Всі ті артисти, ймення яких ми навели вгорі, хоча й одріжнялися між собою силою свого таланту, але мали одну загальну рису: вони перенялися ідеєю, що освітила той театр; в своє виконання вони поклали принцип нового українського театру: велику повагу до меншого, пригніченого брата, життя якого вони виявляли на сцені. (Виключку треба зробити тільки для д. Касі-ненка. Цей вельми талановитий артист через особисті причини втратив згодом художній такт, почав недбало відноситись до своїх ролів, шаржувати, перевівся нінащо і нарешті зник десь зовсім.)
Але артист драматичний, якого б таланту він не мав, не здатен без драматурга нічого зробити, — він втілює чужі думки. Йому для виконання потрібний добре скомпонований матеріал.
Ми вже згадували вище за те, що сказати нового слова змістом своїх творів український театр не міг. Але, не вважаючи на той обмежений, примусом скалічений репертуар, публика сунула лавами в український театр.
Щоб зрозуміти це, треба стати на історичній штанд-пункт, треба уявити собі, в якім становищі був на той час театр російський. То було панування темних, страшних 80-их років, панування ґвалту, горілки, вінта, оперетки і нудьги. Безпорадної, нерозважної нудьги. Ґвалт та покора, пітьма й безнадія: у лещата здушені думки... дрібненькі люде, приголомшені почуття — і над всім нудьга та "пошлість", що засмоктували, мов рідке багно, все тепле, все живе. То було страшне панування російського життя, яке напотім так майстерно змалював в своїх творах Чехов. Театр одповідав життю, — він ріс в тих самих умовинах. Золоті часи російської сцени вже були минулі. "Разве на русской сцене со времени Островского и
688
А. Толстого появляются сколько-нибудь сильные и замечательные бытовые комедии или исторические драмы, способные оказать воспитательное влияние на публику, порождая и питая здоровые вкусы в обществе, знакомя молодежь с радостями и горестями, с заветными думами и чувствами нашей кормилицы, трудящейся народной массы?" — писав один з інтелігентнійших російських рецензентів. "Помимо двух-трех действительно способных авторов, разве не царит там безнадежная тишь да гладь, хоть шаром покати? Если преподносят свое непе-реведенное и непеределанное, зрителю остается умереть от скуки, созерцая десятки отчаянно бездарных новинок и на казенных сценах, и в частных театрах обеих столиц да провинций".
Не було життя, не було й театру. Переглядаючи тепер ті пожовклі листи часописів тогочасних, свідків минулого життя, дивуешься, як жили люде в ті часи?
Чим було дихати? Чим жити? А треба ж жити і тішитись життям. "Человек создан для счастья, как птица для полета", — каже Короленко. I жили, забивали собі па-мороки, аби не думати, не розуміти того, що діється навкруги.
Запанувала оперетка.
"Да, смеяться во чтобы то ни стало, ибо это единственный исход из окружающей нас скуки и грязи, — пише якийсь невідомий рецензент "Зари", — а потому на зло вашим градоправителям — посещайте оперетку! Там встречаются, конечно, и фривольные шутки, но что же делать, когда всякая другая шутка едва ли была бы возможна в настоящее время!"
Де дівся автор цих гірких слів? Хто він такий? Чи побачив він кращі часи? Серце, з якого вирвався цей гіркий сміх, мабуть, вже давно заспокоїлося навіки, заніміло й для сміху, для сліз та жалів, але той біль, з яким вирвалися ці слова з знеможеного серця, бринить ще й досі в них. Сміятись, сміятись, хоч з безсоромного паскудства, аби не думати! Аби позбутись хоч на мить давучої, безпорадної нудьги!..
Було життя!..
І раптом середь цієї безбарвної, холодної пітьми — яскравий промінь сонця, український театр! Свіже життя, могучі почуття, сила, приборкана до часу, але стихійна сила, що тільки чекає гасла! Життя народне, сильне й чисте, бодай і окраяне цензурою, забалакало до всіх всім зрозумілою мовою.
Три ґрунтовних почуття керують людськістю під всіма "широтами" і у всіх "долготах": голод, кохання та пекуча нудьга за безкраїм, до якого рвется окраяна людська душа. Для творчости в ті часи лишалася лише сфера серца; всі ті почуття, що виникають з кохання, мали право розробляти українські драматурги, але тільки кохання серед селян, крий Боже, не серед інтелігентів: чоловік в сюртуці не мав права балакати по-українськи. Можна було малювати ще зразки сучасного побуту селян, спираючись більше на етнографію. Туга душі за безкраїм, поривання обмеженого до безкрайого, — звичайно, трудно було знайти серед сучасного побуту селян.
На такім обмеженім полі мусіли товктися українські драматурги, товклися й витолочували свою ниву, а все-таки не кидали пера з рук. Театрові треба було жити, а для цього треба було постачати нових п'єс. І, не вважаючи на одноманітність сюжетів українських драм, — вони давали матеріал для виконання артистам, публиці — матеріал для настрою й почуття.
Чому?
"Публика ломится в малороссийские спектакли, — писав Суворін, — где ничто не оскорбляет ни слуха, ни зрения, ни чувства изящного, где тенденция, ставшая прописью, не режет глаз". Sapienti sat14.
Теми були старі — твори талановиті.
Учений, публіцист, громадський діяч не мають тої сили слова, якою володіє талант. їх слова навчають, — його слова палають і запалюють серця. Талановитий твір не знає часу і не боїться його: в нім захована могуча сила, що не в'яне од подиху часу і не тратить своєї краси. "Треба пам'ятати, — каже Кар'єр, — що не з особливосте людського життя, а з її вічного, безсмертного змісту, з того, що загальне всім часам і всім народам, виростає дійсний цвіт драматичної штуки. Головна річ — шляхетність (благородство) душі, сила духу й твердість волі, а вони зустріваються скрізь і в кожнім становищі ваблють до себе наші серця"
Далеко вже одійшли ми од грецького життя, але й зараз пориває нас величня постать Антігони, яка з власної волі пішла на смерть через те, що поважала святиню й божественне право понад владу людську.
З примусу цензури українська драматургія не одбива-ла всіх течій сучасного життя — то правда; вона розробляла лише ті вічно живучі сюжети, що не залежать од "времени и пространств". Таланти надихнули нову силу старим словам і зробили їх близькими й зрозумілими всім людям взагалі. Але, звичайно, чоловік є син свого часу. Крім проблем вічних, незалежних од часу й обставин, він шукає в літературі одповіді на питання моменту, на питання сучасного життя, з його кривдою і ґвалтом, що часами примушують забувати й одвічні проблеми людського духу. Розуміли це гаразд і діячі нашого театру. Та перед ними лежала сувора дилема: або скласти зброю й зламати перо, або поки що підлягти вимогам адміністрації й цензури, а тим часом пробивати шляхи, ви-простовувати крила, готувати нащадкам кращу путь.
Вони вибрали друге і пішли на тернистий шлях.
Як татаре примушували Даніїла Галицького власною своєю рукою руйнувати всі ті фортеці й твердині, що він побудував, аби боронити від них свій рідний край, — так примушувала цензура російська українських драматургів калічити, нівечити свої твори, переробляти їх по кілька разів: своєю власною рукою виривати кожне живе слово, гасити полум'я живого почуття.
Багато єсть зневаг у світі, та одна з найтяжчих та, що чинить ґвалт над поетом, примушуючи його свідомо нівечити свій твір. Тяжкий ґвалт, що давить в серці слово живе.
Гостра мука невиспіваного слова! Як дикий борвій лютує в скелях, шукаючи собі простору і вільного шляху, так б'ється в серці поета невиспівана пісня, б'ється і нищить поволі життя.
* Драмат. поззия, 12.
Тяжко було жити, од розпачу можно було зламати навіки перо. Але що то в світі надія! До останньої хвилини не покидає вона чоловіка. І жили, і сподівались, і працювали.
Український театр жив і набував слави, не вважаючи на всі злі обставини, через те, що на чолі його стали талановиті письменники, які і в російській літературі не сіли б при кінці столу. Таланти-драматурги, таланти-артисти, інтелігентне художнє відношення до справи і дійсний патріотизм — ось ті фактори, що зміцнили на той час український театр і піднесли його на таку височінь, якої йому чи й зазнати коли. Довгий час був він єдиним національним прапором, що маяв над поневоленою нацією. Це розуміли кращі репрезентанти його: вони боронили свій рідний прапор, як вміли, і незаплям-леним донесли його до наших днів.
V
Невже усі сердешні наші муки Не надихнуть бодай хороших снів, І над сльозами страдників-дідів Ще насміються знівечені внуки? —
писав з сердечним болем поет восьмидесятих років І5. Насміялись.
З приводу двадцятип'ятиліття українського театру надруковано чимало розправ про театр.
Наш час — час революційний. Революційний настрій рветься у всі з'явиська життя та штуки, руйнує старі підвалини, будує нові. Але поруч з широкою течією, що несе з собою всю силу річки, розбігаються завжди в боки й маненькі течії: вони утворюють затоки й болота й каламутять саму річку. Поруч з широким рухом людського духу розростається й карикатура на той самий рух. Люде, що вважають себе наслідувачами тої ж самої ідеї, самі утрирують і дискредитують її. В літературі розплодилося багато тих дослідувачів, які вже не журяться тим жалем, що стискав шляхетну душу колишнього історіографа українського Самуїла Величка, коли він не міг "домацатися совершенного о всем відінія і правди". Що там журитися ще "правдою!" Аби втворити голосну "пере-
оценку ценностей". Переоцінка цінностей "per se" 16, де треба, де й не треба — ось в чім річ.
Ми спинимось на одній невеличкій передмові, яку додано до перекладу Пахаревського "Євреїв" Чірікова 17. Вона носить голосну назву "Уваги до завдання українського театру". Не заради полеміки спиняємось ми на ній, а тільки через те, що вона дає нам добру нагоду розглянути питання, чи й дійсно "батьки" українського театру спинилися на тім status quo 18, який втворила їм з початку адміністрація і цензура, і нічим не причинилися до поліпшення його долі?
Обвинувачення гострі.
"Так вона плаче, ця прехороша красуня Мельпомена, — починає свої обвинувачення автор, — плаче розпачливими сльозами горя й великого обурення, бо її храм, храм краси і чистоти геть чисто закидано літературним сміттям *, бо її жерці не виконують тієї творчої ролі, яку б мусили виконувати, коли б хоч трохи розуміли завдання справжньої штуки і свою високу місію, бо українські драматурги не стоять на сторожі розвитку рідного театру і замість артистичної живої і живучої страви годують публіку літературною січкою, макулатурою (3—4).
А походить це ось з чого.
a) Великі моменти з історичної минувшости вкраїнського народу, повної драматичних епізодів, елементи соціальної боротьби, боротьби класів, ще більш героїчні й могутні, ще більш красиві й захоплюючі своїм змістом і своїм драматизмом, не надто тішились увагою наших драматургів, не були для них тим джерелом животворним, відкіля вони і сами б пили, та й других напували.
b) Боротьба цих (народніх) мас проти соціальних кривд, проти політичного утиску була чужою для загаль-нопризнаних авторитетів вкраїнської драми (5).
c) Нотаблі вкраїнської драми не навчили нас іти назустріч новому життю.