ктуально о другій Тарас уже стояв і дзвонив у тій самій кабіні.
Зразу ж він почув, як слухавка з жіночого голосу перетворилась на чоловічий, холодний.
— З приводу? — цідив той холодний голос.
— З 'приводу постанови Всероскомдраму й пересланої до вас із Москви моєї заяви, — тлумачив Тарас, щоб вияснити 'конечність його прийняття в секторі преси.
Але холодний голос глузливо поцідив:
— Слухайте, громадяне! "Правда" — орган ЦК ВКП(б) і ми не можемо диктувати їй своєї волі. Звертайтеся до Москви...
— Адже ж Москва надіслала цю справу на роз'яснення до вас, — з відчаєм кричав у слухавку Тарас, розбитий •вкрай саме тим, що мусить він казати це не ввічі, а так принизливо з кабіни комендатури.
Ці його слова далі слухавки не пішли. В кабінеті вже повісили слухавку й останньої його репліки не чули...
V.
Відколи приїхала мама, в Тараса затишне й радісне свято. Невгасима любов горіла рівно ясним вогнем. Ні роки розлуки, ні холод навколишнього життя не могли згасити цю безкорисну, повну чашу тепла і світла.
Хоч дві зморшки проорали широке чисте мамине чоло, а уста були покарбовані бганкою гіркоти, — очі її були такі самі молоді й суворо-сумні. Якісь задумані тихомудрі очі.
Хоч мама все життя .промовчала, Тарас знав, що вони, ті очі, завжди все бачать. Пронизлива мамина спостережливість і чутливий тонкий гумор інколи, аж у інтимній обстанові, розверталися, розсипалися забавними, веселими блискотками спостережень. На людях мама мовчала й Тарас, дивлючись в ті чудесні мамині, завжди молоді, очі, тільки здогадувався про внутрішнє життя, що десь підземно точилося в ній.
Часто Тарас питав себе, чи була мама щаслива в житті. Йому здавалося, "і, що вона все життя мріяла й сором'язно ховала свої невисловлені мрії від усього світу.
Ні, не була мама щаслива. Не про неї було все те, чим заповнений побут жіночий. І як батько не любив роботи, то й не робив, — а мама все мусіла. І як то так? Однакові вдачі були в цім пункті, а так не розуміли все життя одне одного. Таке то те подружжя на старість? Де вони вдвох
— там ворожнеча причаєна. Мама — непримиренна. Непримиренна, вона не могла й досі забути тієї зверхно-
сти до неї, що наїлась за все життя від батька.
Та мама завжди була дуже й дуже стримана щодо цієї царини. Вона тільки розповідала часом, що дуже не хотілося їй заміж. Та хіба тоді було так, як тепер? Дівчина в двадцять років була вже "стара", мусіла хоч абияк, а вийти заміж.
— Та й так усе життя ждалося чогось кращого, а тут оглянувся, — воно —вже й позаду., те життя...
Тарас любив довгими вечірніми годинами розмовляти з мамою. Вона сама пливла, виринала звідкілясь, та розмова,
— відновлялися ті дні й переживання, що загублені були в часах розлуки.
Не було в її почуваннях мстивости чи злоби, а була всепрощенна задума і затаєна неприміренність, неупоко-рення.
Спокійно, епічно розказувала, як нову шапку замученого Федька впізнавала у циганських речах, як над вечір дощового осіннього дня 'прийшла місцева влада, — а була мама сама-самісінька, — виганяти.
— Зараз виходьте з хати, ми її на замок беремо, бо тут узавтра начальник міліції житиме.
І вона, нічого не взявши з собою, так і побрела, як смеркало, під дощем, сльотою. В Дрижиполі не було в кого переночувати, боялися шрийняти куркульку наніч. Дійшла до Марійки попросилася в якійсь хаті ночувати, а вдосвіта встала й пішки шістдесять кілометрів по болоті дощем ішла. А потім довго'була слаба.
Так само без жалів і обурення говорила про теперішнє життя-буття, в Оксани. Та Оксана вічно в роботі, на двох службах, бідна, гарує. Якось би там і було, так того Юрка дуже вже .пестить.
О, Боже! І знову мама попала на кухню.
Тараса бере пекучий жаль, як із тих епічних, спокійних розмов вимальовується, що мама — наймичка, хатня робітниця. Хто до школи, хто на службу, батько... Так хотів би, щоб нічого мама не робила, щоб спочила.
— Вже не їдьте до Оксани, — каже він. Будемо жити вдвох.
Мама сумно всміхається.
— А батька де дінеш?
— Тато будуть в Оксани жити...
— А хто ж їм там їсти наварить? Оксана на всіх не розірветься.
Чогось ніяк не виходило. Може батька сюди, а мама там?
— А що ж у тебе тут їсти? Як ти й сам не маєш!
Тарас прикусив язика. На ту безпечність, з якою він ставився до своїх непевних і негустих заробітків, не може він ще й їх наражати.
— І холодно буде. Зимою тут і молоде не вдержиться, а нам, старим, уже...
— Ну, то поживіть хоч до холоду...
— А картоплю копати? — не піддавалася намовам мама. Це було мамине слабке місце — город. Скільки він її
не пам'ятав, вона все нарікала на хатню тупанину, не любила її. Але вже коли починалася робота на городі, мама з блискучими відмолоділими очима тікала туди. То було її свято, — ті дні, як вона собі орудувала сапою серед зілля й не знала хатнього безголов'я. Вся вона була тоді в полоні поезії польової роботи.
І наче над нею покепклвав фатум. Щодалі входило в старість життя, то більше захаращена була горшками. Таких дітей якихось мала: малими доглядала, — та й великим те ж саме.
І це ставало Тарасовою мрією — звільнити її старість від горшків.
— Ходімо над Дніпро або в сад, послухаємо концерт.
— Е, де там мені! — лякалася мама. — Вже стара я! Хіба іцо, в неділю до церкви піду.
— То в неділю, а то тепер!
— Ой, чого це я сіла? — знов лякалася мама. — Чогось не можу сидіти, склавши руки, все здається, що треба робити.
Не яка там у нього робота була. Стискалося серце, що така забита, полохлива.
— А ви сидіть, та й усе...
— Диво велике! А хто за "мене зробить?
Мама хотіла все "відробити", щоб "не бути на шиї". їй все здавалося, що вона заважає... Ні, вона ніколи не замириться в тим, що не має власного —кутка, їй здається, що вона зайва.
Як нелегко все це було Тарасові переносити! Якби то він мав мешкання з двох кімнат! Або хоч трохи-трохи більшу кімнату за цю, щоб можна було ще одне ліжко поставити.
Найгірше ж було, як надходила пора стелитися. Вони щодня довго змагалися, хто ляже на ліжко, а хто на підлозі. Тарас усе хотів покласти маму на ліжку, а вона його.
Зрештою, чогось завжди перемагала мама й спала долі.
Часто дивлючись на маму, як вона лежить на підлозі й безшумно спить, Тарасові стискалося серце. Чому він такий безсилий, такий бідний, що не може дати матері хоч ліжка? Хай би на старість відчула трохи й лагідність життя. Чи він такий бездарний, неспритний? Чи нещасливий? Чи не від нього це залежить, "є від його хисту, а від тих диявольських обствин, в яких він, мов у лабетах, не може поворухнутися.
Вони — куркулі. їм роблять ласку, що й з цієї комірчини для слуг не виганяють. Бо вони куркулі, а з куркулями багато не говорять. Мусять сидіти тихенько.
Не треба Україні письменників?
Чому не треба? — снувалось гірко й їдко в голові. — Он ті, яких визнали за письменників, ті все мають. Он Мір-скій аж оторопів. Каже: "Не знаю, що я сам із жінкою робитиму в моїх пятьох кімнатах. Хіба буду велосипедом їздити..." А як у Микитчука, то й собака Софина має окрему кімнату.
Миналося літо, миналося. Осінь із своїми принадами все більше входила в права.
Борис Микитчук вискочив із своєї новенької "емочки" біля Дому літератури і певним хазяйським кроком увійшов у вестибюль, не помітивши низького уклону Варфоломія Івановича.
Він поспішав на засідання президії.
Нове приміщення Дому літератури було куди краще, імпозантніше й вигідніше за попереднє.
Були тут і клюбні кімнати, і затишна велика заля, й за-ля засідань президії, й кімната місцевкому та партійного комітету, і бюро виступів, і велика бібліотека, і ще багато приміщень різного призначення. Скрізь, навіть у вестибюлі, стояли вигідні крісла й канапки, обтягнені білими покрівцями Там можна було сідати всякому, хто зайшов у цей храм чи департамент пера. Гардини, портьєри, картини, величезні китайські вази, — ви зайшли в справді солідну установу, кузню слова.
Як зовнішній стиль спілки змінився, так змінився і внутрішній. Це вже не була контора Заготокоту, або Пухпера, як за короткотривалого режиму Чумаченка-Нехамкеса. Це вже був необмежений, самодержавний і неподільний княжий уділ Микитчука.
Не було справи в спілці, яка б вирішувалася без нього. Зін вирішував, кого прийняти чи виключити в місцевкомі, кого включити в видавничі пляни видавництв. Редакції журналів приносили йому на затвердження зміст наступних чисел. Такі видання, як, наприклад, повне видання творів Шевченка, входили також за редакцією академіка Микитчука.
Сьогодні він має упорядкувати житло — кому належать дати в новім домі приміщення.
Блискуча зірка Микитчука щойно викочувалась. Він почувався твердо, міцно на своєму самодержавному троні.
Це переміщення світил на небі надто образово, картинно впадало в око, коли були разом Микитчук і Ре. Ре якось пощастило оминути підводні скелі й рифи, він був уже поновлений у спілці, перебрався" в новий дім, навіть дістав портфель, — відповідального редактора журналу, бо "Літературною газетою" остаточно вволоділи Оксаничі. Але тепер уже сидів, розвалившись, Микитчук, Ре ж стояв і запобіжливо, шанобливо щось пояснював "Борисові Харитонови-чеві".
Один тільки Рогнідич був той самий, — і в опалі, і в президії — однаково сонячний, під парами, простий.
В .передпокою тихесенько й боязко чекав Танцюра, — жовтий, худий, заляканий. Просився, щоб його Микитчук прийняв.
— Гаразд, почекайте! — милостиво іприобіцяв Микитчук.
Він тепер уже почав засвоювати собі широкий жест доброго вельможі, такого шляхетно-учиного до нижчих за себе. Минув безслідно той час, коли Танцюра сидів літературним богом у редакції "Селянської правди", а початківець Микитчук боязко зазирав у двері. Ба, вони вже *годі були знайомі, чи не той це юнак, що в кубучі не до кого, як до найбільшого кубучівського Юпітера приніс соромливо свою писанину і розговорившись, таємниці архієрейського корпусу викладав, як на духу?
Те старе припало лилом.
Поки він бігав нарівні з іншими *по редакціях, висолопивши язика, стараючись перехопити скрізь, перебігти, — тоді всі вони були його особистими "ворогами, тоді він чваньковито ніс свою голову. Тепер він поза конкуренцією і може дозволити собі розкіш протегуючої простоти.
Питання, яке мали сьогодні розв'язувати, було вельми складне й делікатне. Пис