Сагайдачний

Андрій Чайковський

Сторінка 118 з 128

Я готовий за кожного з вас покласти голову, але того самого жадаю від вас усіх.

— Ми раді тебе слухати, мов рідного батька...

— Панове товариство! Підемо на Кафу двома шляхами. Я поведу військо прямо на Перекоп, через Крим, а Іван Іскра піде на байдаках морем...

— Гаразд, ми згодні.

— Моїм обозним ставлю Марка Жмайла, полковниками наставляю Чепеля, Струка, Вичосу і Бодака. Вони хай міркують, кого у своїх сотнях сотниками понаставляти. У походах так повинно бути, що товариство вибирає собі наказного старшину, а решту порядкує він сам.

— Згода!

Рада скінчилася, стали розходитися.

Сагайдачний прикликав свою старшину в кошову канцелярію і тут довго радили.

До походу вже було все приготовлене. Зараз на другий день стали перевозити похідний табір на берег Дніпра. Перевезено вози, нагружені усякими припасами, гармати, коні. На березі Дніпра обозний Жмайло порядкував. Рівночасно зносили припаси на байдаки, призначені до морського походу.

Робота протяглась цілий тиждень. Сагайдачний узяв з собою десять тисяч добірного вишколеного війська. Перший раз мав нагоду бути отаманом великої сили...

Він був гордий з того, що то була його організація, його вишкіл. Він знав, що ці люде мають до нього повне довір'я і підуть за ним в огонь, у саме пекло. Він знав, що коли військо вірить своєму отаманові, то це значить, половина побіди... Тепер була ціла штука в тому, щоб цю організацію удержати в найтяжчій хвилі, вдержати військо в залізній руці. Того пильнував він дуже. Про все мусив знати, нічого без його волі не могло зробитися. До нього приходили безвпинно розсильні козаки і відходили з твердими приказами, яких не вільно було не виконати.

Як вже все було готове і до походу уставлене, Сагайдачний зібрав усю старшину і пішов у церкву.

— Зачинаймо, товариші, з Богом, то Бог буде нам благословити.

По молебні переплили на берег. Сагайдачному привів Антошко гарного турецького коня. Він об'їздив з старшиною установлені в порядку полки, його вітали окликами:

— Слава Сагайдачному! Здоров будь, батьку отамане!

На січові вали вийшли всі, що остались у Січі. Січовий піп у ризах благословив військо хрестом. На валах заревіли гармати. Сагайдачний дав знак булавою і похід рушив з місця. Рівночасно на байдаках вдарили веслами.

А в цю мить на березі і на байдаках залунала козацька пісня, забриніла бандура.

Сагайдачний, окружений своєю старшиною і розсильними козаками, рушив посередині свого війська...

VIII

Кожного вечора, як ставали на нічліг, порядкувався возовий табір. Возами окружали цілий обоз, розставляли чати на віддаль рушничного стрілу, запалювали огні довкруги табору, щоб хто небажаний вночі під табір не підкрався. У цьому порядкуванні військо мало таку вправу, що в кожну хвилю на слово команди похід припинявся, миттю заточували вози у чотирикутник, а всередину ставало військо і коні. Вночі нікому не було вільно з табору без дозволу старшини виходити.

Сагайдачний показався у поході дуже строгим отаманом. Карав погрішившихся без пощади. Зараз на першому нічлізі приказав кількох розстріляти за те, що на сторожі позасипали. Одного розстріляв за те, що впився. Повага Сагайдачного між козацтвом була така велика, що ніхто не поважився ремствувати за такий строгий присуд.

Вимагаючи від других послуху, він був і для себе дуже строгим. Не вимагав для себе нічого більше, як стільки, що діставав звичайний козак. Спав на возі, як і другі. Їв посполу з другими, спав дуже мало, а вночі вставав і пильнував, чи сторожні на своєму місці, чи огні позапалювані.

Через цю суворість була у війську карність, послух, і усе йшло, мов у годиннику.

Першою перешкодою, яку стрінув Сагайдачний, то був Перекоп — по-татарськи Аркапу — Золоті ворота у Крим. Він лежав на тій шийці, що веде з материка на Кримський півострів. Значення його для оборони Криму розуміли добре татари. Татарський хан Менглі-Гірей ще в п'ятнадцятім столітті побудував тут оборонну позицію. Уся та шийка не мала одної милі ширини. До цього було тут близько тридцяти озерців з солоною водою. Такий вузький шматок землі, ослонений по кінцях морем, не було важко оборонити, а знову не легке було діло його перейти.

Та, не зважаючи на те, козаки не раз здобували Перекоп і робили татарам бешкет. Забігали в Крим, та не далеко. Перший Сагайдачний підняв велику думку перейти збройною рукою через увесь Крим і вдарити у найболючіше місце турецької імперії.

До Перекопу зближалися козаки під ніч. Перекопський мурза довідався заздалегідь від утікачів, які гості приходять до нього. Він збирав сили, які міг, і ладився до завзятого опору.

Сагайдачний, ставши табором по цім боці Перекопу, послав уночі кінноту перекрастися на той бік. Кінноту повів старий Чепіль. За ним пішло теж трохи пішого війська. Вони перекрадалися боком понад море. Мурза, котрому про це звістили, приказав їх не чіпати: "Хай ідуть собі на загибель. То, певно, звичайний загін козацький, котрий тут замкнемо і виб'ємо".

Мурза затирав з радості руки, що так козаків загнав у матню, а тим часом, коли мурза ладився вдарити на Чепеля з ранньою зорею, вдарив Сагайдачний цілим своїм військом на Перекоп з півночі. Тут було мало війська.

Козаки вийшли із табору і дерлись на вали. Татари дуже збентежились. Треба було частину сил обернути на північ, та заки це сталося, Сагайдачний перейшов окопи і вдерся в город. Тоді Чепіль рушив зі своєю кіннотою. Кіннота окружила довкруги город з півдня, щоб переймати втікачів. Полковник Струк з своїми піхотинцями зійшовся в городі з Сагайдачним. Козаки ганялись по городу і різали татар, кого попало. Знатніших піймали і вели перед Сагайдачного, що стояв з старшиною на базарі. Між впійманими був і мурза. Його витягли козаки з льоху, куди він сховався.

Як його привели перед Сагайдачного, то дрижав усім тілом, аж смішно було Сагайдачному на нього дивитись, коли нагадав цього коротенького товстяка, що йому вибивав поклони і давав бакшишу.

— Слухай, мурзо, — говорив Сагайдачний через товмача, — чи ти пам'ятаєш тих польських шляхтичів, що минулого року били тобі чолом, як ішли з окупом до Кафи?

Мурза витріщив на нього налякані очі, начеб не розумів, що до нього говориться.

— Чи ти оглух? Не бійсь, не з'їм тебе. Придивись мені добре, бо і я був між ними.

— Я приймав їх достойно, як другів, — залепетав мурза.

— Не в тім діло... Я питаю, чи ти мене пізнаєш?

— Пізнаю вашу світлість, — каже мурза вже сміливіше, і вдарив перед Сагайдачним глибокий поклін, аж до землі.

— Стій і слухай, що тобі скажу. Тоді ти бажав собі, щоб тобі привели того козацького шайтана, Сагайдачного. Ти обіцяв навіть заплатити за се великі гроші, вже не тямлю скільки... та ми за ціну не будемо торгуватися.

Козаки стали страшно сміятися.

— Отож бачиш, мій голубе, що то я обіцяв тобі привести живого Сагайдачного, і от я, хоч невірний гіявр, додержую слова, бо Сагайдачний — то я сам. Коли не віриш, то і забожусь на Євангеліє, що я — Сагайдачний.

Тепер мурза ще гірше налякався, дивлячись на Сагайдачного, начеб справді шайтана побачив. Він чував, що Сагайдачний нікого не щадить, і прочував свою смерть та ще на муках. Він впав лицем до землі, підповз до ніг Сагайдачного і хотів йому цілувати ноги. Він лепетав:

— Ти — світло моїх очей, я твій раб, пощади мене, я дам окуп, який захочеш. Пощади! О Аллах, Аллах! Рятуй мене, змягчи серце мого пана і повелителя...

— Я знаю, що ти би сього зі мною не зробив, ти був би помучив Сагайдачного, себто мене, і послав у кайданах до хана. Не трудись, я сам там йду з цілим військом, а ти, будь ласка, сідай на коня і біжи до твого хана, поклонись йому від Сагайдачного і скажи, що я з усією силою йду до нього в гості, щоб заздалегідь приладився достойно нас прийняти. Встань! Тобі зараз дадуть коня... Тільки знай, що коли б ти сього не послухав, то, піймавши тебе вдруге, прикажу на кіл застромити.

Мурза, почувши це, не хотів собі вірити. Він думав, що Сагайдачний прикаже його зараз повісити або кіньми розірвати, а ось він його помилував. Коли б лише з-поміж козаків вирватись, тоді він безпечний. Він не дурний, щоб ханові на очі показуватися, бо, певне, не мине його ганебна смерть, за те що так дав підійтись козакам, але він пошле кого іншого до хана звістити, що козаки йдуть на Бахчисарай з великим військом та що Перекоп вже зайнятий.

Мурза кланявся на всі боки, дякував, поки не доп'яв коня. Один посильний козак перевів його поміж військом.

У цю хвилю надійшла козацька чета з партією татарських бранців, самих знатних татар. Та між ними був один обідраний дідок з пов'язаною головою. Він знав трохи по-українськи, і від козаків довідався, що ватажок Сагайдачний те саме, що Конашевич. Тоді дідок став тішитись та лебедів, благав козаків, щоб його повели перед отамана, бо вони добре знайомі, і він має отаманові дещо дуже важного сказати. Козаки вволили його волю і враз з пійманими багачами повели перед отамана.

Як став перед Сагайдачним, випередивши усіх, Сагайдачний став до нього придивлятись і зараз пізнав Ахмета.

— Здоров будь, Ахмете. Ти, добрий Ахмете, мій друже. — Сагайдачний подав йому руку на привітання. — Коли ти досі живий, то вже нічого тобі не станеться.

Ахмет став плакати:

— Ахмет бідний, усе втратив. Моя убога хата згоріла, нічого не маю, а моя бідна жінка з дітьми ховається у льоху під клунею... Може, вже подушились від диму. Мене ранили в голову, та се нічого: коли б лиш тих моїх бідних зберіг Аллах...

— Ми зараз твоє діло поладнаємо. Напиши, писарю, йому цидулку, що він остається під моєю рукою і ніхто не сміє чіпати ні його, ні його рідні. Знайте, товариші, що сей добросердий чоловік врятував мені і цілій сотні товаришів над Інгульцем життя. Коли б не він, не був би я тут сьогодні з вами. Ось тобі нагорода, Ахмете. За се поставиш собі нову хату, кращу, як була твоя. — Сагайдачний подав татаринові гаманець з червінцями і стиснув йому руку на прощання. — Прощай, діду, та не згадуй лихим словом. Може, коли ще стрінемось. А то письмо бережи добре. З ним можеш мандрувати по усьому Запорожжі. Тобі волос з голови не впаде, бо це письмо я дав тобі.

Ахмет подякував Сагайдачному і побіг рятувати свою сім'ю.

— Нечувана річ, — говорив один старшина.