Над цим часто думаю. Я не створив досі нічого гідного нашої епохи, нічого великого, я — так собі, посередність.
Тарас Іванович був іншої думки. Він уже прочитав майже все, що написав Гаєвський, і мав підстави не погоджуватись з ним в оцінці його творів.
Тарас Іванович любив Миколу і завжди був йому вдячний, адже, коли б не цей хлопець, петлюрівці розстріляли б його, а Микола пішов, бач, на риск і врятував від смерті. Лебеденко згадав зараз ту пам'ятну ніч, коли два солдати підійшли під тюрму з папірцем із підробленим підписом слідчого чи прокурора і зажадали випустити ув'язненого Лебеденка на допит. Це вже був другий виклик того вечора, і Тарас Іванович був певний, що цього разу його ведуть на розстріл. З яким важким серцем він вийшов тоді з освітленого коридора вахти в густу темряву холодної ночі! Незнайомий голос скомандував іти вперед. Він ішов і роздумував: куди втікати. Але дула рушниць торкались спини. Найменший рух — і кілька куль пронижуть його тіло, більше він не побачить сонця...
Та раптом такий несподіваний кінець! Як у казці...
Тарас Іванович був захоплений вчинком молодих людей, що на фальшивого папірця витягнули його з петлюрівської катівні, його, революціонера-більшовика, і пустили на волю. І одним з цих двох сміливців був Микола Ґаєвський.
Уся ця картина промайнула в свідомості Лебеденка. Але він повертається до дійсності.
— Так, так,— повторює він уже машинально, бо думки пішли іншими шляхами.
— Про що ти? — питає Микола, бачачи, що Тарас Іванович зараз далеко звідси.
— Ага,— наче прокидається зі сну Лебеденко.— Та так, про різне думав.
Заговорили про політичні справи. Тепер усіх тривожило становище Німеччини, де розперезалась партія фашистів на чолі з Гітлером і добивається влади.
Лебеденко був поінформований з йерших джерел, і йому захотілось поділитесь думками з Другом.
— В країні терор,— опрвідав він,-г— Робітничий рух по-звірячому подавлено, заборонено Комуністичну партію, розігнано профспілки. Знаєш, чим це пахне?
— Здогадуюсь,— зітхнув Микола.
— Гітлер проголосив расистську теорію: німці понад усе! Уявляєш, що з цього може вийти?
— Погроми, не інакше.
— На погромах не закінчиться. Там уже утворено нові каральні загони, формуються нові й нові дивізії.
— Значить, війна? — промовив Микола.
— Неминуче.
— Проти нас, звичайно?
— А то ж проти кого? Ясно, що проти нас. Ми їм більмом в оці. Не дадуть нам жити спокійно, не дадуть,— закінчив Лебеденко свою сумну інформацію.— Одна надія на наш народ,— додав він.— Зараз завдання письменників — підготовляти народ до смертельного бою за наші здобутки, за волю.
— Я буду про це писати,— сказав запально Микола, — буду писати.
— Ось тут і треба показати, чого ти вартий,— промовив Лебеденко.— І коли твої твори будуть будити дух у народі, виховувати патріотизм, любов до Батьківщини, тоді ти сміливо зможеш сказати, що ти справжній письменник. Питання не в кількості книг, а в їх якості, користі з них народові. Ще одне,— додав він по хвилині,— тобі відомо чи ні, що в Німеччині існує так званий український уряд, який утворено для того, щоб його посадити в Києві, якщо 6 німцям вдалось захопити Україну? Це були б німецькі холопи, що, як і в вісімнадцятому році, викачували б хліб і багатства нашої землі для своїх панів. Так от, про це також треба писати письменникам, роз'яснювати, чого прагнуть ті ворожі покидьки.
Микола задумався. Він почав розуміти щораз краще зв'язки між духом українських націоналістичних недобитків за кордоном і нечаями, розісланими ворогами Радянської влади по Україні і всьому Союзу.
Керівникам партії поступали вісті з фронту боротьби з внутрішнім ворогом, і вісті грізні. Лебеденко приблизно в таких тонах представив Миколі суть справи.
Приятелі вже давно дійшли до будинку Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, звідти повернули на Університетську гірку, посідали на лавочку, щоб продовжити розмову, яка їх обох цікавила і яку ніяк не вдавалось закінчити.
Думаючи про стан справ у країні і в світі, Гаєвський аж ніби надто патетично заговорив:
— Я радянська людина в повному значенні цього слова, і майбутнє свого народу бачу в чудесній славі. У моєї Вітчизни протягом останніх кількох літ на руїнах відсталого старого ладу виросла велика індустрія. Харківський тракторний завод, побудований два роки тому, дає сто тракторів на добу. Наш Дніпрельстан в найбільшою гідроелектростанцією в Європі. А що буде через десять років? Яке у нас буде сільське господарство, які у нас перспективи, надії!
— Ти напиши про це,— пожвавішав Лебеденко,—і хоч статтю в газету.
Гаєвський з великою ніжністю глянув на друга.
— Напишу, якщо тобі так треба.
— Коли?
— Та хоч і сьогодні, чого відкладати. Лебеденко зрадів.
— Добре,— сказав поспішно,— завтра принесеш мені, я дам у газету "Вісті". Виклади там свої перспективи, свої великі надії виклади.
Гаєвський обіцяв зробити все, що зможе.
— Тоді прощавай, мені пора,— промовив Лебеденко встаючи.— Засиділись ми. Та й холодно чомусь стало. Нездужаю. До побачення.
Приятелі потиснули один одному руки і розійшлись. Тарас Іванович до ВУЦВИКу, а Микола — до музею, на черговий сеанс.
З
Тарас Іванович ішов і думкою вертався до Гаєв-ського.
"Його видно наскрізь, того Миколу,—думає Лебеденко.— А от чому він самотній і чому ні з ким не дружить, крім земляків-галичан? Він дає пояснення — не п'є, а люди здружуються за чаркою. Це неправильна думка. За чаркою сходяться пияки, а дружба родиться на полі бою, в спільних інтересах, в біді. Зрештою, Микола сам каже, що в пияцьку дружбу не вірить,— розвиває свою думку Тарас Іванович,— Добре, але хто ті галичани? Чи чесні люди, чи, може, його оплутують і втягують у якусь халепу? Треба буде довідатись",— вирішує Тарас Іванович, входячи у двері свого кабінету.
Тут тепло і затишно, незважаючи на те, що кабінет великий і не дуже добре умебльований. Секретарці, що ввійшла за ним, каже, щоб нікого до нього не впускала і сама не заходила, поки не покличе. Він має термінову роботу.
Тарас Іванович сідає за свій робочий стіл у вигідне глибоке крісло і відкидається на його спинку. Він почуває зараз велику втому. Перш за все, він втомився, розмовляючи з Миколою. А втомився, вже старий...
"Як швидко підкралась старість,— думає він зі смутком.— А мені ж лише п'ятдесят. Це ж тільки половина людського віку. В п'ятдесят літ люди ще женяться, мають дітей і виводять їх в люди..."
За дверима в його канцелярії якийсь шум, хтось до когось добивається, чути голоси — чоловічий і його секретарки, але він сприймає це, як крізь сон. Він сам собі дивується, що вся оця суєта канцелярська йому чомусь зараз цілком байдужа. Він має "термінову роботу", і зараз йому хочеться помріяти...
Заплющує очі і бачить себе солдатом під час війни. Він живий, рухливий, моторний, легкий. Пригадує окопи над Стрипою, де доводилось зимувати. Зима була люта того року. От сидять солдатики, дрижать, замерзають. Були й справді замерзлі. Тих уже ніщо не рятувало, але більшість тільки мерзла, а не вміла і не хотіла, лінива була порадити собі. Він, Лебеденко, ніколи не куняв, коли холод. Брав у руки саперну лопатку і копав землянку або поправляв бруствер; завжди щось робив, господарював, рухаючись, грівся. І не було випадку, щоб обморозився або простудився...
Пригадує часи голоду на фронті. Кожен солдат перед наступом діставав непорушний запас харчів. Це були консерви і галети. Свавільно ніхто не мав права доторкнутись до цього запасу. Але навіть кара смерті не лякала слабовільних. Більшість солдатів поїдала свої запаси при першій же нагоді, коли не було навіть в цьому ніякої потреби, а потім, коли наступав голодний час,— такі солдати лишались без нічого.
Тарас Іванович був і в цьому дисциплінований. Він був паном над своїм шлунком, мав сильну волю. Не раз йому доводилось ділитись з товаришем, який давно розпрощався із своїм непорушним запасом і тепер дивився на нього жадібними очима. "Колись умів панувати над собою, а тепер не вмію,— думав старий солдат, сидячи у вигідному м'якому кріслі.— Найважче не втриматись раз, другий, а потім пішло І пішло..."
Він знаходить виправдання для себе, і воно цілком справедливе: був час, коли Тарас Іванович до того дого-лодувався, що мало не дістав пелагри. Вона, властиво, уже підбиралась до нього. Почався було нервовий розлад, шлунок, до того часу здоровий, почав різко псуватись, всередині рота боліло. Лікарі спочатку не могли навіть визначити, що з ним, яка хвороба, і аж коли появились рожеві плями на руках, тоді було встановлено діагноз.
Врятувало посилене харчування і якісь там ліки. Тоді він втратив міру і силу панування над собою: їв і їв. Вийшовши з лікарні, не міг пізнати себе в дзеркалі. Звідти на нього дивилось з холодного скла повне до смішного, помолоділе, без зморщок, малознайоме обличчя. З того часу він уже не приходив до колишньої норми і ніколи не почував себе здоровим, а тут ще грип...
Подзвонив телефон — раз, другий, третій.
Тарас Іванович прокинувся від своїх думок. Потягнувся рукою до трубки, але телефон замовк.
"Дуже добре",— подумав старий робітник і знов поринув у свої думки.
Він зажмурив очі, і легенька дрімота вкрила сірим серпанком його мозок. В канцелярії знов піднявся шум. Тарас Іванович чув навіть уривки фраз, із яких зрозумів, що до нього хтось добивається, а секретарка не пускає, бо він має написати важливий документ.
В канцелярії замовкають голоси. Тиша. Видно, відвідувач вийшов або заспокоївся, і Тарас Іванович може знов помріяти. Він жалкує, що вийшов на роботу, бо вже зранку почував себе недобре, а потім зустріч з Миколою таки схвилювала його.
Микола для нього як хрещеник, адже він перший розкрив хлопцеві очі на життя, він перший навчив його любити те, що сам полюбив на зорі своєї юності і проніс у своєму серці донині. Гаєвський врятував йому життя, він гордиться своїм учнем.
Тарас Іванович думає, здається, свідомо, наяву, але й немов крізь сон. Він знає, що сидить не вдома, а в своєму робочому кабінеті, що заборонив впускати до себе відвідувачів. Шкода, що не сказав секретарці, що трохи нездужає. "Нехороше брехати,— думає він,— Коли б не збрехав, можна б тепер післати до аптеки за сердечними краплями, а тепер ніяково".