулого) не є жодний страх.
***
Той рік минув, як день. У початку літа став я лікарем. Треба було прикласти руки до спеціальності, аж воно не було так легко. День що день розсилав я з Диканьки "дрібні листи" по цілій просторій Російській Імперії з проханням про посаду. Писав до земств, урядів, різниць, війська, міністерства царських земель ("уділів"), де тоді міністрував князь Кочубей, мій земляк і приятель мого тата. І щодня приходили мені відповіді:
— Посади нема.
— Передбачається з нового року.
— Ви записані в реєстр кандидатів.
А мені щодень ставало все дужче мулько сидіти на татовій шиї та ще й "сам" два. Також були ми молоді, дужі, сильні й обоє фахово освічені люди.
А отже — минають місяці. Ось-ось вже й Миколи, а потім — і Новий Рік.
Та ж, як говорить приказка: "Що буває, те й минає". І одного грудневого ранку чую: риплять ворота, казяться пси, а крізь густу заметіль пізнаю нашого сільського листоношу Кабанця. Мені телеграма:
— "Тамбовська губерніальна земська управа пропонує вам посаду ветеринара для командировок. В разі згоди, телеграфуйте час приїзду".
Поки випив Кабанець чарку та розжував шматок сала, вже була готова й моя відповідь: — "Виїду завтра", яку листоноша сам і відніс на пошту.
За два дні ми з дружиною — вже й у Танбові (місцева вимова). За ті часи взагалі були люди ласкаві, а так званий "третій елемент" — вищі службовці по земствах — і поготів. То ж і мене, ще цілком зеленого свистуна — і голова управи, і старші колеги прийняли по-братерськи.
— Та ви — молодчина: де той Рудий Панько на хуторах, а де Танбов, а от за три дні — вже й тут, як "по щучому велінню на коврі-самолеті". Сьогодні відпочиньте, а завтра їдьте далі: в місто Кирсанов. Там захворів добрий наш товариш і нема кому його заступити та й хворого розважити.
А я:
— Тоді, чому ж: завтра? Коли колега нездужає, то я поїду ще сьогодні. Певне ж і в Кирсанові знайдеться якась хвилина на відпочинок.
— Тре шармант! (Це — тамбовський французький язик). Ви — таки дійсно — "парень-рубаха!" Маєте колегіальне почуття. Бач, які там у вас "Полтавські галушки!" Саме таких нам і треба.
Вночі ми приїхали в Кирсанів.
Дерев'яне місто без жодного дому з поверхом, мабуть із трьома тисячами обивателів — до одного чистопородних москалів. Із двірця візник привіз нас в "падворьє" (заїзд). Було воно ліпше за селянську хату, але для нас — "Полтавських галушок" вельми дивне. "Готелевий покій" — чорні дерев'яні, не білені й не поліплені стіни; трохи світліша, бо "мита" соснова стеля, чиста, набарвлена дощана підлога. Одно слово — не хата, а велика пака. В кутку — опасиста кахлева піч, напалена, як прас: ані підступити, не то що діткнутись. Їй товаришить на столі пузатющий самовар, що шумить, як локомотива: коли б свисток, так ураз і побіг би аж до Танбова. Довкола нього — булки білющі, добре випечені, прозора, як скло, в'ялена "білорибиця" і "московская сєльодка", — що про неї варт було б написати окремий спогад. І господиня "падворья", масна, як "білорибиця", пухка, мов булка, поставою, немов рідна сестра самоварові, та ж преласкава й уважна, мов рідна тіточка.
Для початку — знаменито! Чи ж, — кажу дружині, — не добре бути Танбовським "вінтінарем"?
Ми швиденько повечеряли, напились "чайкю" (на здивування господині — лише по одній склянці, коли вона сподівалась, що вип'ємо бодай по п'ятнадцять!), слушно "покалякалі" (погомоніли), — та й спати, бо ж дорога була довга, на дворі — морозище, аж повітря дзвенить, а тут тепло розморює, як у микві.
Полягали ми… Та ж мабуть була засолона рибка та завелика шклянка з чаєм. Прокинувсь я серед ночі, — а не можу підвестись з ліжка. Голова — оловом налита й світ мені в очах міниться. Ледве-ледве я виборсав ноги з-під ковдри й сів на ліжку. Чую, що ось-ось буде мені зле. Швидше накинув кожух наопах, ноги — в теплі калоші і, хапаючись за стільці, вийшов на коридор…
Не знаю, скільки відтоді минуло часу. Тільки ж немов я бачу химерний сон. Ніби я — в якійсь предивній дерев'яній коробці, неначе й покій і не покій, бо ж замість стіни — стеля, а в дійсній стелі — вікно й двері. На тій же стелі — величезний, блискучий світляний павук у колосальній павутиновій сітці. І помічаю, що дуже болить мене голова, а особливо — потилиця. Помалу просунув я руку під голову, дійсно: пече в потилиці, дарма, що сам я дуже змерз, аж зуби мені цокотять, як телеграф. Та й рука під головою ніби враз одубіла від холоду. Тоді тільки усвідомив я собі, що лежу навзнак на цегляній підлозі. На стіні горить за дротяним кошиком нафтова лампа, освітлюючи довгий коридор. Помалу я прийшов до тями та звівся на ноги. І хоч збагнув, що я — в Кирсанові, "на падворьї", та ж пізнати двері свого покою не годен. Ткнувся в перші двері, що були перед очима. Вони відчинились, а я, заточившись, упав навколюшки.
З ліжка схопилась "сама", себто господиня:
— Что тєбє, радімий? — А за хвилю: — І, Бог ти мой! Уґарєл! (очадів)! Уґарєл сердечний!
Мене піднесли, поклали на ліжко. Кинулись до дружини й ледве привели її до тями. Тоді під носа — "нашатирного спирту", у вуха — шматочки солоного огірка й знову — "чай с лімончіком"… І ми очуняли.
Виявилось, що грубу нам натопили "шелухой", себто лушпинням із проса. Щоб нам "з дороги" було якнайтепліше, поспішили затулити затулу, — "вьюшку" в бовдурі — і смерть уважно подивилась нам у наші посоловілі очі. Отже, мало-мало в перший же день не віддали ми наше життя на землі московській, літерально, "ні за кацапову душу".
— Здається, — сказала дружина, — мабуть і московську гостинність треба приймати з обережністю.
Мала велику правду…
***
По кількох місяцях служби, коли вже я був на самостійному, добре встаткованому "участку" — лікарському пункті, я ще раз замалим не помер, але вже на взірець чисто еспанський.
На весні мене покликали до велетенського маєтку в кілька тисяч гектарів, де було з півтисячі биків "на нагулі". Кілька з них упало в телію (страшна, згубна пошесть, звана в москалів "сибірською язвою"). Було треба всіх живих негайно щепити (очкувати вакциною). Бики ж, як один: червоні, не дуже великі, але такі прудкі, як лані: чисто — еспанські торос, що їх там беруть на кориди (бичі бої). Що ж тут ті бики з ранньої весни перебували в степу, — були вони до тої міри дикі, що не було жодної змоги до них підступити. А я ж мусів кожному відтягти рукою шкуру на шиї і впорснути під шкуру чималу дозу вакцини, оперуючи шприцем, як бандерілею.
Що вже ми з пастухами й управителями маєтку настрибались, що вже наморочились — і не пописати! Кілька разів я відскочив, сахнувшись від рогу, що вже дотикався моєї одежі! Нарешті, коли один бик розірвав мені ратицею чобіт, я також роз'ярився, мов бик:
— Чи ж я на те служу у вашому земстві, щоб мене ваші бики забили? Годі цих дурацьких танців.