У тебе ж ніби лучче виходить.
Грицик уже трохи оговтався. Йому чогось навіть смішно стало: Ждана нагадувала куріпку, що вистрибує перед носом у великого пса. А той не знає, як йому бути: чи то радісно завихляти хвостом, чи підібгати його і чкурнути геть.
— Розумієш, він кохає тебе, але не насмілюється признатися… — почав він.
— Кохає? — Ждана знову повернулася до Манюні і ще міцніше взялася руками в боки. — А чом же ти сам цього не скажеш?
— Я… — почав було Демко. — Я це…
— Він боїться отримати гарбуза, — пояснив Грицик.
— Кому гарбуза?… Йому? — запалилася Ждана. — Та він же й гарбуза не вартий! Ні, ви тільки поглянь те на це одоробло! Все в латках, невмиване і тхне від нього… — Вона принюхалася. — А що це й справді від тебе так тхне?
— Не знаю, — вичавив із себе Демко.
Ждана ще раз втягла в свого задерикуватого носика повітря і націлилася ним на сакви.
— Там у тебе що?
— А-а, це, — стріпнувся Демко. — Тут, розумієш… — Він розв’язав сакви і витяг добрячого ляща. — Це копчений. Ми з дідом на продаж у Черкаси готували…
— На продаж? — перепитала Ждана. — Оце — на продаж? Та ним же тільки людей труїти можна!
Вона тицьнула ляща в Демкову руку і звеліла:
— Ану, гайда за мною!
Коли вони підходили до Жданиного обійстя, уже розвиднювалося.
— Жданко, де ж це ти була так довго? — вихопилася її мати. — Тут казали, що ти поїхала з кимось… О, а це ще хто? — запитала вона, вгледівши хлопців.
— Та не звертай на них уваги, — відказала Ждана. — Ти краще поглянь, чим вони займаються у своїх плавнях. Ану, покажи мамі свою копченину! — наказала вона Демкові.
Нещасний лящ знову вигулькнув із саков. Ждана перехопила його і замахала ним перед маминим обличчям.
— Ти бачиш, матусю, що ці козаки виготовляють на продаж? Та від такого жодна собака не виживе!
І, не чекаючи, доки мати щось скаже, Ждана проворно подалася до повітки і за мить повернулася з куди меншим лящем. Проте від нього пахло так, що в хлопців роти мимоволі наповнилися слиною.
— Ану, спробуйте справжню копченю!
Демко з Грициком сором’язливо відламали по шматочку і спробували. Тоді, не змовляючись, роздерли ляща навпіл і за мить від нього не лишилося й крихти.
— Ну, що, трохи відрізняється, чи ні? — задерикувато поцікавилася Ждана.
— Ой, відрізняється… — визнав Грицик. А Демко замість слів закивав головою, як відданий кінь.
— То ж бо й воно… — Ждана на мить замислилася. — А таких лящів, як оцей, що ви привезли, там багато?
— Вистачить, — обережно відказав Грицик. — Там же їх до цього ніхто не ловив.
Демко був відвертіший. Він із захватом поглянув на Ждану і випалив:
— Та там їх це… як гною, от!
— Тож і не дивно, що ви так з ними поводитесь, — підкусила його Ждана і знову замислилася. — Отже, так: я їду з вами… — рішуче сказала вона. — Бо хіба ж можна переводити таке добро?
— Та ти що, доню, — жахнулася мати. — Куди ж це ти сама?
— А з чого ви, мамо, взяли, що я буду сама? — заперечила Ждана. — Ні, мене оберігатимуть ось ці, — і вона кивнула на Демка з Грициком.
"Ой-ой-ой, — подумки зіщулився Грицик. — Таку обережеш… От уляпався… І який дурень вигадав це женихання?"
ВАСИЛЬ ЛЕМІШ
— Тепер давай поговоримо…
Переяславський староста ніколи не розпитував одразу, з чим людина приїхала. Він спочатку годував гостя, а тоді вже брався до справи. Ця звичка залишилася у Василя Лемеша ще з бродницьких часів, хоча він і був не з бідної родини. Авжеж, у бродники йдуть не лише з бідності, а й з цікавості.
Вони сиділи в садку між бузкових кущів. Звідсіля було добре видно головну переяславську вулицю і всіх, хто по ній проїжджав. Біля стайні та возів поралися дужі хлопці, яких Леміш називав своїми козаками.
— Радий, що ти тут, — ще раз сказав староста. — Це ж скільки ми не бачилися — два роки?
— Так, — підтвердив Швайка.
— Два роки, — мрійно повторив Леміш. — Пам’ятаєш, як ми дали чосу татарам над Сулою?
— Ще б пак, — посміхнувся Швайка. Він з неприхованою приязню розглядав переяславського старосту. Був Василь Леміш росту невисокого, проте з могутньою шиєю, що сиділа на ще могутніших плечах. Завжди усміхнений і веселий, Василь у бою мовби шаленів. Швайка добре пам’ятає, як люто рубався він позаминулого року під час переправи кримського загону через Сулу під Лубнами.
— Ох, і добряче ви тоді з Вирвизубом постаралися, — розчулено згадав переяславський староста. — Вивели їх перед наші стріли й шаблі, мов зграю куріпок. А самі ззаду натисли…
Леміш провів долонею по обличчю, ніби стираючи приємні спогади. За мить пильний погляд темних очей прикипів до Швайки.
— А які вісті тепер привіз? — діловито запитав Леміш. — Як там твої татари поживають?
— По-різному, — відказав Швайка. — Оце перед Сулою перехопила нас сторожа тамтешніх пастухів…
І він розповів про розмову з Абдуллою.
Якусь хвилину Леміш замислено тарабанив пальцями по лаві.
— Отже, твій Абдулла хоче торгувати з нами… Що ж, треба йому допомогти. Бо хто торгує, тому бійка ні до чого.
— Твоя правда, — згодився Швайка. — А от Саїд-мурза торгувати з тобою, старосто, не хоче.
— Це той, з яким ви билися п’ять років тому?
— Він і тепер не проти. Але поки що податися за Сулу побоюється, бо Вирвизуб може вдарити йому в бік. До того ж, вони нарешті доп’яли, що коли з дніпровськими бродниками не заїдатися, то жити можна. І навіть мати з такого сусідства користь.
— Атож, — згодився Леміш. — Човнами везти до Києва свої шкури значно безпечніше, ніж диким степом.
— Саме так. Тому дехто навіть ладен вважати, що головна загроза степовикам іде не від дніпровських козаків, а з Криму. Бо тамтешня сарана як іде в похід, то не зважає, хто на її шляху — свій чи чужий.
— До мене навіть доходило, що перекопські мурзи попросили Менглі-Гірея не ходити через їхні улуси, — сказав Леміш. — До речі, а як там сам Менглі-Гірей?
— Такий же лютий, як і був. Але набагато обережніший, ніж раніше.
Леміш знов потарабанив пальцями по столу.
— Зрозуміло. А як там твоя бахчисарайська хата?
— Потроху будується.
— Чому потроху?
— Бо ті двадцять хлопців, що викупив їх за твої гроші, муляри так собі. Їм зручніше шаблю в руках тримати чи гарну довбню. Просяться, аж плачуть, назад до своїх домівок.
— Нехай ще поплачуть. Зліші будуть. Та й, гадаю, тобі треба більшу хату будувати, ніж думали спочатку.
— А нам з хлопцями більшої й не потрібно.
— Це вам з хлопцями. А що твій Басман-бек подумає? Що більший буде твій будинок, то більше він тебе поважатиме. А отже, й довірятиме. Так що тримай…
Леміш витяг капшук з грішми й подав Швайці.
— І ось ще… Лубенський староста плакався, що татарські кайсаки захопили його людей. То коли зустрінеш їх десь на кримському невільничому ринку, постарайся викупити.
— Постараюся, — кивнув Швайка. — Але я, пане старосто, хочу з тобою порадитися ось з якого приводу. Розумієш, я думаю лишитися в Криму назавжди.
Ліва Лемешева брова поповзла вгору.
— Це ж як розуміти?
— А так. Гадаю, що чи вхекаємо ми Менглі-Гірея чи ні — справа не зміниться. Крим як змушений постачати невільників Порті, так і надалі це робитиме, бо ж під Портою ходить. А от коли підняти повстання…
— Як ти сказав? — Леміш не повірив своїм вухам. — Повстання?
— Так. Розумієш, я підрахував, що нашого брата в Криму майже стільки ж, як і самих татарів. Тож почав оце збирати найневдоволеніших.
— Ну, Пилипе… — видихнув Леміш. — Та це ж… це ж… Ану, давай танцювати саме з цього місця!
— То я й танцюю, — всміхнувся Швайка. — Маю вже близько двох сотень вірних хлопців. Серед них є й купці, і каменотеси, і ратаї з пастухами. Навіть кілька яничарів є. І не лише в Бахчисараї, а й у Кафі, Ґьозльові чи, коли по нашому, Козлові. За рік, гадаю, до тисячі набереться.
Леміш гарячково потер руки.
— Так так… А решта — чи піде вона за тобою?
— Зробимо все, щоб пішли. А до того зачекаємо, доки Вирвизуб з товариством перебереться на пониззя Дніпра, щоб заступити дорогу татарам на правий берег. А коли він раз-другий надає їм по шиї, то поголос про нього розійдеться по всьому Криму. І тоді підійме голову навіть найобережніший з невільників. Тож нам лишиться хіба дочекатись, коли Вирвизуб зі своїми хлопцями якоїсь ночі підпливе на човнах до Криму, скажімо, десь біля Козлова. Там мої люди ніби випадково залишать кілька табунів. Вирвизуб пересяде на них і помчить на Бахчисарай. Тієї ж ночі піднімемося й ми — і не в одному місці, а скрізь, щоб Менглі-Гірей не знав, куди кинутись насамперед. А там, дивись, і всі невільники візьмуться за вила, за коси… Ну, як тобі мій задум?
Леміш розвів руками.
— Навіть слів не маю… Тільки… Чи не надто ти покладаєшся на Вирвизуба?
— У тому то й справа, — зітхнув Швайка. — Тож, пане старосто, коли ти згоден з моїм заміром, то мусиш допомогти. Інакше нічого не вигорить.
— Всім, чим завгодно… — Леміш, схоже, ще не прийшов до тями. — Але чим саме?
— Людьми. Бо сил у Вирвизуба не так уже й багато. А ще треба заповнити пустку, що залишиться після нього. Інакше пуповина між Вирвизубом і Україною буде перервана. Тому треба Вирвизубових хлопців замінити твоїми, пане старосто, черкаськими і якими ще там завгодно. Вони не тільки підтримуватимуть Вирвизуба, а й стерегтимуть плавні від ворсклянських і перекопських татарів. Бо ті можуть знову посміливішати і взятися за старе.
— Маєш рацію. Хоча… — зам’явся Леміш. — Людей і так не вистачає. Сам бо знаєш, що не перестають набігати кримські чамбули. А проти них теж треба когось тримати. Але для такого діла…
І Леміш ляснув по столу з такою силою, що з вулиці озирнулися на садок старости.
Та за мить Леміш спохмурнів.
— Слухай… а хто ж може тебе замінити? Я, Пилипе, без тебе мов без вух і очей!
— Є один, — відказав Швайка.
— Це ж хто?
— Мій джура Грицик.
— Наскільки я знаю, він ще пішки під стіл ходить…
— Та ні, під столом він уже не вміститься. Йому вже сімнадцяте літо пішло. Я теж у такому віці починав. І винахідливий не по літах. Пам’ятаєш, як він обвів довкруж пальця пана Кобильського?
Широкий усміх сплив на Лемешевому обличчі.
— А, цей… Тоді інша справа. Я гадаю…
Докінчити він не встиг. На вулиці затупотіло, гулко ляснула хвіртка і до саду увірвався пишно одягнений вершник. Зупинився перед Лемешем і урочисто мовив:
— Його ясновельможність хоче бачити за своїм столом вашу милість!
Леміш окинув його похмурим поглядом.
— А тебе що, не вчили вітатися?
Вершник знехотя схилив голову.
— Його ясновельможність хоче бачити за столом вашу милість…
Обличчя Леміша прорізала глибока зморшка.
— Гаразд.