Дитинно-лагідний і поступливий у побуті, Олег навіснів, коли хтось пробував вчити його, як треба малювати, підгонячи під якісь стандартні рамки. Через те у житті мусив вдовольнитись місцем далеким від фарватера слави, успіхів і високих заробітків — зате зберігав свою особистість неторканою, знаходячи в цьому найвищу радість.
Олег був мовчазний — промовляв самими очима. Вони в нього згоджувались, осуджували, пестили й постійно всміхались, бо навколишній світ сприймав як розкішну виставу й завжди був готовий їй поаплодувати.
Удвох брати любили співати.
Одного разу, вертаючись від знайомих у переповнено-і му автобусі, самі не помітили, як затягнули впівголоса: "Дощик накрапає, на камені слизько".
Двоє вродливих, цілком тверезих чоловіків співали від щастя відчувати поряд один одного, і в салоні настала глибока тиша. Як і годиться, на зупинках розчахувались та зачинялися двері, однак ніхто з пасажирів не виходив; часом заскакували нові і, вигукнувши: "О, тут концерт!", замовкали.
Дощик накрапає,
На камені слизько, Добре тому жити, А хто любить близько.
— Ще! Співайте ще! — почав благати братів високий худорлявий чоловік, коли вони замовкли.— Не позбавляйте нас втіхи.
Просять — то треба співати. Не чекаючи, доки розвіється влада, яку вони несподівано забрали над зовсім незнайомими людьми, Ігор узяв низько:
Де ти бродиш, моя доле?
— Моя доле! — підхопив, ніби видихнув Олег, розпросторюючи груди.— Не докличусь я тебе...
І раптом їх підтримали — троє, четверо, семеро чоловіків, що вже й забули, коли співали, та й чи взагалі пробували свої вокальні дані, ставши дорослими, навіть у гостях (на те були магнітофон і телевізор) —створили акомпанемент. Без слів, самими зімкненими губами, акомпанемент хтозна-як вловлений, але гармонійний:
Чи горою?
— Чи горою? — заплющившись, підхоплював Олег і з щемкою насолодою відчував: він здатний на дещо значніше, вище, ніж знав за собою до того, й треба лиш повірити в себе. Не оглядаючись на обачність, по-справжньому повірити...
Ой, змилуйся...
Ой, змилуйся, моя доле...
Ні, він не ремствував на долю: в його житті все склалось як треба: мав добру дружину, чудових дітей, затишний дім. То був поклик до того неусвідомленого, що могло пройти "горою, чистим полем" і, тяжко поквиливши вдалечині, згаснути.
І, мабуть, не в одного з тих, хто, їдучи в громадському транспорті, дав волю приспаній потребі співати самому (хай там як, але самому, бо голос з екрана, ефіру чи платівки— не тобою народжене дитя)—доля заблукала серед метушні та буденних клопотів, не знайшовши єдиного, кому була суджена. Адже в дитинстві кожен був першовідкривачем і поетом, до кожного світ приходив у первісній своїй незбляклості.
— Ну, хлопці, ну, хлопці! — вигукував сухорлявий чоловік, витираючи під окулярами мокрі очі. Навіть не думав, що я здатний на такі емоції. Щодня слухаю найкращих співаків, але саме ви збурили мою душу.
Брати раптом засоромились і, проштовхавшись до дверей, квапливо вийшли на зупинці й шаснули в першу-ліп— шу бічну вулицю.
— Куди ж це нас занесло? — спитав, сміючись, Олег.
І — замовк: на цілу дорогу, коли діставались додому, на ранок, коли прощались... Мовчить і досі, щоб зненацька з'явитись одного дня з всерозуміючою усмішкою в очах. Любий брате, як добре, що ти є!
— ...Дощик накрапає, на камені слизько,— стиха заспівав Ігор, завертаючи в якусь незнану бічну вулицю: хотілось довше побути на самоті із спогадами, з радістю здійсненої мрії.
Дощик справді почав накрапати, збиваючи піднятий несподіваним морозом лист,— пагорб, на який мав піднятися, здаля відсвічував, ніби маківка храму, що провалився крізь землю. Зацікавлено, як молодиці, поклавши руки на паркани, визирали жоржини, що вже посхиляли буйні голови перед неминучістю зими. Пасмуги світла, які падали з вікон, впирались у землю веслами, і маленькі будиночки здавалися флотилією лодій, що кудись пливли крізь осінню ніч, сповнену шерехів та щеберхання крапель.
Було по дванадцятій, коли Ігор дістався невеликого котеджика з мансардою — тут квартирував у балерини на пенсії тітки Лізи — Лізон, як вона себе називала жартома. Відімкнувши двері з чорного ходу і скинувши внизу черевики, у шкарпетках піднявся рипучими сходами, щоб ненароком не потурбувати господиню.
Але вранці вона його вкрадливо спитала:
— Вам кави? Міцного чаю? А може, розсолу з-під мочених яблук? Ви не соромтеся...
Ігор засміявся:
— Хочете вірте, хочете ні, та я не пив.
Лізон сплеснула руками й з неприхованою цікавістю втупилась у квартиранта.
— І не те, що ви подумали,— розреготався Ігор.— Просто нарешті привезли форсунки, виконані за моїм кресленням.
— Ну?!
Тітка Ліза ахкала, вітала його, казала, що з такої нагоди неодмінно треба влаштувати свято — в її господі такі свята стали традиційними, бо в неї зупиняються тільки талановиті люди.
— Справді! Я їх не добирала — само виходило. Жила тут бібліотекарка, так її вишивки послали на республіканську виставку. Жив учитель — дістав грамоту міністерства і написав методичний посібник.
Далі йшов довжелезний перелік молодих і не дуже молодих талантів: зразки своєї творчості вони залишали на стінах її вітальні. Цей почесний ряд мав достойно увінчати він, видатний винахідник, який ще має час, аби здивувати світ.
— Ох, не видавайте мені авансів! Нехай спочатку піде базальт. Я з жахом думаю, що буде, коли процес урветься, а фільєри ж — платинові. Такі гроші! Гадаю, коли добре пометикувати, то можна обійтися без цих розкошів.
— І метикуйте! Вам на мансарді спокійно, тихо, телевізор включаю рідко, а можу й зовсім не включати. Ось починайте хоч би й з завтрашнього дня.
— Спочатку нехай піде базальт. Ну, тоді вже й справді погуляю!
Базальт пішов. Розплавлений потужним електричним полем, він прошилювався крізь фільєри форсунок, застигаючи в гарячому повітрі. Перший віхоть тоненьких білих волокон Алла врочисто поклала перед Джиглюком. Він відкинувся на спинку крісла й повільно перевів дух, немов позбувся тягаря.
— Аж не віриться... Поки що — ніяких барабанів. Маємо оцінити якість.
Якість продукції виявилась навіть вищою, і то вже стало приємною несподіванкою.
Шмат пухкої білосніжної маси Ігор приніс додому — Лізон негайно прилаштувала її поряд з вишивкою бібліотекарки, першою тоненькою збірочкою молодого поета, вставленою в рамочку, натюрмортом якоїсь уже зрілої особи — у неї талант прокинувся тоді, коли вона, посварившись з невісткою, вирішила жити окремо від дітей. Був у колекції й списаний нотний папір: пісня швидкого в рухах дідугана, котрий щотижня приходив до котеджи— ка попити чаю та пограти в карти.
Всі ці люди діставали тут не лише затишний прихисток, а й шмат слави, на яку великий світ був не такий уже й щедрий.
"ЯК НАЗИВАЄТЬСЯ КВІТКА?"
Вранці Ігоря викликав до себе заступник директора по науковій частині. У його кабінеті були люди — двоє інженерів-економістів, працівники ОТК. Побачивши Ігоря, що несміливо зупинився біля порога, Максименко заусмі— хався:
— Прошу, прошу.
Вийшовши на середину кімнати — мусив далеченько відсунути крісло, щоб вийняти з-за столу своє огрядненьке тіло,— потиснув Хвильовому руку:
— Я вас вітаю, дорогий Ігоре Олександровичу! Віднині ви — начальник цеху.
Ігор стояв ні в сих, ні в тих, приголомшений несподіваною звісткою.
— Але чому так ухвалено? — лиш знайшовся на запитання.
Подивившись в обличчя Хвильового, заступник директора знизав плечима:
— Як чому? Джиглюк написав доповідну з проханням, а ми погодились. Як же інакше? Нам совість не дозволить тримати рядовим інженером таку людину, а конструкторського бюро у нас ще не створено. Ви що ж це — невдо— волені?
— Я хотів би залишитися біля своєї печі. Будь-ким.
— Ну, ну, вона ж нівроку вашими зусиллями працює добре. Нащо подальші жертви? Дітище ваше міцно тримається на ногах — чого ж вам?
Ігор подумав про заміну платинових фільєр дешевшими — вже почав над цим мізкувати,— але сказати зараз про це не міг. Він узагалі ніколи не розводився про творчі плани — і не тому, що боявся здатись людиною надто скорою на обіцянки (таким був Джиглюк, але в нього те виходило красиво, артистично й здавалося неодмінною складовою керівного характеру) — якийсь ледь не забобонний страх перед таємницею слова стримував його. Тим більше в присутності чужих людей.
Та вже Максименко відключився від усього стороннього, й Ігореві нічого не лишилось, як зачинити за собою двері.
"Це просто якесь непорозуміння,— думав він.— Валерій і справді дбає про мої інтереси — вищу посаду, більшу зарплату. Де йому знати, що мені того не треба—я хочу й надалі вдосконалювати піч. Не зрозумів, буває..."
Останній місяць вони мало спілкувалися — Джиглюк уже не запрошував Ігоря до себе, не дзвонив пізнімц вечорами, коли порожніли кабінети й цехи: "Олександровичу, нумо відпочивати, й ми ніби люди". Не зазирав до "їхньої величності електропечі", щоб, втягнувши роздутими ніздрями специфічний дух перепаленої глини, сказати: "Займаюся рекламою. Діло марудне, а що робити? Чому ми віддаємо перевагу курячим яйцям перед качиними? Бо качка мовчить, а курка, видавши свою продукцію, лементує на цілий світ. Реклама, звичайно, діло необхідне, але на тебе, старий, усі надії. Не підведи".
Що за кішка пробігла поміж ними? Адже Ігор і досі любив цього енергійного чоловіка, який так добре умів об'єднувати, зацікавлювати, переконувати, надихати людей. Ще недавно кволенький саджанець їхньої лабораторії на очах набирався сили: з'являлися нові приміщення, зарплати, обладунок — міцно вчеплювався корінням у плани та зведення підприємства, главку, міністерства, жадібно всмоктував соки грошових дотацій. Тим-то з такою тривогою позирав Джиглюк на віти: чи ж скоро зацвітуть? Неплідне дерево можуть зітнути...
"Ну, старий, форсунки твої замовили, тепер їх треба якомога швидше витиснути".
І їхав кудись, і витискав, з кимось дружив, комусь усміхався, когось осаджував тоном, який не припускав заперечень.
За цими незбагненними турботами свого начальника Ігореві працювалося цікаво та легко. Він не осягав своєї ролі в розквіті лабораторії супертонких волокон — просто знайшов тут грунт для втілення своїх сподівань, тут вдяг— лося в плоть реальності те, що досі жило в уяві та на папері.