Це епізод, це тільки мить зотліла.
Ні, не воно давало людству крила
І рятувало людство від ножа.
Марку Перріну де Брішамбо
І прозвучала меса в Ліхтенталі.
Франц Шуберт —— це ім'я теліто далі:
У Лінц і Грац, у Зальцбург і Тіроль.
І Навіть у Венеції гер Піркер,
Як патріарх, благословив цю зірку,
І провістив найліпшу поміж доль.
Але юнак вже мудрим був на диво.
Він знав, що вдача слави вередлива,
Отож не слід за нею упадать.
І він поклав —— писати лиш для друзів.
О, як вони любили десь у лузі
Його "Журбу" тихенько заспівать.
Або поїхать у чарівний Грінцинг
І пити пунш всю ніч, щоб через вінця
Лилось вино і двиготіли стіни.
А вранці повернутися додому,
Немов якийсь напідпитку сірома,
І раптом написать "Slavt Regina".
Так, то була правдива таємниця:
"Він з сатаною дружить наодинці.
Це незбагненно! Звідки ця могуть?"
Доскіпувались, думали, гадали
І чорнороті здрайці і фескали,
І різна інша людокаламуть.
"Такий талант і рівно нуль амбіцій!"--
"Не хоче вийти навіть на поклон..."
Іще гремить оваціями театр,
А він уже шугнув у темний Пратер,
Вжива шампань, мадеру і озон.
До нього смерть прийшла по листопаді,
Були дерева голі і сукаті.
Прийшла зненацька, в тридцять з гаком літ.
Він все не вірив, жартував і кпинив,
Він був подібним на малу дитину.
Все шепотів у сні: "Skave Regina".
І Тихо відійшов у інший світ.
Кажуть, в той рік гуляв скажений вітер,
Він сльози вмить з облич печальних витер,
А Шуберта пісням, мов крила дав.
І, мабуть, не було тоді оселі,
Де б не співали ті пісні веселі.
В них ожили його душа й талан.
У Відні свято. В старовиннім парку
Звучить оркестр. У пишних квітах арки.
Ми сидимо за столиком удвох.
Для нас лунає "Гімн святого духа".
Здається всесвіт ці акорди слуха,
Цей дивовижний вічності пролог.
Я хочу, щоб ти це побачила теж:
І площу, і вежу, найліпшу із веж,
Ялинку до неба у вогниках ніжних,
Під нею буддиста, чита Рамакрішну,
А ось де шотландець в спідниці картатій,
А далі чарівні дівчата патлаті,
Ще далі сміється юрба нескінченна.
Це дійство різдвяне. Це —— Відень. Це —— Vienna.
А потім свій виступ почнуть фігуристи,
І вальс зазвучить новорічний, бо Крісмес.
Співа катеринка, хрустять марципани,
Все ніби знайоме і ніби незнане.
Це схоже на казку в дитинстві почуту.
Світ застить буденний. Є Місто казкове,
а в місті зима.
І Я пригадала той вечір чудовий:
Ми йшли по бульвару повз браму собору,
Сніг падав і падав, й скрипів під ногами.
У світлі ліхтарнім світилася брама,
А сніжна завіса, немов сповивала
І дзвони з мосянжу й камінні портали.
А потім заходили в теплу кімнату,
Яку не берусь нині я описати.
Це був Вавілон і уся комуналка,
Що діється там підглядала у шпарку.
Та й справді, там діялось щось таємниче,
Там каву варили, горіли там свічі
І вірші ночами читали до ранку,
Що вкрай дратувало оту комуналку.
Які ми щасливі були й безтурботні.
Не вірилось, що наближається кодня.
Розтоплані долі, покраяні крила,
Та й тих, що вціліли —— ціпком молотили.
Сьогодні ми є. То ж на що нарікати?
Але в нас живе те перерване свято,
Що дух звеселяло, що нас гуртувало,
І стало початком, і стало началом.
Живе в нас ота недоспівана пісня.
І це вже назавжди, і нині і прісно.
А в Україні мокрий сніг,
У Відні нескінченна мряка,
Померзли коні, а фіакри
Ніхто би зрушити не зміг.
Як сумно вигляда пейзаж
З тамтого берега Дунаю,
Де юну фрейліну чекає
В алеї мармуровий паж,
Де сірий від дощу пале,
Збудовий ще Фердинандом,
Уже не виглядає франтом
Йому ведеться, мабуть, зле.
Як гірко пережить свій час.
Нове й чуже життя довколо.
Лиш сонце встане златочоле
Вже натовпи народних мас,
Ескурсії, туристи, гам...
Ну а колись —— Шопен і Шуберт
Звучали тут так ніжно й любо,
Ще й голоси прекрасних дам.
Колись на затишнім лужку
Англійський чай пили принцеси,
Дзвін порцеляни, тихі жести,
Сліди легкі на моріжку.
Колись у перлах і шовках
З'являлась тут сама крулівна,
Сама крулівна богорівна,
А нині —— спомини і прах.
Самотність посеред зими
Не дай нам Бог, пізнать цю муку
Прощання з часом і розлуку
З усім, що так любили ми.
І я сказала: "Їдьмо в монастир".
Ти усміхнувся: "У який, кохана?"
"У той, що між дубів, мов світла панна,
Стоїть смиренно на одній із гір.
О, та гора смарагдова була
Така привітна, ніби нас чекала.
Все сячло —— дерева і портали:
Вітали нас і квітка, і бджола.
Стара алея нас вела у двір,
В якому славний храм стоїть віками.
Ми обережно прочинили браму
І враз щось ніли полонило зір.
Чи то були казкові вітражі,
Чи розписи, чи пурпурове злото,
Чи дивовижна скульпторів робота,
Чи те, що в храмі більше ні душі.
Ми зупинились вражені і в мить
Відчули як бентежно, полохливо
Душа, неначе розправляє крила,
І ніби прагне в небеса злетіть.
І нас не стало, ніби й не було
Ми розчинилися в любові світлій
У цій глибокій, мовчазній молитві,
Що всіх єдна —— людину і зело.
Скляний намет оранжереї
Світився у кінці алеї,
Неначе храм, чи місце прощ.
Щось фантастичне чи космічне,
(Метал і скло. Кінець сторіччя).
Вогнями сяяло крізь дощ.
"Оце і є наш "Пальменхауз"?" —-
Спитала я і засміялась,
Бо легкість душу обняла.
Ти відповів, що так, напевно:
"Будівля ж бо є промінентна,
Мов острівець краси й тепла".
А за хвилину веремія:
Гертруда, Гарі і Марія,
Еліза, Олександр, Жерар.
Два режисери, три актриси,
Письменник знаний із Тунісу.
Гостей навала —— шик і шарм.
Як виникла оця ідея
Про свято ув оранжереї —-
Не знаю. То таємний жарт.
Вечеря між ареукарій,
А ми усі, немов гербарій,
Де кожен —— цінний експонат.
Довколо пальми, олеандри...
Неначе у далекі мандри,
Рушаємо по квітнику.
На орхідеї спить метелик...
Яка краса тремтлива, леле!
Зелений хоботок в пилку.
І Мов у сні, за вечір тричі
Я бачила твоє обличчя
У різних ракурсах, але
Ти був далеко, недосяжно
Пив "капучіно" переважно
І почувався, мабуть, зле.
Та ось, мов прохолодний подув,
Мов диригент ступив на подіум,
Упала музика з небес.
І Все змішалось: квіти й зорі,
Дерева, хмари. Лиця й долі
Астрологів і поетес.
Ні, не змашалось, а з'єдналось
І вже навіки так зосталось
Летіти в безкінечну ніч.
Енергія добра й таланту.
Маленька зірка, жарт чи чар то,
Чи може спів, чи може клич?
Прекрасний спорт —— піти і загубитись.
І так, щоб цілий день не віднайтись.
Немов ураз від себе відректись
Й чужим життям сповна насолодитись.
Що це звучить так граціозно й ніжно?
Ах, не впізнали —— Шуберта "Форель".
Її співа чарівний міністрель,
Маленький хлопчик, що торгує різним
На розі двох провулків мальовничих,
Де кожен дім, вікно, чи навіть фриз
Немов зрослись, неначе сад сплелись,
І стиха гомонять собі про вічне.
О, ці провулки, цей камінний сад,
Для вас приготували сто сюрпризів:
Птахи з Таїті, квіти із Тунісу,
Ну, а для мене —— антикваріат.
Заходжу у підвальчик. Напівтьмяно.
Але я бачу —— сяє в глибині,
Немов корал на океанськім дні
Рушник гуцульський, мов кривава рана.
Він аж пашить червоним, аж кричить,
Немов до мене руки простягає.
Він так боїться —— може не впізнаю,
Лишу його навіки між лахміть.
В цей час до мене вийшов сам господар.
Ах, диво, наш земляк, Мордко зі Сколе.
Він так зрадів, о, він зрадів до болю
І запросив на каву до господи.
Ми піднялись на поверх вище.
Тут, У цій самітній холостяцькій хаті,
Старий сміявся й посилав прокляття
На всіх святих, що є, і що грядуть.
І він казав, якщо на світі щось
Було для нього справді найдорожче,
То це у Сколе празникова площа,
Де на Купала він зустрів когось,
Чиє ім'я не взнав, бо більш не бачив
"О, я вчинив, як дурень, необачно.
А бач, зустрітись знов не довелось.
І що воно за диво, та любов?
Єдиний погляд, а допоки гріє.
І що воно за диво, та надія?" —-
Питав Мордко і поглядом холов.
Не гендлював —— віддав мені Мордко
Рушник гуцульський. Я була щаслива.
Несла його як пташеня тремтливе,
А він горнувся до плеча мого.
Тепер скажіть, хіба я не права.
Що часом треба в місті загубитись.
Ходи за мною, мов чарівний битязь.
Я знаю втаємничені слова.
Урсулі Вукович
Під зорями, на голубій терасі
Ми пливемо, неначе на баркасі,
Над Віднем, що поволі засина.
На дахові старезного будинку
Розбила сад тендітна славна жінка,
Тому в оселі цій завжди весна.
І я сиджу у плетенім фотелі
Поміж троянд, що ніби асфоделі,
Вросли у мармур стін у підвіконь.
Поміж гортензій ніжно-анемічних,
Лілей величних і кущів тропічних,
Що раз у раз торкаються долонь.
Про що і як точилася розмова —-
Не пам'ятаю, не скажу ні слова.
Моя душа пірнула в забуття.
Лиш знаю —— світлі зорі осявали
Легкі балкони і важкі портали,
А місто спало міцно, мов дитя.
Старий годинник на готичній вежі
Втомився відраховувати межі
Гостин, що визначає протокол.
Забули ми про місце, час і дію,
Бо нами вічність нині володіє,
А це найменше серед інших зол.
Я думаю: як рідко в цьому світі
Бувають миті, злагодою вмиті,
Коли єство твоє, немов трава,
Природньо і невимушено диха,
Коли в тобі і довкруги так тихо,
Що хочеться гукнути: "Я —— жива!"
Але навіщо? Ніч така врочиста,
Таке прекрасне це казкове місто,
Такий духмяний цей небесний сад.
Примружую зіниці —— синьо-синьо...
І профіль милий між суцвіть гліциній...
І на готичній вежі циферблат...
Цей дах, ця мансарда, цей славний художник,
Старенький, з мосянжу для кави триножник,
Шарманка беззвуча. В дірках гобелен —-
У Відні й над Віднем маленький едем.
Приходять до нього графині й барони,
І навіть нащадки якоїсь корони,
Отримать портрети, пірнути в богему
І знов повернутись у звичну вже схему,
Де раути світські, масаж і "шарко",
Де ллється рікою шипляче "Clico".
А він, цей смішний чоловік в окулярах,
Наллє собі кави, притисне гітару,
Всміхнеться до себе і скаже мені:
"Я ближче до неба, аніж до землі".
Туман оповив передмістя столиці,
Столиці, де завжди усміхнені лиця,
Де вальси і польки звучать повсякчас,
Сьогодні туман заколисує нас.
А потім із півночі вітер холодний
Подує, неначе з якоїсь безодні,
І протяг шалений розгонить туман
Цей білосріблистий, цей каторжний бран.
І далі, можливо, засяє світило,
І землю зігріє, і душу, і тіло,
Щоб впасти нечутно за гори круті
Й тримати народ в безпросвітній сльоті.
Перепади дикі цієї погоди
Впливають на настрій, здоров'я і вроду.
Тож мапу беру і читаю слова,
Прекрасніше котрих в житті не бува.
Валенсія, Росес, Толедо, Малага,
Ал'яги, Морел'ї, Альмерії спрага,
І острів Кабрера, і мис Трофальгар —-
Іспанії код, ні Іспанії чар.
Ця мова мене огортає гіпнозом
Більбао, Севіл'я, Леон, Сарагоса,
Гранада, Кордова, Алора, Ніхар —-
Іспанії код, ні Іспанії чар.
І раптом так млосно запахне троянда,
Засохла в обіймах міцних фоліанта,
І вітер гарячий торкнеться чола,
І стануть хоралом магічні слова.
Гаральду Гардосу
Ми запрошені на карнавал.
Цілий тиждень Відень співав,
Танцював, реготав, лицедіяв,
А сьогодні все стишилось враз:
Арлекін, Сажотрус, Карабас
Залишили нам втіху й надію,
Що повернуться знову за рік,
І кортеж їх у безвісті зник.
Але друг наш гер Гардос —— муж й тато —-
У суботу продовжував свято.
Він просив нас любязно й сердечно,
Щоб приймали запрошення гречне,
Як того вимага етикет.