Вони вийшла у Канаді, і в ній написано про нашу козаччину по правді, а не так, як учать більшовики.
"Син України" — українська книжка, що нагадує відому у світі книжку "Робінзон Крузо".
2) "Контрреволюція" — так називають більшовики всіх людей і книжки, які виступають проти них.
3) "Садок вишневий" — це прегарний і добре знаний вірш Тараса Шевченка.
ЛИЦАР І ЗМІЙ
Всі "Рисі"1) дуже здивувалися, що братчик приніс їм на сходини образок лицаря у залізному панцирі2). Лицар рубав мечем сьомиголового змія, і видно було, що ще трохи, і змій загине. Лицар це вже мабуть знав, бо усміхався переможно, сидячи на своїм білім, стрункім коні.
"Рисі" приглядалися йому з усіх сторін, а далі стали розпитувати: чи цей лицар бува не святий Юрій, і що злого зробив цей змій, і чи якби наїхати на нього танком — він видержав би. Про танк питав, звичайно, Ярко, бо він завжди щось таке не до речі питає, щоб весь рій сміявся. І справді, сміялися всі, а Олесь став повагом роз'яснювати, що коли ще жили змії, не було танків. А тепер, коли є танки — вигинули вже змії.
Були б довго сперечалися, якби братчик не поклав кінця суперечці:
— Таких багатоголових зміїв на світі ніколи не бувало.
Це тільки люди переказували про них одні одним у казках.
Майже кожний нарід зберіг у себе таку казку про хороброго лицаря, що вбив такого змія...
— О, я хотів би бути таким лицарем! — вигукнув ні з цього ні з того Ярко, і всі вже думали, що треба знов сміятися. Але братчик відповів зовсім поважно:
— Ясно, що так! Кожен новак повинен старатися стати таким лицарем!
— Справді? — посипалися питання з усіх боків.
— А як же це можливе?
— Братчику, ви хіба жартуєте?!
— Хіба це можуть бути жарти, коли говоримо, який повинен бути новак? — спитав братчик. — Звичайно, що меча й шолома3) він не носить, хіба лиш на забаві чи на сцені, але хіба це найважніше у лицаря? Тож куди важніше, щоб він не боявся нічого.
— О, я нічого не боюся! — вихопився знов Ярко. — Я завжди перебігаю вулицю, коли світить червоне світло!
— А кому ця твоя відвага поможе? — спитав братчик.
— Я... я не знаю... — зайнявся Ярко.
— А то відвага повинна помагати комусь? — мусів знати Левко.
— Так, правдива відвага має комусь помагати. А перебігаючи вулицю, коли це заборонено і нею їдуть авта, можеш тільки накоїти лиха собі і другим!
— А як же тоді показати, що я відважний ? — зажурився не на жарти Олесь.
— Тоді, коли твоя відвага справді потрібна. Ось трапиться тобі, що зробиш яку шкоду, тоді треба бути відважним і признатися, що це ти зробив. Інакше можуть покарати кого невинного. От наш Ромко признався, що збив шибу в домівці.
— А коли вуличник мені підбив око, бо я його відштовхнув, бо він хотів бити нашого Василька — то я був відважний? — і Левко вказав з гордістю на своє, ще трохи підпухле око.
— Так, ти був справді відважний, коли треба було боронити молодшого брата. Та не лиш у цьому полягає відвага. Треба вміти робити те, що добре, навіть, якби хто мав з тебе за це насміхатися.
— А чому хтось мав би насміхатися?! — сказав Ярко, але ніхто не сміявся, бо всі теж хотіли це знати.
— Є різні люди. Одні злі, і тому насміхаються, бо заздрісні, що не зуміють робити добра. А є й добрі люди, тільки їх інакше вчили, і вони нас можуть не розуміти. Того
й сміються, що не розуміють. От хоч би треба мати відвагу двом українським хлопцям говорити українською мовою, коли зійдуться поміж чужинцями...
Братчик розказав того дня ще багато цікавого. Грали і таку гру, що хто здобув хрестика, тоді братчик замазував чорнилом одну з сьоми голов змія.
Всі сміялися й говорили; кожний спішив здобути якнайбільше хрестиків, тільки Олесь з Нестором не могли спокійно слухати. Вертілися весь час, немов би хто насипав шпильок на їх крісла, та весь час споглядали з-під лоба один на одного.
***
Олесь з Нестором жили в одному домі і ходили до одної кляси. Тому й поверталися зі сходин теж разом.
— І скажи мені, звідкіля братчик знає, що ми з тобою говоримо у школі по-англійськи?! — бідькався Олесь.
— Він ніби навіть і поглянув на мене, коли це говорив!
— зажурився Нестор. — Тільки братчик навіть не знає, як з нас усі товариші сміялися б! А певно найбільше Лоренцо і Дженнаро!
Та враз Олесь щось нагадав собі і аж пристанув: — Слухай, а чи ти чув, як вони самі один до одного говорять ?
— Як же їм говорити?
— А якраз по-італійськи! — аж вигукнув Олесь. — Я нєраз чув, та якось не думав про те!
— То хіба, думаєш, ми могли б теж спробувати по-українськи? — не міг повірити Нестор.
— Так, я думаю, що треба, коли братчик казав! — відповів Олесь.
— А коли вони будуть з нас сміятися?
— То ми саме будемо від-важ-ні! — процідив крізь зуби Олесь, навіть кулаки затиснув, щоб почуватися від важніше.
На другий день, ще не почалося навчання, Олесь попросив Нестора вголос по-українськи:
— Позич мені, будь ласка, стругавки! Я не взяв своєї з дому, а мені ось олівець зламався!
Нестор зіщулився і немов мурашки пробігли йому спиною. Страшний той Олесь! Нестор чув виразно, як Лорен-цо з Дженнаром насторожили вуха в лавці перед ними. А й Кліф з бічної лавки нахилив голову в їх напрямі. Та Нестор таки зібрав усі сили і простогнав:
— Маєш, застружи, тільки не поломи!
— Що ви таке говорите? — загудів над їх головами Дженнаро. Нестор чув, що червоніє, мов буряк у святвечірньому борщі. Але Олесь преспокійно зібрав стружки з олівця на папірчик, щоб не смітити по долівці і відповів:
— Я просив у нього стругавки. Бачиш? — і показав стругавку. — А говорили ми нашою мовою, бо ми обидва українці.
— Як, хіба ж ви обидва не розумієте англійської мови?
— вихилився з бічної лавки Кліф.
— Розуміти — розуміємо, але нам краще говорити рідною мовою, бо вона наша власна. І так і будемо говорити!
— відповів Олесь, глядячи Кліфові прямо в очі.
Нестор хотів вже потягнути Олеся за рукав, щоб не говорив такого, бо це може бути Кліфові навіть образливо, не то що смішно... Та Олесь сам відвернувся від Кліфа і став поспішно малювати щось заструганим олівцем на обкладинці свого чорновика. Нестор заглянув йому через плече і побачив, що Олесь малює лицаря зі змієм. Може не такого вдалого, як на тому образку, що його приносив братчик, але таки можна було пізнати.
І враз Нестор почув, що хтось торкається його рамени. Це був Дженнаро:
— Слухай, старий хлопче, а гарна ця ваша мова?
— Дуже гарна! Будеш слухати, як ми говоримо, то й сам почуєш! — відповів Нестор і аж випрямився.
— Я так і думав, що мусить бути гарна, коли ви залюбки говорите нею! — і Дженнаро якось зовсім ні не сміявся, ні не гнівався.
Саме задзвонив дзвінок і Нестор не вспів ще додати, що в нас не лиш мова, а й пісні гарні... А Олесь тим часом заходився стирати радиркою одну з голов змія, що на образку.
1) Рись — невеликий звір з породи котів, що жив колись в українських лісах. Рисі дуже бистрі та звинні, а тому новацькі рої залюбки приймають їх назву.
2) Панцир — металева охорона грудей. Панцирі носили в давнину лицарі, щоб в бою забезпечитися від ударів ворога.
3) Шолом — металева шапка давніх лицарів.
НА ВЕЛИКДЕНЬ ДО БАБУСІ
День був чудовий. Попри дорогу цвіли кущі золотодощу та дикої рожі. Молоденьке листя на деревах біля дороги виглядало як найніжніше мереживо, коли було поглянути вгору з авта. Бо Богдан і Оленка їхали з батьками автом на Великдень до бабусі. Бабуся мала свою хатку далеко за містом і дуже любила, коли до неї приїздили в гості. І діти теж любили їздити до бабусі. А до того ще на Свята! Богданко віз в дарунку бабусі глечик на квіти, розмальований у трипільські1) взори. І то не звичайний, а такий, що сам на нього заощадив гроші, бо весь Піст2) не купував собі шоколядок. А Оленка везла вишивану подушечку на голки для бабусі. Скільки то було мороки з цією подушечкою! Що вишила кілька хрестиків, треба було ще більше їх пороти. Богданко вже казав, що подушечка певно буде готова... на Різдво! Коли ж ні! Оленка завзялася, зовсім перестала стежити за телевізійними програмами, а таки покінчила подушечку ще до Квітної Неділі.
То тепер весело було їхати до бабусі. З-під коліс раз-по-раз вискакували маленькі зайчики, і тато мусів сповільнювати бігу, щоб їх не переїхати. А Оленка ще згадувала
останні тижні: як всі разом відбували реколекції3), як відвідували Божий Гріб4) у Велику П'ятницю5), а ще перед тим як сумно було, коли в церкві читали про Страсті6). Та тепер вже був близько Великдень, і на душі було радісно. Так радісно, що як лиш проминали яке авто, Оленка зараз скрикувала: — О, вони певно їдуть теж до бабусі на Великдень, тільки їх бабуся певно не така добра, як наша!
***
А коли з'їхали з головного шляху і здалека було видно бабусину хатку в городі, то стало так радісно, що хотілося кричати на все горло. Бо й бабуся вже стояла на порозі хати, щоб привітати любих гостей, а її собачка Мушка таки прямо трохи не впала під колеса, та гавкала, мов навіжена. Ще добре не задержалося авто, як Богдан і Оленка кинулися до дверей, щоб якнайшвидше вискочити. Та двері лиш одні, і то не дуже широкі. Богдан штовхнув Оленку ліктем під бік і гукнув чужою мовою, так, як чув це на вулиці в місті:
— Відступися, ти брудна!
— Замкнися, ти дурний! — відгукнулась Оленка тією ж мовою та всією силою таки пропхалася перша крізь двері.
— Діти, що ви таке говорите! — стрепенулася мама. — Це ви так вітаєтеся з бабусею?
Богданко збентежився на хвилину. А далі, немов хотів направити лихо, кинувся бабусі в обійми, з окликом:
— Геллов, бабусю!
Але бабуся не відповіла йому ні не простягла до нього рук. Вона тільки стояла закаменіла, а з очей покотилися дві великі сльози.
— То твої діти... то твої діти, Дарусю, вже навіть до мене говорять по-чужому? — ледве вистогнала вона і закривши лице рукою, пішла швидко у хату. Богдан і Оленка заніміли.
— Мамо, мамусю! — кинулася у хату за бабусею мама. А тато сказав суворо до дітей:
— Йдіть у город і не приходьте, поки вас не покличемо! Завжди тільки біда з вами!
Богданко пішов, мов несвоїми ногами. А за ним, з похиленою головою Оленка, а за ними Мушка, замітаючи стежку сумно опущеним хвостом.
В городі вже цвіли свіжі нарцизи, цьвірінькали пташки, але дітям було не до того. Вони йшли перед себе стежкою і мовчали, аж поки Богданко почав:
— Бачиш, ти сказала мені погане слово і тепер бабуся плаче через тебе!
— А хто мене штовхнув? — наїжилася Оленка.