Куди вона веде його? Можливо, в якийсь притон, де його змусять грати для п’яної "малини", відберуть годинника, скрипку і ті гроші, що він їх заробив своєю грою... Жінка озирнулася:
– Я працюю у фундації підтримки обдарованих дітей України, – вона простягла йому візитівку.
– А в мене нема візитівки, а звуть мене Анатолій Сумцов і я, принаймні до хвороби, був директором провінційної музичної школи... А вас я, здається, бачив по телевізору. Тільки не як працівника цієї організації. Ви говорили в якомусь ток-шоу.
– Можливо. Раніше я багато виступала на телебаченні.
– Я рідко дивлюсь телевізор, хоча в провінції це єдина розвага. Але жінка, з якою я живу, практично не вимикає телевізора.
– Ось ми й прийшли, – вона натисла на клавіатуру на дверях під’їзду, а потім на кнопку ліфта.
Анатолій несміливо присів на круглий диван посеред салону, поклавши біля ніг свої речі, а вона налила йому чарку коньяку і зникла. Згодом повернулась в іншому вбранні й насмішкувато глянула на чарку, гадаючи, вочевидь, що недолугий провінціал випив єдиним духом коштовний напій, який годиться цідити протягом багатогодинної розмови. Але провінціал взагалі не торкався бурштинового напою.
– Послухайте, ви, мабуть, смертельно голодний!..
Та жінка не любила співчувати. Вона не любила людей, в яких життя склалося так, що їм потрібно співчувати. Вона затягла до себе цього неголеного скрипаля, який колись не зумів створити капітал зі свого таланту, бо відчула: в такого учителя має бути хоча б один непересічний учень, для якого ще не все втрачено. Її фах – знаходити алмази у лайні, витягати їх звідти і переправляти туди, де шліфують діаманти. Вона знайде чергову дитину, що не вміє витирати носа, але народилась із умінням тримати скрипку, відрядить її вчитися до Цюріха або до Кельна. Заради цього вона повечеряє з цим обдарованим невдахою, а потім постелить йому на підлозі в кабінеті. А завтра відрядить у дорогу.
– Чи можу я обтяжувати вас, пані? Не знаю, чи зможу віддячити вам.
Анатолій заради цієї жінки намагається правильно говорити по-українськи, в нього не завжди виходить зграбно.
– Пані, якщо вже ви запросили мене бути вашим гостем, а я був абсолютно не готовим бути гостем порядньої жінки зі столиці... І тому я наберуся нахабства...
– Що вам треба?
– У вашому помешканні, певно, є ванна кімната?
– Звичайно. Зараз, я дам вам рушника.
– Бо в моєму будинку в Дружбонародівці нема. Є літня лазня, а взимку треба гріти баки.
– В будинку, на слобідці, де я народилася і жила до 16 років, – є така в Києві Саперна слобода між Лисою і Чорною горами – було все так само, що й у вашій Дружбонародівці. Але я вибилася в інший світ, і досить-таки давно.
– Я щиро радий за вас. Але якби всі з дерев’яних будиночків без вигод вирушили на завоювання розкішних апартаментів, можливо, вам не вистачило б місця. Хтось має лишатися й там, де лишився я...
– Але не ті, в кого такий талант, як у вас.
– Але хто тоді навчить нотам геніальних хлопчиків з родин п’яниць і торгашів?
– Гаразд, цю розмову я продовжуватиму з вимитим мужчиною. Прошу вас, Анатолію.
Чи думав він, коли вранці стояв під розбитим душем у ненависній лікарні, даремно чекаючи теплої води, а потім безнадійно обтерся сухим рушником і натяг на себе невипраний одяг, в якому приїхав, а чисту білизну так і лишив у рюкзаку, чи думав він того дня вранці, що чекає на нього ввечері? Коли після годинного блаженства він виліз із ванни, його почастували печеною картоплею і чаєм з вершками:
– Саме це, здається, їла моя мама після операції. Вона, правда, невдовзі померла. Але з вами, я певна, все буде гаразд, згадаєш мої слова. Взагалі, я ніколи не опікувалася чоловіками, не складалося, проте я вже другий рік опікуюся обдарованими дітьми України, розкажи мені про своїх учнів, заради яких ти лишився у своїй Дружбонародівці.
І він розповідав їй, що були в нього і невикористані шанси, і нещасне кохання, і великі запої, але все минає, і поки ми живі, треба жити. Він став викладачем у музичній школі, полюбив дітей, серед яких траплялися ще кращі, ніж він. Декілька його учнів вступили до консерваторії, але славетним виконавцем не став ніхто. Він говорив про сина жінки, з якою жив, про його сині очі та незіпсуту душу, говорив про створене ним дитяче тріо "Амітьє", і вона пообіцяла одного дня неодмінно приїхати до Дружбонародівки. Так,– неодмінно, і записала, за якою адресою надіслати йому аплікаційні форми на підтримку, він неодмінно має заповнити ці папери, щоб вона могла працювати з його школою офіційно. А потім він грав для неї Паганіні, тільки для неї, але вже не так, як кілька годин тому. Мабуть, у тій кімнаті з картинами на стінах і великими вазами на підлозі, не було такої акустики, як у переході, і, крім того, тоді він був у повному відчаї і сам диявол водив його смичком.
– Не поминай всує ім’я диявола, – сказала вона і подарувала йому свою книгу "Диявол у світовій культурі", і він трепетно взяв книгу, обкладинку якої прикрашав чорний силует неголеного скрипаля, і сказав їй, що в будинку культури в їхньому райцентрі якось був книжковий ярмарок, і з українських книжок були тільки "Польові дослідження з українського сексу", які відразу розкупили вчительки з української мови, яким накинули години зі статевого виховання.
А потім вона розстелила матрац на підлозі кабінету, і його ложе простерлося від шафи до шафи з письмовим столом у головах. А потім він спав так солодко й міцно, як не спав, мабуть, рік, бо протягом кількох місяців до лікарні його мучили нічні болі, а потім, у лікарні, після операції, все було таким рипучим і смердючим, що не заснеш, тільки забудешся в химерному маренні. А серед ночі прокинувся, і поряд була Мар’яна, яка прийшла довідатись, чи добре йому спиться.
А вранці вони снідали разом за розсувним столиком, вона зварила собі каву, а йому чай. Вона вибачилась, і сказала, що тепер має виставити його зі своєї хати, бо поспішає до офісу фундації, але хай він не ображається, бо вона надала безкоштовно низку послуг, які коштують купу грошей.
– Яким нема ціни, – сказав він.
– Усьому є ціна, – рішуче не погодилась вона, – гроші – всезагальний еквівалент. Те, чого не купиш за гроші, можна купити за великі гроші.
А потім вони, сміючись, перерахували гроші, які він заробив у підземному переході, там було значно більше, ніж на квиток на поїзд плюс на автобус до Дружбонародівки. До того ж обидва водії автобуса його знають і можуть відвезти в борг. Вона обміняла його копійки на гривні, а монетки дзвінко зсипала до однієї з великих ваз, що стояли у вітальні на підлозі. Потім сказала йому, що вивчала вуличну музичну економіку: зазвичай, українські вуличні музики за 6-7 годин роботи заробляють 5-6 гривень, а в нього фантастично великий заробіток, таке буває тільки з тими, хто грає вперше. Вона одного разу грала в рулетку в казино, виграла дуже багато і відтоді не ризикує, бо певна, що тепер програє. Так і він не повинен більше грати на вулиці. Втім, якби він не грав цього разу, вони б не познайомились, а вона рада, що це відбулось.
Вони вийшли разом на ще темний зимовий Хрещатик і розпрощалися в сутерені, де зустрілися вчора. Він блукав Києвом з дивним гіркуватим почуттям, яке не можна було назвати щастям, але то не була вчорашня блювотна безнадія. Якби від нього не пахло неймовірними шампунями – його співмешканка Тетяна сказилася, коли побачила хоча б десяту частину того, що стоїть на поличках в її ванній – і якби він не відчував блаженство добре вимитої людини після тривалих липких поневірянь по лікарняних ліжках, він би думав, що йому наснився сон, несподіваний хороший сон з давно забутим еротичним епізодом.
Лариса повернулась до вітальні. Розставила склянки на столику. Запалила свічку, вимкнула люстру. Вікно Мар’яниної вітальні, що виходить на Хрещатик, з чорного стало їдко-неоновим. Чеканчук розлив коньяк, всі троє мовчки випили. "А я й не уявляв що, коли ти нагорі, то Хрещатик внизу так тупо гуде", – подумав Риженко. Мокрий сніг став дощем і люті краплини застукали у вікно. Троє на шостому поверсі в чужому домі якоїсь миті водночас подумали: навіщо ми тут, і яке нам діло до чужих життєвих доріг? І раптом купа книжок у кабінеті зірвалася з полички і з гуркотом упала на підлогу. Всім стало моторошно, всі знов-таки в унісон здригнулися, а Риженко навіть перехрестився. Всі перезирнулися.
– Очевидно, то я, коли ходила за склянками, зачепила якусь із Мар’яниних книжкових пірамід, – пояснила Лариса.
– Її душа все-таки тут, а не там, у тому селищі, як воно називається? Металургійне?
– Комбінатне, яка тільки недоля занесла її туди!
– Пане Чеканчук! Ви знаєте, в такі хвилини завжди пригадуєш, коли бачив востаннє... Ми останнім часом мало бачились, тому й усі зустрічі добре запам’яталися... Так от, влітку ми бачились із нею на Прорізній, вона тоді несла під пахвою зразок малярства, в центрі якого була неймовірно виразна голова. І вона тоді говорила, що вас взяли на роботу саме тому, щоб вона менше їздила по відрядженнях. Чому все-таки того разу поїхала саме вона?
Чеканчук згадав свою останню сварку з Мар’яною. Йому до болю не хотілось говорити про конфлікти з небіжчицею. Їм легше, вони з нею розпрощалися по-хорошому, і він люто запитав:
– Це допит?
– Який ти нестерпний, Сашко, – це Лариса, – ми ж думали поговорити спокійно! Жоден з нас до кінця не вірить у нещасний випадок! І ти не віриш!
– Так, не вірю. І теж хотів шукати і дошукуватись! Я перший звернув увагу, що в неї не було сережок у вухах! Але потім я увійшов сюди два дні тому, і зрозумів, що шукати не можу! Не можу ритися у шафі, у запашній білизні мертвої жінки! Не можу читати її листи, які вона не мені писала! Не можу!
– Тобто, ви гадаєте, шукати обставини її загибелі – не варто? – здивувався Риженко.
– Не знаю. Я весь час думаю про це і все одно не знаю. Що рухає нами, коли ми будемо дошукуватись? Мар’яну з труни ми не піднімемо. Її добре ім’я? Так воно ніби й незаплямоване.
– А пошук істини? – похитав головою Риженко, думаючи про свій смарагд на Мар’яниному пальчику.
– Це буде пошук істини чи бажання задовольнити цікавість?
– Цікавість? Сашко, ти з глузду з’їхав! Якщо Мар’яну таки правда хтось вистежував, щоб убити, і так, щоб кінці у воду, то кращого місця, ніж провінційний вокзал, годі було й шукати! А може, й на нас чекає те саме! Ми з тобою, здається, скоро їдемо за тією самою адресою!
– Якщо в тебе такі великі побоювання, то варто звернутися із заявою до міліції.