Дід тримав догори вістрям сосновий стовп, а батько наживлював у паз дошки. Коли чотири дошки були добре відрихтовані, вони поклали на землю стовпці та заганяли в їхні пази дошки. Так вийшло два плоти з двома стовпами на кінцях. Далі ті плоти підняли та поставили догори вістрям стовпів. І дідусь, і хлопчик мали притримувати ті плоти сторчма, щоб вони не завалились. І ті плоти на таку відстань підсунули, щоб якраз були на відстані інших дощок. Батько наживив у вільні пази стовпів дошки. За якийсь невеликий відтинок часу вийшла коробка, тільки без дна та кришки. І так батько поклав дерево, щоб однією стороною коробка була впритул до комори. Тоді батько взяв найбільшу киянку і почав оббивати з усіх боків по стовпах. Батько гатив по стовпу, а дошки торцем все глибше й глибше залізали в пази.
— Тепер подивись, онучку, і добре запам'ятовуй, що ми з твоїм батьком робитимемо.
Батько гарливо наклав згори на дерев'яні боки чотири дошки. І вийшла ніби закрита коробка. Дідусь пояснив:
— Тепер бачиш: це ніби верх коробки. Але це буде дно коробки. Тепер у верхніх бокових дошках треба вирізати пази. В ті пази позаганяємо оті дошки. Перегорнемо так, як треба, і вийде, що ці дошки — то дно. Зараз ми позначимо, скільки треба відсікти по торцю від оцих дощок... — І дідусь поляскав по верхніх дзвінких дошках. А в самій коробці те віддалося, ніби хто у велетенський бубон залупив калаталом.
Що сонце вже шпарило на всю силу, то смолистий дух розплавленої живиці заповнив усе подвір'я. Закривав інші запахи.
— Дідусю, а для чого треба відсікати дошку по торцю?
— Тому, що коли ми розмірили з твоїм батьком, де їх перетирати пилкою, то ми зробили запасу трохи. Бо, коли донні дошки ледь довші самого чану, їх можна по торцю і настругом, і сокирою, і теслом стесати, і вони точно зайдуть в пази. А пази ми з твоїм батьком робитимемо ось таким знаряддям! І дідусь поклав на дошки дві товсті залізні пластини. Наче широченні долота. З широким лезом і вузьким хвостом. А на лезі великі, вигострені, як бритва, зубці.
— Це, онучку, утірники. Знаряддя бондарське. Ним у клепках пази прорізують, щоб денце вставити. Без утірника і відра не виготовиш. Якщо не зробити пазів — денце вилетить. А цебро без дна — не цебро. То тільки жлукто — без дна. Але ж воно не із клепок, а із цілого стовбура.
Батько позначив вугликом дошки і поставив їх під стіну комори. Тоді схилився і почав чаклувати з утірником. По батьковій спині, по тому, як грали м'язи на батькових руках, Ілько відчув, як сильно напружується його батько. З-під зубців утірника сипалася стружка, а батько ще раз і ще раз з напругою різав заглибину в дошках. Він ще половини діла не зробив, а утірник затупився.
— Тату, візьміть підгостріть! Бо вже жало сіло!
І батько віддав першого утірника дідусеві, а сам взявся за другий утірник.
— Онучку! А збігай-но принеси мені червону оселку. Вона у моїм козубі, в шкіряній шкатулці.
Ілько помчав до хати і ледь не наскочив на матір, що несла казан з окропом.
— Ілько, ти що, сказився — отак стрибати?! — Насварила мати і залила третій казан окропу до жлукта. — Коли вже ти вивчишся спокійно, як люди, ходити?! Все бігаєш, стрибаєш, скачеш... — виговорювала вона вслід Ількові, що вже біг із червоною оселкою до дідуся.
Дідусь поклав червоний дрібнозернистий плаский камінь. Зволожив його кількома краплинами води з глечика, що стояв під стіною комори. І почав обережно під нахилом посувати взад-вперед по каменю ле-зо-жало утірника. А лівицею притримував камінь, щоб він не посунувся і не зіпсував заточки.
— Дивись, як я заточую. Точу навскіс в один бік. Щоб вістря добре врізалось у дерево. Якщо з обох боків — то може зісковзнути з риси. Бо для уторів головне, щоб вони чітко йшли по рисі. Особливо, якщо внизу цебра або діжі. Сам утірник залізний, а лезо його сталеве наварене. Загартоване добре і відпущене. Таке вістря січе яку завгодно деревину і не викришується.
Дідусь все водив вістрям утірника по точильному каменю і продовжував розмову:
— Це не проста оселка. Вона із далекої землі агарянської. Я її десь років десять тому в одного варяга-латинянина купив. Той варяг ходив із іншими латинянами з війною в Святу Землю. Казав, що ходили від невірних сарацинів звільняти Гроб Господень. Так я й не знаю до пуття, чи вони звільнили Гроб Спасителя. Але хто лишився живий та повернувся, то привіз із собою добрий луп. А їх пішла туди, кажуть учені люди, сила силенна. І полягло від хвороб, спраги, голоду та меча сарацинів ой чимало, чимало. Цей варяг показував мені всякі намиста, лампади із прозорого каменю, глечик скляний. Дивної роботи, дивної роботи глечик! Коли порожній — нічого, біле каламутне скло. А води налив — і зразу по боках розквітають квітки так само білі... Я йому за цей камінчик віддав корчагу свіжого меду. Липового. Чистого. Але цей камінь вартий того! Ось, бери і неси батькові.
Ілько подав батькові підгостреного утірника і забрав затуплений.
— Оце так, — дідусь похитав головою. — Ріже твій батько в'язку "смолку", як бобер осику навесні. То велика втіха мені, що він і силу має, і досвіду набув. Може, Бог дасть, і мене перевершить.
Зрештою, батько скінчив вирізати утори в спідніх дошках. Заходився на довгім верстаку, добре затиснувши дошку клинами, гострим настругом стесувати торці дощок. Щоб вони підходили по довжині та встромлялися точнісінько в утори. На хвилю він спинився і сказав дідусеві:
— Тату! Дайте малому клюкоріза. Та покажіть йому, як знаменувати дошки та стовпи. — Сказав батько та пішов до хати.
— Онучку! Збігай та принеси із сіней мого берестяного козуба. Подужаєш?
— Авжеж!
Ілько помчав до сіней і вхопив дідів берестяний козуб. Краєм ока побачив, як мати наливає батькові з глека в кухоль грушевого квасу і щось ніби запитує, зазирає йому в очі. А батько так махає рукою, ніби каже: "Та воно тобі треба?!".
Ількові аж серце зайшлося, а чи не здогадалася матінка, що в них таємниця? Чи не викаже її батько матері до часу? Адже візник Стефан дарма слів на вітер не кидає. Сказав же: "Ви подумайте та вирішуйте!". Значить, тільки тоді можна об'являти таємницю, коли всі зійдуться. Михайло казав, що прийде у вівторок або середу. Сьогодні середа, а його нема. Може, він під вечір прийде, поки стражі не зачинили брами?
Але не було часу довго думати про таємницю, бо вже Ілько стояв перед дідусем.
— Важкий козуб?
— Ні, геть не важкий! — І хлопчик підкинув його на верстак однією рукою.
— Бач, дитино, а мені він вже руку тягне! Ой, старість, старість... Та добре, не слухай мої скарги — то я так, по-дідівськи. Слухай мене уважно. Кожум'яцький жолоб вже готовий. Тепер його розберемо. І ви віднесете до кожум'яки. Там дошки і стовпи вставите в яму, і вашій з батьком роботі кінець. Щоб батько легко склав той жолоб, потрібні знаменування. Для цього на дошці робиться клюкорізом значок і навпроти такий самий — на стовпі. Проти другої дошки — інший знак. А де вона входить у паз на стовпі — такий самий знак. Різи робляться або непомітно, або дуже явно. Нам треба зробити знамена маленькі, але чіткі. Щоб чужий зразу їх не добрав.
— Чому так?
— Тому що, онучку,, кожен майстер має свою маленьку таємницю. Зробимо так: з кожного боку стовпа — інше знамено. Як на борті. Тільки простіше. Будеш різати рису, стрілу, хрестик, пташку, крапку, дашок... На нижній дошці — вона до тебе верхня — виріжеш одну рису і на стовпі — одну рису. На другій дошці позначиш дві риси. Навпроти неї на стовпі — дві риси. Зрозумів?
— Зрозумів, дідусю! Давайте мені той... клюкоріз!
— Е ні, дитино! Я тобі покажу, як його по правилах різати. Ось дивись, я притискаю лікоть лівої руки до стіни комори. Бачиш?
— Бачу.
— Тепер я беру десницею, тобто правицею, клюкоріз-різак. Він, бач, цей такий вигнутий, як коліно. Це щоб ти різав, але рука щоб не терлась об дерево. Тепер, не відриваючи ліктя від стіни комори, лівою рукою перехоплюючи правицю вище зап'ястя. Щоб твоя права рука не бовталась у повітрі. Не сприснула, коли ти робиш різаком знамено. Різати з такою силою, з якою дерево опирається різаку — не сильніше й не слабкіше. Тобі рука сама підкаже. Дивись, тепер я отут виріжу стрілу. Таку, що летить угору. А ти, як різатимеш стрілу, то ріж униз. Бо коли чан перевернуть в ямі, вона летітиме вгору. А стріла, що летить вгору, то добрий знакі Ну, ось дивись!
Дідусь став упритул до дерев'яної стіни. Уперся ліктем лівиці, прихопив правицею і повів із натиском угору різець-клюкоріз. Вистояне сухе дерево зашелестіло під гострим клюкорізом. Три рухи різцем — і на сірій сріблястій дошці з'явилася прорізана світла стрілка.
— Я тобі, онучку, показую навстоячки, бо присідати навпочіпки я не можу. От біда! А до семидесяти геть тобі бігав. Та ти мене таким не можеш пам'ятати... А тобі доведеться різати, сидячи навпочіпки. Ну, давай, з Богом!
Ілько перехрестився, взяв у дідуся клюкоріз і присів біля з'єднання дощок зі стовпом. Перші зробив на стовпові та всіх дошках просто риси. Рука не трусилась. Але одного разу надто сильно загнав вістря та ледь не вломив різця. Другий раз різець ледь сприснув, бо сильно по верху пустив. Але шкоди не наробив: ліва рука добре стримала правицю.
Коли різав "стріли", "пташок", "дашки", "хрестики", то так рівно під різцем шелестіла стружка. Ілько від напруги закусив нижню губу, сопів. Піт облив все чоло.
Дідусь стояв над ним збоку і лагідно похитував головою. І, наче читаючи Ількову думку, сказав:
— А що, гарно стружечка з-під гострого різака шелестить?
— Угу! — прогудів Ілько, не відкриваючи вуст, і продовжував різати знамена.
Тут і батько прийшов.
— Ну як, тату, ваш учень? — запитав батько в дідуся.
— Добре ріже, аж сопе! — із великою втіхою сказав дідусь.
— От і добре! Ти, Ілько, закінчиш цей урок. І тоді тобі буде другий урок. Будеш нашим гінцем до кожум'яки. Скажеш йому так: "Господине! Мій батько сповіщає вас: все зробили! Потрібні люди перенести вантаж". Повтори!
Ілько повторив.
— Тоді — в дорогу! — І батько жартома підштовхнув Ілька в спину. І повернувся до дідуся. Той перевіряв грані дощок. Примружувався, прихиляючи лице, і водив пучками по дереву.
— Добре ти розпустив "смолку". І настругом не треба рівняти.
— Та ж не дарма я тижнів два ходив до притисків і до комор, поки знайшов цю деревину.